1. «ХОЛОДНА ВІЙНА»: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА 

1.1. Наростання конфронтації між США і СРСР 

Після 1945 р. розвиток подій у світі відбувався під знаком переходу від багатополюсності до двополюсності (чи біполярності). Цими двома полюсами на міжнародній арені були західний світ (його очолили США) і країни «соціалістичного табору» на чолі із СРСР. Формування двох полюсів на міжнародній арені відбувалося у формі жорсткої конфронтації між ними, що дістала назву «холодна війна».

До основних передумов виникнення «холодної війни» можна віднести:  

u Перетворення СРСР і США в «наддержави» і виникнення між ними гострих розбіжностей із питань післявоєнного устрою світу.  

u Різке загострення боротьби між СРСР і Заходом за сфери впливу в країнах «третього світу».  

u Утвердження радянської моделі тоталітарного суспільства у Східній Європі та протидію США поширенню комунізму у світі.

Методи «холодної війни» включали в себе пропагандистську війну, активну участь США і СРСР, НАТО і країн Варшавського договору в регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу», економічне і технічне шпигунство, гонку ракетно-ядерних і звичайних озброєнь, активізацію діяльності розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння військово-політичних блоків на міжнародній арені тощо.

1.2. Періодизація «холодної війни» 

Перший період (1945–1975 рр.). З 1945 р. розгорталася «холодна війна». Лише у 1975 р. вперше в історії відбулася Загальноєвропейська нарада з безпеки і співробітництва в Європі, під час якої здійснено спробу побудувати нову систему міжнародних відносин на принципах мирного співіснування між державами.

Другий період (кінець 1970-х — початок 1990-х рр.). Закінченню «холодної війни» насамперед сприяли перегляд новим керівництвом СРСР основних зовнішньополітичних принципів, а також демократичні перетворення в країнах колишньої соціалістичної системи та ії розпад.

У 1945 р. у країнах Центрально-Східної Європи відбувалося встановлення прорадянських режимів. Лідери західних країн були вкрай стривожені таким розвитком подій; фактично це означало посилення експансії СРСР та початок «холодної війни». Для здійснення тиску на Радянський Союз В. Черчилль запропонував використати американську монополію на атомну бомбу. А 5 березня 1946 р. він виступив із великою промовою в м. Фултон (США), яка засвідчила усвідомлення Заходом радянської загрози. Логічним продовженням цієї промови була поява «доктрини стримування», спрямованої проти СРСР. Своєю чергою, Й. Сталін, В. Молотов, А. Жданов обвинувачували «американський імперіалізм у підготовці нової війни» і прагненні «встановити панування над усім світом».

Утворення в квітні 1949 р. Організації Північноатлантичного договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами. У травні 1955 р. країни радянського блоку створили Організацію Варшавського договору. Тепер протистояння набуло блокового характеру.

2. БЕРЛІНСЬКА КРИЗА

Приводом до Берлінської кризи (1948–1949 рр.), одного з перших проявів «холодної війни», було проведення в західній частині Німеччини — Тризонії (території, окупованої військами США, Великої Британії та Франції) — грошової реформи і введення нової грошової одиниці. СРСР, скориставшись тим, що в угоді про статус окупованого Берліна не були передбачені правові основи чотирьох секторів міста, у червні 1948 р. створив перешкоди для транспортного сполучення між Західним Берліном (три сектори міста, де перебували війська США, Великої Британії та Франції) і Тризонією. Фактично радянські війська встановили блокаду Західного Берліна, що тривала 324 дні.

Відповіддю західних країн було створення «повітряного мосту», що діяв понад рік. Американські та британські літаки доставили до Західного Берліна за цей час близько 1,6 млн тонн продовольства, медикаментів, палива, устаткування, інших вантажів. Проте жителі міста відчували значні труднощі, особливо у зв’язку з нестачею палива в зимовий період.

Спроби ООН зняти блокаду виявилися безуспішними, однак введення ембарго (заборони) у ряді країн на постачання деяких товарів у Радянський Союз вплинуло на радянське керівництво, і СРСР зняв блокаду.

3. ВІЙНА В КОРЕЇ (1950–1953 рр.) 

У 1945 р. Корея тимчасово, як тоді передбачалося, була розділена по 38-й паралелі. Північні райони окупували радянські війська, південні — американські. У червні 1950 р. північнокорейські війська перейшли 38-му паралель і вторглися в Південну Корею. Добре підготовлена й озброєна Радянським Союзом північнокорейська армія через кілька тижнів після початку бойових дій вже контролювала 90% території Півдня країни.

Однак Рада Безпеки ООН уже в липні 1950 р. прийняла резолюцію, що засуджувала агресію Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР) і дала згоду на введення військ ООН для її відсічі.

У липні 1950 р. командувачем військ ООН, основну силу яких становили збройні сили США, призначили генерала Д. Макартура. 15 вересня 1950 р. війська ООН висадили потужний десант на півдні Корейського півострова і відразу розпочали витісняти війська КНДР.

У жовтні 1950 р. війська Макартура зайняли м. Пхеньян і вийшли до кордону КНР. Тоді на допомогу північнокорейцям прийшли так звані китайські «добровольці» — регулярні частини збройних сил КНР, а також радянські військові спеціалісти.

У листопаді 1950 р. президент Трумен заявив, що США готові використовувати в Кореї атомну зброю. Уперше виникла загроза переростання локального конфлікту у світову ядерну війну. Союзники США по НАТО виступили проти застосування атомної зброї. Президент Трумен відступив. У 1950 р. фронт стабілізувався.

Улітку 1951 р. розпочалися переговори, що завершилися підписанням у 1953 р. перемир’я. Цей документ зафіксував розкол Кореї та існування на Корейському півострові двох держав — Республіки Корея на півдні і КНДР на півночі.

4. ДРУГА БЕРЛІНСЬКА КРИЗА

Епіцентром протистояння НАТО й ОВД був кордон між НДР і ФРН. Західний Берлін перетворився фактично на «фронтове місто», оточене територією НДР. Проте кордон між Західним і Східним Берліном (столицею НДР) був досить прозорим, і тисячі східних німців знаходили можливість перебратися в Західний Берлін, а потім — у ФРН.

Масовий перехід на Захід завдавав значної шкоди економіці та політичному престижу НДР. У цих умовах радянське керівництво прийняло рішення спорудити стіну між Східним і Західним Берліном. Її звели за одну ніч — проти 13 серпня 1961 р. військові будівельники із СРСР і робітники НДР. Стіна мала 25 контрольно-пропускних пунктів, що надійно охороняли.

Реакція США на цю акцію була різкою. 27 жовтня американські танки підтягнули до контрольно-пропускного пункту (КПП) «Чарлі» на вул. Фридрихштрассе. Навпроти них на відстані лише 200 м стояли готові до атаки радянські танки. Виникла реальна загроза прямого воєнного зіткнення радянських і американських військ. Цілу добу тривало протистояння. І все ж в умовах найгострішої міжнародної кризи радянські й американські керівники зуміли розробити засади компромісу, і військам віддали наказ відступити від кордону.

Берлінська стіна простояла понад 28 років, ставши символом «холодної війни» та розколу Європи й усього світу на два ворожі табори.

5. КАРИБСЬКА КРИЗА

Передумови Карибської кризи формувалися після перемоги в 1959 р. революції на Кубі та приходу до влади Ф. Кастро, який згодом проголосив курс на побудову соціалізму і союз із СРСР. Американсько-кубинські відносини різко загострилися. У 1960 р. США встановили економічну блокаду Куби, а в січні 1961 р. розірвали з нею дипломатичні відносини. У квітні того самого року відбулася невдала висадка десанту збройних формувань кубинських емігрантів із США на територію Куби (на Плайя-Хірон).

За цих умов Ф. Кастро звернувся по допомогу до СРСР. Радянське керівництво, з огляду на те, що Куба розташована поблизу узбережжя США (90 км), вирішило таємно розмістити на ньому ракети середнього радіуса дії та носії ядерної зброї — бомбардувальники Іл-28.

Наявність ракет встановили розвідувальні органи США за допомогою аерофотозйомки. Але радянське керівництво рішуче заперечувало цей факт. Це ще більше стурбувало Сполучені Штати, які вперше зіткнулися з потенційною загрозою завдання ядерного удару по своїй території з баз поряд із своїми кордонами.

Президент США Дж. Кеннеді оголосив про введення з 22 жовтня 1962 р. воєнно-морської блокади Куби і спрямував до її берегів 183 бойові кораблі американських ВМС. Усі радянські кораблі, що прямували до Куби, підлягали огляду. Радянський уряд у заяві від 23 жовтня характеризував дії США як морську блокаду і «безпрецедентні агресивні дії». Слідом за цим були приведені до бойової готовності війська США в Європі, збройні сили Варшавського договору.

Криза протистояння тривала з 22 по 28 жовтня 1962 р. Загроза ядерної катастрофи в ці дні була реальною, як ніколи раніше.

Долю Карибської кризи вирішила таємна дипломатія США та СРСР. 28 жовтня відбулася таємна зустріч між американським послом Робертом Кеннеді та радянським послом Анатолієм Добриніним. Сторони домовилися врегулювати конфлікт політичними методами. СРСР погодився вивезти ракети з Куби в обмін на зняття Сполученими Штатами блокади острова і надання Кубі гарантій безпеки. Світ було врятовано від ядерної катастрофи.

6. ВІЙНА У В’ЄТНАМІ 

Після поразки французьких колоніальних військ в Індокитаї під час війни 1945–1954 рр. на конференції в м. Женеві у 1954 р. В’єтнам тимчасово розділили на дві частини: північну (Демократична Республіка В’єтнам, столиця — м. Ханой) і південну (Південний В’єтнам, столиця — м. Сайгон). Північним В’єтнамом керувала комуністична військово-політична організація «В’єтмінь» на чолі з Хо Ші Міном, а Південним В’єтнамом — імператор Бао Дай. Передбачалося, що країна возз’єднається 1956 р. після проведення на всій території вільних виборів.

Однак обидві сторони відмовилися виконувати Женевську угоду 1954 р. і прагнули об’єднати країну без жодних виборів.

У 1955 р. Південний В’єтнам проголосив створення Республіки В’єтнам. США організували підтримку його уряду, а з 1961 р. розпочали розміщувати свої війська на території Південного В’єтнаму.

Комуністичний режим Північного В’єтнаму (ДРВ) за підтримки СРСР та КНР розпочав неоголошену «партизанську» війну в Південному В’єтнамі засланими з Півночі диверсійними загонами. Таким чином, ДРВ та його союзники — Китай і Радянський Союз — здійснювали агресивні дії, спрямовані на поширення комунізму на теренах всього В’єтнаму й взагалі Індокитаю та Південно-Східної Азії.

Перший бій між військовими Північного В’єтнаму та підрозділами США відбувся 2 серпня 1964 р. в Тонкінській затоці, після чого напади на війська США стали регулярними. Через «Тонкінський інцидент» американський Конгрес 7 серпня 1964 р. ухвалив Тонкінську резолюцію, яка фактично означала оголошення війни Північному В’єтнаму.

Розпочалися систематичні бомбардування території ДРВ — най масштабніші після Другої світової війни. Цілями авіаударів були порти, склади, вузлові станції, греблі й ГЕС у районі Ханоя. У відповідь СРСР постачав жителям півночі зенітно-ракетні комплекси, радіолокаційні станції. Лише за перший рік війни американці втратили 275 літаків.

З 1968 р. масово застосовували «тактичні дефоліанти», через які дерева скидають листя і таким чином позбавляють партизан укриття. За в’єтнамськими оцінками, від побічних ефектів на здоров’я постраждали від 1 до 4 млн осіб.

Після наступу військ Північного В’єтнаму на Сайгон, що супроводжувався величезними людськими втратами комуністичних військ, ВПС США здійснили «найбільш концентроване застосування потужності авіації у військовій історії». 110 тис. тонн бомб і тисячі артилерійських ударів знищили навколишні ліси до голих палиць.

Враження, що в цій війні не можна перемогти, спричинило наростання антивоєнних виступів у США. Після переговорів у Парижі між делегаціями США і ДРВ з осені 1968 р. бомбардування території ДРВ припинили, проте жорстокі бої на землі тривали.

На початку 1973 р. на Міжнародній конференції з В’єтнаму в Парижі за участі ДРВ і Південного В’єтнаму, а також Великої Британії, Індонезії, Канади, КНР, Польщі, СРСР, Угорщини, Франції та Генерального секретаря ООН сторони домовилися про виведення американських військ, визнання північанами Південного В’єтнаму та вільні вибори під егідою ООН.

Проте північани продовжили бойові дії проти жителів півдня. Протистояння тривало до 1975 р., допоки 30 квітня північнов’єтнамські війська не захопили столицю Південного В’єтнаму м. Сайгон.

Після закінчення катастрофічної за втратами В’єтнамської війни (1955–1975 рр.) В’єтнам пережив нове випробування — війну з Китаєм у 1979 р.

У В’єтнамі певний час ще здійснювали соціалістичні перетворення, але у 1990-х країна провела ринкові реформи, дочекалася зняття американських санкцій, залучила близько 60 млдр дол. США іноземних інвестицій. На кінець 2018 р. ВВП В’єтнаму склав 241 млрд дол. США (46-те місце з 190 країн світу в рейтингу МФВ, де Україна посідає 62-гe місце).

7. ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ (1979–1989 рр.) 

СРСР та США розглядали Афганістан як стратегічно важливий транзитний коридор. Для Радянського Союзу принципове значення мав також спільний кордон Афганістану з радянськими республіками Середньої Азії: він розділив киргизів, таджиків та інші азійські народи між СРСР та «ісламським світом».

У 1973 р. Афганістан проголосили республікою, першим президентом якої став Мухаммед Дауд.

27 квітня 1978 р. за підтримки радянських спецслужб в Афганістані відбувся державний переворот. До влади в країні прийшов ставленик Кремля та особистий друг Л. Брежнєва — Мухаммед Таракі. За вказівкою Москви він одразу почав насаджувати у фактично середньовічному суспільстві досвід СРСР, вдавшись до примусової колективізації. Населення радикалізувалося. Релігія об’єднала афганців проти комунізму, який загрожував їхньому усталеному способу життя.

Восени Афганістан сколихнув ще один державний переворот, Таракі відсторонили від влади. До Кремля почали надходити суперечливі дані про те, що новий лідер країни — Хафізулла Амін — агент ЦРУ, а Вашингтон начебто вже обдумує плани, як розмістити в Афганістані бази НАТО.

Радянський лідер Л. Брежнєв під лозунгом «допомоги братньому афганському народу» ухвалив рішення — ввести війська до Афганістану

Радянські керівники планували спершу замінити Аміна лояльним Кремлю політиком, а потім — спільно з афганською армією приборкати повстанців.

Уведення радянських військ розпочалося на підставі постанови політбюро ЦК КПРС, без формального рішення щодо цього Верховної Ради (парламенту) СРСР. «Обмежений контингент» радянських військ в Афганістані становив 100 тис. військових.

Регулярна радянська армія виявилася не готовою до партизанської війни в горах і пустелях Афганістану. Через внутрішні конфлікти афганська армія розвалювалася — солдати та офіцери масово переходили на бік повстанців («моджахедів»). Як наслідок, противники завжди знали про плани радянських наступальних операцій, завдаючи СРСР величезних втрат.

Для того щоб стримати радянську експансію, країни Заходу надавали повстанцям фінансову та військову підтримку. Американські переносні протиповітряні ракети «Стінгер» були справжнім жахом для радянських літаків і гвинтокрилів. Радянські солдати гинули в Афганістані передусім від власної ж зброї. Єгипет та Китай продавали повстанцям радянську зброю, яку Москва дарувала свого часу «братнім народам».

Радянські війська не мали змоги утримувати зайняті території і передавали їх афганській армії. А та, як правило, без бою їх залишала. СРСР не міг не тільки розгромити противника, але й хоча б частково перекрити нескінченний потік зброї та бойовиків з Пакистану.

Через вторгнення до Афганістану СРСР опинився в міжнародній ізоляції. Війна та санкції виснажували радянську економіку. А внаслідок перебудови та політики гласності приховувати від громадськості участь СРСР в афганській війні було дедалі складніше. Тому М. Горбачов погодився вивести радянські війська.

14 квітня 1988 р. СРСР, США, Пакистан та Афганістан підписали Женевські угоди про поетапне мирне розв’язання афганської проблеми. Виведення радянських військ з Афганістану тривало з 15 травня 1988 р. і завершилося 15 лютого 1989 р.

10 років радянські офіцери та солдати віддали війні, яку в СРСР тримали під грифом «таємно». Та ціна афганської авантюри радянських керманичів виявилася аж надто дорогою для людей.