ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ ЧИННИКІВ НА ПРОЦЕС КОНСТИТУЮВАННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
І.П. Лопушинський, Г.В. Косенко
ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ ЧИННИКІВ НА ПРОЦЕС КОНСТИТУЮВАННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
У статті на широкому матеріалі висвітлюється проблема постання в Україні помісної православної церкви. Доведено, що для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви під канонічну юрисдикцію Вселенського (Константинопольського) Патріархату є важливим політичним питанням. Показано, що перешкодою на шляху до вирішення питання про надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної церкви, яка зумовлена об'єктивними причинами, насамперед загрозою для РПЦ втрати УПЦ, що було б більшою втратою ніж здобуття Україною незалежності після розпаду СРСР.
Перші спроби Київської митрополії звільнитися з-під юрисдикції Вселенського (Константинопольського) патріарха припадають на ХІ та ХІІ століття, коли на митрополичу кафедру у стольному граді без згоди Константинополя було поставлено русичів Іларіона (1051 р.) та Климента Смолятича (1147 р.). Значно пізніше, у ХVІІ столітті, Українська церква тридцять років після укладення Переяславської угоди протистояла приєднанню до Російської церкви, але не змогла вберегти єдність з Константинополем, перетворившись на рядову єпархію РПЦ [8]. Початок ХХ століття став для українців ще одним шансом: проголошення незалежності Української держави сприяло відродженню руху за автокефалію національного православ'я, проте вкотре такі наміри не принесли бажаного результату. На сучасному етапі Україна втретє впродовж своєї історії переживає процес національного відродження. Розбудова Української держави тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Українська православна церква з моменту свого утворення прагнула набути помісного статусу, розуміючи під цим статусом створення Помісної Церкви як Церкви Автокефальної, тобто цілком самокерованої. Питання щодо здобуття автокефалії знову актуалізувалося наприкінці минулого століття, коли Україна виборола політичний суверенітет. Реалії життя засвідчили, що утвердження подібної церковної інституції - нагальна потреба часу.
Ускладнення навколо конституювання УППЦ є викликом національним інтересам і безпеці Української держави, перешкодою для реалізації її стратегічних інтересів. З одного боку, Україна через повну підпорядкованість УПЦ Москві продовжує перебувати в безпосередній залежності від Російської Федерації, а з іншого не в змозі використати належним чином потенціал національного православ'я в євроінтеграційній перспективі. Разом з тим відсутність внутрішньоцерковної єдності в питанні щодо створення Помісної церкви призводить до аргументації з боку РПЦ щодо його неактуальності та зволікання у вирішенні [8].
Актуалізація проблеми конституювання, тобто інституційного оформлення УППЦ, полягає в зміцненні незалежності України. Ураховуючи, що розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого належить 17171 парафія, що становить 52,6 % від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни [4]. Проте на відміну від країн з домінуючою часткою православного населення таких, як Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, які мають свої помісні (автокефальні) православні церкви, Україна ж такої церкви не має [8].
Європейський досвід свідчить, що більшість сучасних Помісних Церков здобули автокефальний статус саме через відокремлення від колишнього церковного центру. Ситуація навколо отримання автокефалії Українською православною церквою суттєво відрізняється.
По-перше, перебування УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії. Як відомо, реакцією на таку політику є внутрішьоправославний розкол в Україні та виникнення трьох православних юрисдикцій, що конкурують між собою: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Останні проголосили повну незалежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складовими РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі. По-друге, протидія РПЦ процесу конституювання Української церкви змусила національно орієнтовані церковні структури (УПЦ КП, УАПЦ, які РПЦ не визнає канонічними) до посилення руху за автокефалію та пошуку підтримки своїх намагань у Вселенського (Константинопольського) Патріарха [8].
Серед названих церков домінуючою конфесією за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні є УПЦ МП. Станом на 1 січня 2009 року кількість зареєстрованих православних осередків, що знаходяться в юрисдикції Московського патріархату, складає 11431, або 68%, які є частиною РПЦ на території України [4]. Щодо такої ситуації свого часу відомий американський політолог З. Бжезинський наголошував на тому, що домінуюча в країні церква більш ніж на 20 % контролюється ззовні, то про яку незалежність держави не може бути мови [8]. Тому канонічне право на існування Помісної Православної Церкви в Україні та її інституційне оформлення випливає з потреби захисту власної державності і світової та європейської практики становлення помісних православних церков.
Для України вирішення питання конституювання Помісної Православної Церкви - це врегулювання питання з двома світовими центрами Православ'я. Скажімо, з погляду Російської Православної Церкви, автокефалію має надати саме вона. Вселенський Патріархат наголошує на тому, що це традиційне право Константинополя. Зауважимо, що визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії [1].
У свою чергу, Вселенський (Константинопольський) Патріарх послідовно не визнає Україну територією Московського Патріархату, тому всіляко підтримує політичні намагання офіційного Києва щодо повернення Київської митрополії під його юрисдикцію.
Серед національно орієнтованих церковних інституцій викликає непорозуміння той факт, що Українська Православна церква старша від московської на півтисячі років, проте чомусь уважається Москвою „дочірньою" організацією. З цієї причини Київ змушений послідовно відстоювати своє канонічне право на помісність та повернення під юрисдикцію Константинополя. Саме відновлення історичної справедливості знаходиться на порядку денному в релігійних відношеннях між Москвою та Києвом.
Послідовним кроком у реалізації політики Константинополя щодо повернення Києва під його юрисдикцію була участь Вселенського Патріарха Варфоломія І в заходах з нагоди святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі, під час яких відбулася його зустріч з Президентом України В.Ющенком.
У своєму зверненні до української громади та церковних ієрархів Глава держави наголосив на потребі посилення в суспільстві об'єднуючих тенденцій навколо ідеї повернення історичного місця Київській митрополії [3].
Разом з тим Константинопольський Патріарх Варфоломій І висловив розуміння позиції сучасного Києва щодо намагання повернути собі канонічну юрисдикцію. Зокрема, він зазначив, що кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в
Православній Церкві на шкоду його власних прав на розвитку відносин із значущою серед дочірніх Церков - Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові, хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню [2].
Важливість і значення візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія І стає зрозумілим, якщо врахувати, що протягом семи століть Київська митрополія була найбільшою митрополією Константинопольського патріархату, проте чинний Вселенський Патріарх в Києві ніколи не був. Цей візит до Києва Предстоятеля Матері-церкви відбувся вперше 2008 року. Зазначене вище свідчить про бажання Вселенського Патріархату всіляко сприяти намаганням Києва повернути собі канонічну юрисдикцію [9].
Після цього, у травні 2009 року в рамках робочого візиту до Туреччини Президент України Віктор Ющенко провів зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм I. Глава Української держави під час розмови підтвердив, що Україна, як і раніше, зацікавлена в об'єднанні православних у єдину помісну церкву. При цьому Віктор Ющенко висловив упевненість, що в об'єднавчих процесах найвагомішим чинником є Вселенська церква та особиста мудрість і зусилля Патріарха. "Держава повинна сприяти тому, щоб бачити українське православ'я в єдності", - сказав Президент, відзначивши, що обговорює цю тему з лідерами різних православних церков. Під час зустрічі з Варфоломієм I, повідомив Президент, йшлося про взаємодію Вселенської церкви і Української православної церкви. "Я висловив підтримку цьому діалогові, який відбувається і буде відбуватися надалі. Я висловив побажання, щоб у рамках цього діалогу церковне життя в Україні отримало консолідацію і єдність. І я глибоко оптимістичний, що Україна, її церковний світ пройде всі ці випробування, які, на жаль, залишилися нам у спадок", - сказав Президент Ющенко [10].
„Українське питання", яке довгі роки є каменем спотикання між Вселенським та Московським Патріархатом, активізувало не тільки Константинополь, а й зумовило активність з боку Москви. Так, перший свій закордонний візит Патріарх Московський Кирило І у липні 2009 року здійснив до України.
Під час візиту Патріарх Московський зустрівся з Президентом України В.Ющенком. Метою їх відкритого діалогу було питання подолання роз'єднання православних церков в Україні та створення помісної православної церкви. Темами для обговорення також стали державно-церковні відносини в Україні та перспективи розвитку українського православ'я.
„Найбільше прагнення українського народу - жити в об'єднаній єдиній помісній первоапостальній церкві", - наголосив Глава Української держави. Ми хотіли б бачити в цьому процесі порозуміння з нашими духовними лідерами. Зрозуміло, що церковне роз'єднання не лише лежить у церковній площині. На переконання Глави держави, така ситуація впливає негативно на соціальну стабільність та духовну єдність українців в цілому [7].
Висловлюючи свою позицію щодо створення помісної православної церкви Патріарх Московський наголосив, що "Помісна церква в Україні є, якби її не було - не було б сьогодні України. Паствою церковною є всі хрещені православні люди незалежно від їхньої політичної орієнтації, від їхніх симпатій або антипатій, від їхнього розуміння історії. Але на тілі цієї церкви утворилися рани, які потрібно заліковувати" [9].
Крім того, щодо сподівань на відокремлення та надання УПЦ статусу автокефальної церкви Патріархом Московським неправомірно, на наше глибоке переконання, було зауважено, що "автокефалія Української церкви потрібна лише окремим політикам і журналістам, а не віруючим" [9]. Зрозуміло, що така позиція предстоятеля РПЦ викликала була критичну оцінку національно орієнтованих церковних інституцій - УАПЦ та УПЦ КП.
Разом з тим представники УПЦ КП намагалися налагодити діалог з Патріархом Кирилом, але зустрічі патріарха Філарета з патріархом Московським не відбулося. Проте очільники УПЦ КП мають надію, що це не є остаточна відмова і діалог буде відбуватися. Про це, зокрема, свідчать слова патріарха Кирила, які він сказав у Києво- Печерській Лаврі про те, що не може перемогти тільки одна позиція, що потрібен діалог. Також, перебуваючи на заході України, патріарх Кирило сказав про те, що «розкол є в тому числі і реакцією на неправильну церковну політику Москви» [9]. Можливо, уперше в Московському патріархаті визнали, що провина за розділення Української Церкви лежить не тільки на українській стороні, як вони завжди стверджували, а що є і провина «церковної політики Москви». Зазначене свідчить, що патріарх Кирило не тільки релігійний діяч, а чудовий політик, тому в побудові зовнішньої політики стосовно України змушений враховувати тенденції щодо відокремлення, які в українському суспільстві поступово посилюються. Так, останні соціологічні опитування вказують на досить високий рівень прихильності громадської думки до фундації УППЦ. За результатами Всеукраїнського опитування громадської думки, проведеного протягом 11-15 липня 2008 року Київським міжнародним інститутом соціології, майже 41% опитаних відповіли, що ставляться до створення єдиної помісної Української православної церкви позитивно або скоріше позитивно, близько 9% - негативно або скоріше негативно. 34,5% відповіли, що не знають, що це таке, а 15,9% не змогли визначитись із відповіддю на поставлене запитання [8].
Зрозуміло, що розбудова Помісної Православної Церкви в Україні не відповідає національним інтересам Російської Федерації. З боку Росії докладалися та й продовжують докладатися зусилля, щоб не допустити єднання Українського Православ'я. Висловлена позиція патріарха Московського не може не турбувати українських політиків, тому що на відміну від УПЦ, РПЦ - це не просто церква, а частина російського державного апарату [9].
Саме тому при формуванні власної церковної політики Київ змушений враховувати той факт, що Московський патріархат нині - потужна релігійно-політична структура з вираженими імперськими амбіціями. Подібний факт закріплено в офіційних документах РПЦ, зокрема у статті 3 Статуту Російської православної Церкви зазначено: "Юрисдикція Російської Православної Церкви поширюється на осіб православного віросповідання, які проживають на канонічній території Російської Православної Церкви: у Росії, Україні, Білорусії, Молдові, Азербайджані, Казахстані...". Отже, Статутом РПЦ визначено пострадянську територію, на яку Московський патріархат може здійснювати свій вплив. Крім того, РПЦ, як випливає з такого підходу, визнає за собою ще й право втручатися у внутрішні справи нині незалежних держав. При цьому зрозуміло, що до України нею виявляється особлива увага [8].
Разом з тим постійне ігнорування канонічного права України на утвердження Помісної Православної Церкви, що підтвердилося під час візиту Патріарха Московського Кирила, сприяло активізації міжправославного діалогу. Як відомо, у серпні 2009 року єпископат Української Автокефальної Православної Церкви звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія І з проханням взяти її під його вселенський омофор на правах автономії [6].
У свою чергу, Патріарх Варфоломій І позитивно відреагував на це прохання і на початку жовтня 2009 року до Києва була прибула делегація його представників для ведення переговорів з предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм. Під час перебування в Україні делегація Вселенського Патріархату також зустрілася і з представниками Київського та Московського патріархатів. Після цього якихось певних кроків у цьому питанні Вселенським Патріархом вжито ще не було. Однак, у найближчій перспективі Синодом Вселенського Патріархату може бути прийняте рішення щодо задоволення клопотання УАПЦ. Важливо, що у цьому разі перехід УАПЦ до складу Вселенської Церкви, з погляду канонічного права та традиції, матиме бездоганний характер і його важко буде визнати незаконним. Справа в тому, що Константинопольський Патріарх послідовно не визнає Україну та Білорусь канонічною територією Московського Патріархату. До його складу вже входять сотні українських православних парафій Канади (з 1990 року) та США (з 1995 року), а також менш численні громади в Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Європі. Тому УАПЦ може просто об'єднатися із ними, утворивши Українську Автономну Православну Церкву під омофором Константинопольського Патріарха на усіх континентах. Тим паче, що позитивний приклад існує, а саме "Естонський прецедент": 1996 року було утворено Естонську Автономну Православну Церкву у складі Константинопольського Патріархату [6].
Слід зауважити, що ініціативне клопотання УАПЦ до Вселенського Патріарха значно активізувало внутрішньоправославний діалог в Україні. Так, у вересні 2009 року Синод УПЦ МП, ухвалив рішення про поновлення діалогу щодо об'єднання з УАПЦ та створив робочу групу для підготовки аналогічного діалогу з УПЦ КП.
Крім того, безпрецедентна публічність цього процесу покликана дати сигнал Патріархові Варфоломію I про те, що в Україні є більш потужні партнери для перемовин, аніж Церква митрополита Мефодія - разом чисельність парафій УПЦ МП та УПЦ КП вдесятеро більша за чисельність парафій УАПЦ. Крім того, Київський Патріархат також має чимало своїх парафій за кордоном [6].
Перед УПЦ МП та УПЦ КП раптом постала спільна мета - не допустити посилення впливовості УАПЦ шляхом її легітимації Вселенським Патріархом. Інакше вузол конфліктів в українському православ'ї затягнеться ще тугіше.
Цілком можливо, що розрахунок саме на це з боку радників-спонсорів митрополита Мефодія зумовив активізацію його міжнародної діяльності. Проте якою б не була мета цієї спецоперації, проте зрозуміло, що Московський Патріархат втрачає залишки своєї влади в Україні. На сьогодні Патріарх Московський Кирило має набагато менше легальних канонічних важелів впливу на діалог між трьома українськими православними церквами ніж Варфоломій I [6].
Для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату є важливим політичним питанням. Проте постійне заперечення Московською патріархією доцільності отримання автокефалії Українською Церквою зумовлене відповідною зовнішньою та внутрішньою політикою Російської Федерації, яка прагне утвердитися як світовий і регіональний лідер. Тому РПЦ повинна "сприяти" утримуванню шляхом "канонічних важелів" у зоні впливу РФ ті пострадянські держави, розвиток православних традицій яких історично був пов'язаний з Російською церквою. Серед них, безумовно, й Україна [8].
Зрозуміло, що позиція Москви спонукає інші православні юрисдикції в Україні, які не перебувають у єдності з РПЦ, до пошуку конструктивних шляхів розв'язання нагального українського питання. Крім того, церковні імперії не є вічні і рано чи пізно вони розпадаються, створюючи тим самим об'єктивні умови для утворення національних церков. Через певну підтримку Константинополя звернення УАПЦ до Вселенського Патріарха можна розглядати як один із шляхів вирішення питання щодо конституювання Помісної Православної Церкви в Україні.
Однак перешкодою на шляху до вирішення питання щодо надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної церкви, яка зумовлена об'єктивними причинами, зокрема, для Росії здобуття незалежності України є меншою втратою ніж для РПЦ втрата УПЦ.
По-перше, в Києві розташовані центри православ'я, які РПЦ вважає своїм першоджерелом.
По-друге, без Української православної церкви РПЦ стає просто великою національною церквою, оскільки значна частина її парафій знаходиться на території України. Крім того, РПЦ, яка зараз в диптиху посідає почесне п'яте місце, однак найбільша і найвагоміша серед помісних православних церков світу, відразу перестала б такою бути, поступившись місцем Українській Церкві.
По-третє, відокремлення УПЦ від Московського патріархату кардинально змінилася б уся георелігійна ситуація, оскільки відбудеться переміщення центру православної цивілізації до Києва, а посилення впливу якого не входить до геополітичних завдань Російської Федерації.
Саме відсутність спільної позиції в Україні зумовлює можливість балансування Московського Патріарха між прихильниками та противниками, що ускладнює позитивне розв'язання проблеми створення Помісної церкви.
Розвиток ситуації в православному середовищі України, яка пов'язана із взаєминами Росії і України, взагалі важко прогнозувати. Але в будь-якому разі протистояння конфесій в Україні є дестабілізуючим чинником у суспільстві і, звичайно, завдає шкоди державі.
Зрозуміло, що поки Росія матиме вагомі механізми впливу на релігійну ситуацію в Україні, перспектива об' єднання православних церков виглядає досить і досить примарною. Імперська позиція РПЦ переконує в потребі пошуку інших шляхів творення Помісної Православної Церкви в Україні, відмінних від тих, котрі роблять виключний акцент на досягненні відповідних домовленостей з Московським патріархатом. Найкращий з них - опертися на православ'я Київської традиції та інтенсифікувати його діалог з Повнотою світового православ'я (передусім із Вселенським Патріархом) за сприяння Української держави [8]. На жаль, в умовах зміни в Україні президентської влади це зробити буде надзвичайно важко.
Якщо врегулювання проблеми фундації УППЦ буде покладено виключено лише на церковні інституції, то очікувати повноцінне конституювання УППЦ доведеться довгі десятиліття, упродовж яких Україна перебуватиме у взаєминах духовної підлеглості з Російською Федерацією, що постійно загрожуватиме цілісності й суверенітету Української держави. Саме тому вирішення цього питання можливе насамперед за сприяння та підтримки нашої держави. Питанням ролі держави у вирішенні проблеми постання УППЦ і буде присвячено перспективи наших подальших розвідок.
Список використаних джерел:
1. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Мефодій - Ми готові до діалогу - УАПЦ - http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=149
2. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до Українського народу. 2008, Офіційне інтернет-представництво Президента України, www.president.gov.ua.
3. Звернення Президента України Віктора Ющенка до Українського народу з нагоди 1020-ліття Хрещення України-Русі. 2008, Офіційне інтернет-представництво Президента України, www.president.gov.ua.
4. Мережа церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2009 року (Форма 1) //
http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131555&cat_id=131554
5. Матвієнко К. Візит Патріарха Кирила покликаний символізувати належність України до „русского мира" // http://www.pravda. com.ua/news_рrint/2009/7/31/99214.htm.
6. Матвієнко К. Церковне єднання // http://www.pravda. com.ua/news/ 2009/10/13/ 103255.htm
7. Президент України В.А.Ющенко. Україна прагне відкритого діалогу у питанні створення помісної православної церкви. 2009, Офіційне інтернет-представництво Президента України //www.president.gov.ua /news/14605.html
8. Здіорук С.І., Токман В.В. Розбудова партнерської моделі державно-конфесійних відносин в Україні та утвердження Української Помісної Православної Церкви. Аналітична доповідь // Національний інститут стратегічних досліджень // http: // www.niss.gov.ua/ Table/16102009/index.htm.
9. Чупрій Л.В. Релігійна безпека України: стан і проблеми //http://sd.net.ua/2009/09/09/ print:page,1,relgjjna_bezpeka_ukrani_stan_problemi.html
10. http://www.president.gov.ua/news/13833.htmPPrintVersion
ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ ЧИННИКІВ НА ПРОЦЕС КОНСТИТУЮВАННЯ ПОМІСНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
У статті на широкому матеріалі висвітлюється проблема постання в Україні помісної православної церкви. Доведено, що для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви під канонічну юрисдикцію Вселенського (Константинопольського) Патріархату є важливим політичним питанням. Показано, що перешкодою на шляху до вирішення питання про надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної церкви, яка зумовлена об'єктивними причинами, насамперед загрозою для РПЦ втрати УПЦ, що було б більшою втратою ніж здобуття Україною незалежності після розпаду СРСР.
Перші спроби Київської митрополії звільнитися з-під юрисдикції Вселенського (Константинопольського) патріарха припадають на ХІ та ХІІ століття, коли на митрополичу кафедру у стольному граді без згоди Константинополя було поставлено русичів Іларіона (1051 р.) та Климента Смолятича (1147 р.). Значно пізніше, у ХVІІ столітті, Українська церква тридцять років після укладення Переяславської угоди протистояла приєднанню до Російської церкви, але не змогла вберегти єдність з Константинополем, перетворившись на рядову єпархію РПЦ [8]. Початок ХХ століття став для українців ще одним шансом: проголошення незалежності Української держави сприяло відродженню руху за автокефалію національного православ'я, проте вкотре такі наміри не принесли бажаного результату. На сучасному етапі Україна втретє впродовж своєї історії переживає процес національного відродження. Розбудова Української держави тісно пов'язана з реалізацією ідеї розбудови Української національної церкви. Українська православна церква з моменту свого утворення прагнула набути помісного статусу, розуміючи під цим статусом створення Помісної Церкви як Церкви Автокефальної, тобто цілком самокерованої. Питання щодо здобуття автокефалії знову актуалізувалося наприкінці минулого століття, коли Україна виборола політичний суверенітет. Реалії життя засвідчили, що утвердження подібної церковної інституції - нагальна потреба часу.
Ускладнення навколо конституювання УППЦ є викликом національним інтересам і безпеці Української держави, перешкодою для реалізації її стратегічних інтересів. З одного боку, Україна через повну підпорядкованість УПЦ Москві продовжує перебувати в безпосередній залежності від Російської Федерації, а з іншого не в змозі використати належним чином потенціал національного православ'я в євроінтеграційній перспективі. Разом з тим відсутність внутрішньоцерковної єдності в питанні щодо створення Помісної церкви призводить до аргументації з боку РПЦ щодо його неактуальності та зволікання у вирішенні [8].
Актуалізація проблеми конституювання, тобто інституційного оформлення УППЦ, полягає в зміцненні незалежності України. Ураховуючи, що розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого належить 17171 парафія, що становить 52,6 % від загальної кількості релігійних осередків віруючих країни [4]. Проте на відміну від країн з домінуючою часткою православного населення таких, як Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, які мають свої помісні (автокефальні) православні церкви, Україна ж такої церкви не має [8].
Європейський досвід свідчить, що більшість сучасних Помісних Церков здобули автокефальний статус саме через відокремлення від колишнього церковного центру. Ситуація навколо отримання автокефалії Українською православною церквою суттєво відрізняється.
По-перше, перебування УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії. Як відомо, реакцією на таку політику є внутрішьоправославний розкол в Україні та виникнення трьох православних юрисдикцій, що конкурують між собою: УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Останні проголосили повну незалежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складовими РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі. По-друге, протидія РПЦ процесу конституювання Української церкви змусила національно орієнтовані церковні структури (УПЦ КП, УАПЦ, які РПЦ не визнає канонічними) до посилення руху за автокефалію та пошуку підтримки своїх намагань у Вселенського (Константинопольського) Патріарха [8].
Серед названих церков домінуючою конфесією за кількістю парафій (громад) та культових споруд у власності чи користуванні є УПЦ МП. Станом на 1 січня 2009 року кількість зареєстрованих православних осередків, що знаходяться в юрисдикції Московського патріархату, складає 11431, або 68%, які є частиною РПЦ на території України [4]. Щодо такої ситуації свого часу відомий американський політолог З. Бжезинський наголошував на тому, що домінуюча в країні церква більш ніж на 20 % контролюється ззовні, то про яку незалежність держави не може бути мови [8]. Тому канонічне право на існування Помісної Православної Церкви в Україні та її інституційне оформлення випливає з потреби захисту власної державності і світової та європейської практики становлення помісних православних церков.
Для України вирішення питання конституювання Помісної Православної Церкви - це врегулювання питання з двома світовими центрами Православ'я. Скажімо, з погляду Російської Православної Церкви, автокефалію має надати саме вона. Вселенський Патріархат наголошує на тому, що це традиційне право Константинополя. Зауважимо, що визнання Константинополя є необхідною умовою набуття автокефалії [1].
У свою чергу, Вселенський (Константинопольський) Патріарх послідовно не визнає Україну територією Московського Патріархату, тому всіляко підтримує політичні намагання офіційного Києва щодо повернення Київської митрополії під його юрисдикцію.
Серед національно орієнтованих церковних інституцій викликає непорозуміння той факт, що Українська Православна церква старша від московської на півтисячі років, проте чомусь уважається Москвою „дочірньою" організацією. З цієї причини Київ змушений послідовно відстоювати своє канонічне право на помісність та повернення під юрисдикцію Константинополя. Саме відновлення історичної справедливості знаходиться на порядку денному в релігійних відношеннях між Москвою та Києвом.
Послідовним кроком у реалізації політики Константинополя щодо повернення Києва під його юрисдикцію була участь Вселенського Патріарха Варфоломія І в заходах з нагоди святкування 1020-ліття Хрещення Київської Русі, під час яких відбулася його зустріч з Президентом України В.Ющенком.
У своєму зверненні до української громади та церковних ієрархів Глава держави наголосив на потребі посилення в суспільстві об'єднуючих тенденцій навколо ідеї повернення історичного місця Київській митрополії [3].
Разом з тим Константинопольський Патріарх Варфоломій І висловив розуміння позиції сучасного Києва щодо намагання повернути собі канонічну юрисдикцію. Зокрема, він зазначив, що кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в
Православній Церкві на шкоду його власних прав на розвитку відносин із значущою серед дочірніх Церков - Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові, хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню [2].
Важливість і значення візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія І стає зрозумілим, якщо врахувати, що протягом семи століть Київська митрополія була найбільшою митрополією Константинопольського патріархату, проте чинний Вселенський Патріарх в Києві ніколи не був. Цей візит до Києва Предстоятеля Матері-церкви відбувся вперше 2008 року. Зазначене вище свідчить про бажання Вселенського Патріархату всіляко сприяти намаганням Києва повернути собі канонічну юрисдикцію [9].
Після цього, у травні 2009 року в рамках робочого візиту до Туреччини Президент України Віктор Ющенко провів зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм I. Глава Української держави під час розмови підтвердив, що Україна, як і раніше, зацікавлена в об'єднанні православних у єдину помісну церкву. При цьому Віктор Ющенко висловив упевненість, що в об'єднавчих процесах найвагомішим чинником є Вселенська церква та особиста мудрість і зусилля Патріарха. "Держава повинна сприяти тому, щоб бачити українське православ'я в єдності", - сказав Президент, відзначивши, що обговорює цю тему з лідерами різних православних церков. Під час зустрічі з Варфоломієм I, повідомив Президент, йшлося про взаємодію Вселенської церкви і Української православної церкви. "Я висловив підтримку цьому діалогові, який відбувається і буде відбуватися надалі. Я висловив побажання, щоб у рамках цього діалогу церковне життя в Україні отримало консолідацію і єдність. І я глибоко оптимістичний, що Україна, її церковний світ пройде всі ці випробування, які, на жаль, залишилися нам у спадок", - сказав Президент Ющенко [10].
„Українське питання", яке довгі роки є каменем спотикання між Вселенським та Московським Патріархатом, активізувало не тільки Константинополь, а й зумовило активність з боку Москви. Так, перший свій закордонний візит Патріарх Московський Кирило І у липні 2009 року здійснив до України.
Під час візиту Патріарх Московський зустрівся з Президентом України В.Ющенком. Метою їх відкритого діалогу було питання подолання роз'єднання православних церков в Україні та створення помісної православної церкви. Темами для обговорення також стали державно-церковні відносини в Україні та перспективи розвитку українського православ'я.
„Найбільше прагнення українського народу - жити в об'єднаній єдиній помісній первоапостальній церкві", - наголосив Глава Української держави. Ми хотіли б бачити в цьому процесі порозуміння з нашими духовними лідерами. Зрозуміло, що церковне роз'єднання не лише лежить у церковній площині. На переконання Глави держави, така ситуація впливає негативно на соціальну стабільність та духовну єдність українців в цілому [7].
Висловлюючи свою позицію щодо створення помісної православної церкви Патріарх Московський наголосив, що "Помісна церква в Україні є, якби її не було - не було б сьогодні України. Паствою церковною є всі хрещені православні люди незалежно від їхньої політичної орієнтації, від їхніх симпатій або антипатій, від їхнього розуміння історії. Але на тілі цієї церкви утворилися рани, які потрібно заліковувати" [9].
Крім того, щодо сподівань на відокремлення та надання УПЦ статусу автокефальної церкви Патріархом Московським неправомірно, на наше глибоке переконання, було зауважено, що "автокефалія Української церкви потрібна лише окремим політикам і журналістам, а не віруючим" [9]. Зрозуміло, що така позиція предстоятеля РПЦ викликала була критичну оцінку національно орієнтованих церковних інституцій - УАПЦ та УПЦ КП.
Разом з тим представники УПЦ КП намагалися налагодити діалог з Патріархом Кирилом, але зустрічі патріарха Філарета з патріархом Московським не відбулося. Проте очільники УПЦ КП мають надію, що це не є остаточна відмова і діалог буде відбуватися. Про це, зокрема, свідчать слова патріарха Кирила, які він сказав у Києво- Печерській Лаврі про те, що не може перемогти тільки одна позиція, що потрібен діалог. Також, перебуваючи на заході України, патріарх Кирило сказав про те, що «розкол є в тому числі і реакцією на неправильну церковну політику Москви» [9]. Можливо, уперше в Московському патріархаті визнали, що провина за розділення Української Церкви лежить не тільки на українській стороні, як вони завжди стверджували, а що є і провина «церковної політики Москви». Зазначене свідчить, що патріарх Кирило не тільки релігійний діяч, а чудовий політик, тому в побудові зовнішньої політики стосовно України змушений враховувати тенденції щодо відокремлення, які в українському суспільстві поступово посилюються. Так, останні соціологічні опитування вказують на досить високий рівень прихильності громадської думки до фундації УППЦ. За результатами Всеукраїнського опитування громадської думки, проведеного протягом 11-15 липня 2008 року Київським міжнародним інститутом соціології, майже 41% опитаних відповіли, що ставляться до створення єдиної помісної Української православної церкви позитивно або скоріше позитивно, близько 9% - негативно або скоріше негативно. 34,5% відповіли, що не знають, що це таке, а 15,9% не змогли визначитись із відповіддю на поставлене запитання [8].
Зрозуміло, що розбудова Помісної Православної Церкви в Україні не відповідає національним інтересам Російської Федерації. З боку Росії докладалися та й продовжують докладатися зусилля, щоб не допустити єднання Українського Православ'я. Висловлена позиція патріарха Московського не може не турбувати українських політиків, тому що на відміну від УПЦ, РПЦ - це не просто церква, а частина російського державного апарату [9].
Саме тому при формуванні власної церковної політики Київ змушений враховувати той факт, що Московський патріархат нині - потужна релігійно-політична структура з вираженими імперськими амбіціями. Подібний факт закріплено в офіційних документах РПЦ, зокрема у статті 3 Статуту Російської православної Церкви зазначено: "Юрисдикція Російської Православної Церкви поширюється на осіб православного віросповідання, які проживають на канонічній території Російської Православної Церкви: у Росії, Україні, Білорусії, Молдові, Азербайджані, Казахстані...". Отже, Статутом РПЦ визначено пострадянську територію, на яку Московський патріархат може здійснювати свій вплив. Крім того, РПЦ, як випливає з такого підходу, визнає за собою ще й право втручатися у внутрішні справи нині незалежних держав. При цьому зрозуміло, що до України нею виявляється особлива увага [8].
Разом з тим постійне ігнорування канонічного права України на утвердження Помісної Православної Церкви, що підтвердилося під час візиту Патріарха Московського Кирила, сприяло активізації міжправославного діалогу. Як відомо, у серпні 2009 року єпископат Української Автокефальної Православної Церкви звернувся до Вселенського Патріарха Варфоломія І з проханням взяти її під його вселенський омофор на правах автономії [6].
У свою чергу, Патріарх Варфоломій І позитивно відреагував на це прохання і на початку жовтня 2009 року до Києва була прибула делегація його представників для ведення переговорів з предстоятелем УАПЦ митрополитом Мефодієм. Під час перебування в Україні делегація Вселенського Патріархату також зустрілася і з представниками Київського та Московського патріархатів. Після цього якихось певних кроків у цьому питанні Вселенським Патріархом вжито ще не було. Однак, у найближчій перспективі Синодом Вселенського Патріархату може бути прийняте рішення щодо задоволення клопотання УАПЦ. Важливо, що у цьому разі перехід УАПЦ до складу Вселенської Церкви, з погляду канонічного права та традиції, матиме бездоганний характер і його важко буде визнати незаконним. Справа в тому, що Константинопольський Патріарх послідовно не визнає Україну та Білорусь канонічною територією Московського Патріархату. До його складу вже входять сотні українських православних парафій Канади (з 1990 року) та США (з 1995 року), а також менш численні громади в Південній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Європі. Тому УАПЦ може просто об'єднатися із ними, утворивши Українську Автономну Православну Церкву під омофором Константинопольського Патріарха на усіх континентах. Тим паче, що позитивний приклад існує, а саме "Естонський прецедент": 1996 року було утворено Естонську Автономну Православну Церкву у складі Константинопольського Патріархату [6].
Слід зауважити, що ініціативне клопотання УАПЦ до Вселенського Патріарха значно активізувало внутрішньоправославний діалог в Україні. Так, у вересні 2009 року Синод УПЦ МП, ухвалив рішення про поновлення діалогу щодо об'єднання з УАПЦ та створив робочу групу для підготовки аналогічного діалогу з УПЦ КП.
Крім того, безпрецедентна публічність цього процесу покликана дати сигнал Патріархові Варфоломію I про те, що в Україні є більш потужні партнери для перемовин, аніж Церква митрополита Мефодія - разом чисельність парафій УПЦ МП та УПЦ КП вдесятеро більша за чисельність парафій УАПЦ. Крім того, Київський Патріархат також має чимало своїх парафій за кордоном [6].
Перед УПЦ МП та УПЦ КП раптом постала спільна мета - не допустити посилення впливовості УАПЦ шляхом її легітимації Вселенським Патріархом. Інакше вузол конфліктів в українському православ'ї затягнеться ще тугіше.
Цілком можливо, що розрахунок саме на це з боку радників-спонсорів митрополита Мефодія зумовив активізацію його міжнародної діяльності. Проте якою б не була мета цієї спецоперації, проте зрозуміло, що Московський Патріархат втрачає залишки своєї влади в Україні. На сьогодні Патріарх Московський Кирило має набагато менше легальних канонічних важелів впливу на діалог між трьома українськими православними церквами ніж Варфоломій I [6].
Для демократичної незалежної України повернення Української православної церкви до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату є важливим політичним питанням. Проте постійне заперечення Московською патріархією доцільності отримання автокефалії Українською Церквою зумовлене відповідною зовнішньою та внутрішньою політикою Російської Федерації, яка прагне утвердитися як світовий і регіональний лідер. Тому РПЦ повинна "сприяти" утримуванню шляхом "канонічних важелів" у зоні впливу РФ ті пострадянські держави, розвиток православних традицій яких історично був пов'язаний з Російською церквою. Серед них, безумовно, й Україна [8].
Зрозуміло, що позиція Москви спонукає інші православні юрисдикції в Україні, які не перебувають у єдності з РПЦ, до пошуку конструктивних шляхів розв'язання нагального українського питання. Крім того, церковні імперії не є вічні і рано чи пізно вони розпадаються, створюючи тим самим об'єктивні умови для утворення національних церков. Через певну підтримку Константинополя звернення УАПЦ до Вселенського Патріарха можна розглядати як один із шляхів вирішення питання щодо конституювання Помісної Православної Церкви в Україні.
Однак перешкодою на шляху до вирішення питання щодо надання автокефалії Українській православній церкві залишається імперська позиція Російської православної церкви, яка зумовлена об'єктивними причинами, зокрема, для Росії здобуття незалежності України є меншою втратою ніж для РПЦ втрата УПЦ.
По-перше, в Києві розташовані центри православ'я, які РПЦ вважає своїм першоджерелом.
По-друге, без Української православної церкви РПЦ стає просто великою національною церквою, оскільки значна частина її парафій знаходиться на території України. Крім того, РПЦ, яка зараз в диптиху посідає почесне п'яте місце, однак найбільша і найвагоміша серед помісних православних церков світу, відразу перестала б такою бути, поступившись місцем Українській Церкві.
По-третє, відокремлення УПЦ від Московського патріархату кардинально змінилася б уся георелігійна ситуація, оскільки відбудеться переміщення центру православної цивілізації до Києва, а посилення впливу якого не входить до геополітичних завдань Російської Федерації.
Саме відсутність спільної позиції в Україні зумовлює можливість балансування Московського Патріарха між прихильниками та противниками, що ускладнює позитивне розв'язання проблеми створення Помісної церкви.
Розвиток ситуації в православному середовищі України, яка пов'язана із взаєминами Росії і України, взагалі важко прогнозувати. Але в будь-якому разі протистояння конфесій в Україні є дестабілізуючим чинником у суспільстві і, звичайно, завдає шкоди державі.
Зрозуміло, що поки Росія матиме вагомі механізми впливу на релігійну ситуацію в Україні, перспектива об' єднання православних церков виглядає досить і досить примарною. Імперська позиція РПЦ переконує в потребі пошуку інших шляхів творення Помісної Православної Церкви в Україні, відмінних від тих, котрі роблять виключний акцент на досягненні відповідних домовленостей з Московським патріархатом. Найкращий з них - опертися на православ'я Київської традиції та інтенсифікувати його діалог з Повнотою світового православ'я (передусім із Вселенським Патріархом) за сприяння Української держави [8]. На жаль, в умовах зміни в Україні президентської влади це зробити буде надзвичайно важко.
Якщо врегулювання проблеми фундації УППЦ буде покладено виключено лише на церковні інституції, то очікувати повноцінне конституювання УППЦ доведеться довгі десятиліття, упродовж яких Україна перебуватиме у взаєминах духовної підлеглості з Російською Федерацією, що постійно загрожуватиме цілісності й суверенітету Української держави. Саме тому вирішення цього питання можливе насамперед за сприяння та підтримки нашої держави. Питанням ролі держави у вирішенні проблеми постання УППЦ і буде присвячено перспективи наших подальших розвідок.
Список використаних джерел:
1. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Мефодій - Ми готові до діалогу - УАПЦ - http://www.uaoc.info/ua/news/news_/?pid=149
2. Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до Українського народу. 2008, Офіційне інтернет-представництво Президента України, www.president.gov.ua.
3. Звернення Президента України Віктора Ющенка до Українського народу з нагоди 1020-ліття Хрещення України-Русі. 2008, Офіційне інтернет-представництво Президента України, www.president.gov.ua.
4. Мережа церков і релігійних організацій в Україні станом на 1 січня 2009 року (Форма 1) //
http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131555&cat_id=131554
5. Матвієнко К. Візит Патріарха Кирила покликаний символізувати належність України до „русского мира" // http://www.pravda. com.ua/news_рrint/2009/7/31/99214.htm.
6. Матвієнко К. Церковне єднання // http://www.pravda. com.ua/news/ 2009/10/13/ 103255.htm
7. Президент України В.А.Ющенко. Україна прагне відкритого діалогу у питанні створення помісної православної церкви. 2009, Офіційне інтернет-представництво Президента України //www.president.gov.ua /news/14605.html
8. Здіорук С.І., Токман В.В. Розбудова партнерської моделі державно-конфесійних відносин в Україні та утвердження Української Помісної Православної Церкви. Аналітична доповідь // Національний інститут стратегічних досліджень // http: // www.niss.gov.ua/ Table/16102009/index.htm.
9. Чупрій Л.В. Релігійна безпека України: стан і проблеми //http://sd.net.ua/2009/09/09/ print:page,1,relgjjna_bezpeka_ukrani_stan_problemi.html
10. http://www.president.gov.ua/news/13833.htmPPrintVersion
