Джерелознавство. Класифікація мемуарів за соціальним становищем авторів
Реферат на тему:
Джерелознавство. Класифікація мемуарів за соціальним становищем авторів
Кожна історична епоха, починаючи з XVII ст. і до наших днів, мала відмінну за соціально-професійним становищем автуру мемуарів. У XVII-XVIII ст., якщо брати до уваги іноземців, авторами мемуарних творів були головно високоосвічені представники козацької старшини. У XIX ст. мемуарні твори, зокрема листування, стають масовим явищем, хоч їх автура замикається головно на інтелігенції. З квітня XIX ст. спогади, біографії, щоденники стали писати громадсько-політичні діячі, військові старшини, рядові стрільці та козаки. Націоналістичне і комуністичне підпілля в Західній Україні, голод і сталінські репресії в Радянській Україні міжвоєнного періоду залишили глибокий слід у пам'яті народної маси, представники якої також захотіли дати свідчення про свій час. Так само Друга світова війна стала жорстоким випробуванням для всіх соціальних верств українського народу. Криваві жахи війни, плюндрування міст і сіл, масове насильницьке переселення мільйонів людей у Сибір, Німеччину, концентраційні табори знаходили своїх свідків для історії з числа інтелігентів, жовнірів, селян, духівників, з інших категорій населення. Можна сказати, що серед мемуаристів другої половини XIX ст. зустрічаємо представників усіх соціальних верств.
Ці мемуаристи вирізняються деякими спільними рисами: вони пройняті глибокою громадянською відповідальністю за справи своєї епохи, розумінням ролі людського досвіду для прийдешніх поколінь; стосовно свого стану, соціального середовища вони с людьми освіченими, переважно передовими; для більшості мемуаристів XX ст, а також XIX ст. спонукаючим фактором написання мемуару було відчуття потреби віддати цим самим шану своїм товаришам і соратникам боротьби з ворогом.
Спробуємо придивитися до кількох мемуаристів XX ст., бо мемуаристів XVIII ст. Якова Марковича, Миколу Ханенка, Григорія Полетику та Інших чітко охарактеризувала М.Литвиненко. Автори мемуарних творів XIX ст. — це переважно дуже відомі люди Яків Головацький, Осип Бодянський, Михайло Максимович, Тарас Шевченко, Панько Куліш, Ізмаїл Срезневський, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Пав-лик та ін
Коли ж йдеться про мемуаристів XX ст., то майже всі вони залишили свої спогади насамперед про ті історичні явища і процеси, в яких самі брали участь. Так, Олекса Кузьма у жанрі спогадів написав книжку "Листопадові дні 1918" про українське повстання у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p., встановлення у Львові та краю влади Української Національної Ради (з 13 листопада 1918р. — ЗУ HP) та боротьбу за її захист у Львові з 1 по 22 листопада 1918 р. Без перебільшення скажемо, що праця "Листопадові дні 1918" О.Кузьми і досі є одним з найбагатших джерел про події у Львові в листопаді 1918 р. У ній день за днем простежено воєнні дії у місті між українською і польською сторонами, дано характеристику українського командування та його окремих начальників Дмитра Вітовського, Гриця Коссака, Гната Семеніва, Сеня Горука та інших, описано хід багатьох локальних боїв на Персенківці, за залізничний двірець, у районі вул. Клспарівської та гори Гицлівської, Збоїськ і Підзамчого, Єзуїтського Городу і казарм Фсрдінанда (вул. Городоцька навпроти теперішнього цирку), за Цитадель і Головну пошту тощо. Зображено побут українських вояків, їх свідомість, тяжкі умови міської війни для українських стрільців, вишколених у польових окопах Другої світової війни, показано роль Українських Січових Стрільців у львівських боях, помилкові дії українського командування.
Досконала форма І зміст книги Олекси Кузьми пояснюються найперше тим, що її автор особисто брав участь у тому українському Листопадовому чині та ще й на такій посаді, яка вже сама по собі зобов'язувала бути у курсі всіх подій. Олекса Кузьма був сотником Галицької Армії, що творилася, і очолював тоді Пресове бюро українського війська. На якості книги відбилася і професійна майстерність автора-журналіста (з 1902р. — член колегії "Діла"). У 1918 р. сотнику Кузьмі виповнилося 43 роки, він був старшиною Галицької Армії і мав великий життєвий досвід. У 1922-193 8 pp. він — головний редактор часопису "Свобода", органу УНТП-УНДО. Назвемо ще одного мемуариста про героїчний і страдницький шлях Української Галицької Армії — генерала Антона Кревса, автора книжки спогадів "За українську справу. Спомини" (Львів, 1937). Він народився 1871 р. у німецькій родині на Буковині. Після проголошення ЗУНР пішов на службу до Галицької Армії, був призначений командиром Симбірської бригади, а з весни 1919 p., після невдалих боїв на дільниці Судова Вишня-Вовчухи, командиром Третього корпусу. Він один з небагатьох німців на українській військовій службі, який чесно І однозначно віддавав їй професійні військові знання. З Галицькою Армією Кревс у серпні 1919р. брав Київ, а восени 1920 р. з рештками армії був до 1924 р. інтернований у Чехословаччини. Помер у Відні Ї945 р.
Із спогадів А,Кревса ввійшли як хрестоматійні у всю українську Історіографію слова російського білогвардійського генерала Бредова про Київ як російське місто. Зустрівшись з Бредовим, генерал Кревс сказав: "Пане генерале! Наші війська зайняли після тяжких боїв Київ; І ми і ви воюємо проти спільного ворога — большевиків. Ми оба вояки і нас політика не обходить. Я прийшов сюди, щоби усталити, з вами демаркаційну лінію, а потім разом дальше воювати з большевиками..." Генерал Бредов відповів мені нате дослівно: "Кієв, мать русскіх городов, нікагда не был українським І не будет"! ...Врешті зажадав від мене, щоб ми негайно залишили місто. Я відкинув це жадання, вказуючи на те, що ми і самі були б здобули місто і що я також маю намір боронити місто перед кожним ворогом".
Роздумами і переживаннями сповнені спогади українських політичних діячів, які були учасниками буремних 1917-1920 pp. У багатьох випадках їх мемуарні твори за жанром, можливо, перебувають на грані між класичними спогадами і аналітичними політологічними чи історичними працями. Із західноукраїнських до таких належать праця Михайла Лозинського, товариша Державного Секретаря ЗУНР, члена Національної Ради. Про події на Наддніпрянській Україні аналогічними є книги Володимира Винниченка ("Відродження нації"), Павла Христюка ("Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920", Павла Скоропадського ("Спомини". К., 1992), Дмитра Дорошенка ("Мої спомини про не-давнє-минуле(1914-1918)". Львів, 1923.Ч. 1; Ісаака Мазепи ("Україна в огні й бурі революції". Прага, 1942) та ш.
Про міжвоєнні роки та період Другої світової війни на еміграції залишили спогади учасники ОУН-бандерівського та ОУН-мельниківського руху, так звані бульбівці, релігійні діячі. До широкого читача в Україні більшість їх праць не дійшла, оскільки вони видані за кордоном. До най-ширших мемуарних полотен цих авторів варто віднести книги Т.Боровця "Армія без держави" (Торонто, 1981), Я.Гайваса "Коли кінчалася епоха" (Чикаго, 1964) та "Воля ціни не має" (Торонто, 1971), С.Касіяна "Вогонь родиться з Іскри" (Торонто, І 967), М.Климишина "В поході до волі" (Детройт, 1987. Т.1), 3.Книша "На порозі невідомого. Спогади з 1945 року" (Париж, 1955) та "Перед походом на Схід" (Вінніпег, 1961. Т.1-2),
В.Кубшовича "Мені 85" (Париж; Мюнхен, 1985), А.Любченка "Щоденник" (Торонто, 1951. Т 1), В.Марганця "Німецький концентраційний табір. Спогади в'язня" (Штутгард, 1946), С.Мечника "Люди, роки, події. Спогади" (Мюнхен, 1986), Є.Онацького "У вічному місті" (Торонто, 1981. Т. 1-4), К.ПанькІвського "Роки німецької окупації" (Нью-Йорк, 1965), УСамчука "На білому коні" і "На коні вороному" (Торонто, 1974), Я.Сте-цька-Карбовича "ЗО червня 1941 року" (Мюнхен, 1967), колективні збірники "Свген Коновалець та його доба'1 (Париж, 1974), "Збірник на пошану генерал-хорунжого Романа Шухевича" (Лондон; Мюнхен, 1990), "Непогасний огонь віри. Збірник на пошану п-ка А.Мельника" (Париж; Лондон, 1975), "Париж — Олегові Штулеві" (Париж, 1978). На жаль, ціна названих мемуарних видань, а також численних спогадів малих форм, опублікованих у періодичних виданнях, дуже знижується через непомірно велику дозу в них авторського суб'єктивізму. Американський дослідник історії українських націоналістичних рухів зауважив, що при користуванні такого виду літературою "дослідження слід проводити Із значною обережністю, оскільки прихильники націоналізму дуже легко заднім числом приписують своїм впливам впродовж років окупації значно більшу вагомість, аніж це було насправді". Наш молодий дослідник проблеми Костянтин Бондаренко продовжив цю думку: "Саме цей момент не враховує більшість істориків із середовища української діаспори, які видобувають справжні міфи про ОУН на безкритичному підході до розповідей очевидців та нехтуванні "незручними" документами".
Авторами спогадів переважно малих форм про період Другої світової війни є численні рядові вояки УПА, в'язні німецьких І радянських тюрем та концентраційних таборів, а також тисячі вивезених на примусові роботи в Німеччину 1942-1944 pp. українські юнаки і дівчата. Наприклад, лише у першому томі книги "Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади", виданому видавництвом "Просвіта" 1993 р, у Львові (підготовленому Інститутом українознавства та Львівським відділенням Інституту археографії НА України, братством вояків УПА, товариством політв'язнів), опубліковані спогади малої форми 65 осіб, у тому числі селянок і селян - Марії Андрушко, Левка Барабаша, Сергія Брижа, Тараса Воробеця, Антіна Герасиміва, Ірини Гладкої-Кашй, Олександри Глембовської, Миколи Голуба, Уляни Гончар, Марії Грендиш, Ярослави Грендиш, Марії Грициніної (Кисіль), Меланії Гриців, Івана Гуд-зоватого, Ганни Дзідзінської, Якима Долиновського, Софії Драгомирової (Королик), Ярослава Драгуна, Івана Зелененького, Василя Ігнася, Мирослава Костіва, Ігора Костишина і багатьох Інших. З-поміж авторів цього видання є робітники, студенти, учні, службовці, священики, вояки УПА.
Вони пишуть про неймовірну жорстокість каральних служб СРСР, такі випробування, які випали на долю кожного з них, про розстріли без суду і слідства близьких І товаришів, опір в'язнів, що кожного разу безжалісно придушувався. У Бутичагу, долині смерті, на 480 км від Магадану, в'язні "переносили ящики з піском вагою 50 кг на віддаль 100 м і так 12 днів по 12 годин, — пише селянин Роман Німий з села Черче Рогатинського району Івано-Франківської області. — Нам говорили: "Бандеровская сволочь, нам не надо вашей работы, нам нужны ваши мучения. Вы все подохнете..." 3 1946 по 1951 pp. там загинуло понад ІЗ тис. невільників. Коли людина помирала, то лікар "констатував смерть, але кат робив ще свою справу: розбивав молотком череп". Нема спогаду, в якому б не було чогось подібного за жорстокістю і жахливими муками.
Близькі до мемуарних джерел масові поширені заяви сотень і тисяч колишніх остарбайтерів з проханням виплати грошової компенсації з фонду, виділеного урядом ФРН. Автори окремих заяв розповідають про митарства в дорозі до Німеччини, на роботі в Bauer-їв, на дорогах, фабриках і заводах. Такі "заяви" зберігаються в державних архівах областей.
Стосовно західних областей України не можна не згадати спогадів та інших джерел мемуарного характеру колишніх учасників західноукраїнського комуністичного підпілля. Після 1956 p., коли в комуністичному русі було реабілітовано КПЗУ, вийшло чимало спогадів колишніх членів цієї партії. У 1958 р. Львівське книжково-журнальне видавництво видало збірник "КПЗУ — організатор революційної боротьби. Спогади..." До нього ввійшло 36 спогадів. Більшість їх була заідеологізованою, що засвідчують хоча б їх заголовки: "Під прапором Жовтня" (І.Сірко), "У бойовому підпіллі" (П.Якимчак), "За єдність партії, за оволодіння масами" (Є.Стуц), "Сила партії — в зв'язку з народом" (Й.Завадка), "Під прапором інтернаціоналізму" (В.Луцик) тощо. Але були і спокійніші, які містили чимало об'єктивної інформації. З часом почали виходити спогади-книги, серед них -— Степана Маківки "Тривожні дороги" (1967), С.Снастя "У жорстокій борні" (1971), М.Теслюка "У боротьбі за возз'єднання. Сторінки спогадів" (1979), Г.Гапончука "Зорям назустріч" (1978) І "Так веліла совість" (1985), М.Кіх "Краю мій, возз'єднаний" (1979) та ін Автори цих "комуністичних" спогадів прожили нелегке життя. Комуністична дійсність уже з 1939 р. примушувала багатьох з них розчаровуватись у надіях на соціалізм і комунізм. Через це в їхніх писаннях багато подій зображено об'єктивно, з позицій людей пращ. Водночас все те, що осуджувалось комуністичною Ідеологією другої половини 50-80-х років, — націоналісти, капіталісти, уніати, польські пани І поліцаї, — в спогадах колишніх членів КПЗУ, звичайно, зображені негативно, з епітетами-штампами.
Особливу групу мемуарів становили представники Інтелігенції, зокрема художньої Інтелігенції, котрі, як правило, писали про літературне та мистецьке середовище.
Отже, у XX ст. мемуаристика стала предметом творчості представників практично всіх соціальних верств українського суспільства.
Використані джерела і праці
Богданович А В Три последних самодержца. Дневник. М., 1924
Винниченко В Відродження нації Київ, Відень, 1920. 4.1-3 (Репринтне видання. К, 1990)
Гочовацький Я. Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу //Русалка Дністрова Документні матеріали. К., 1989 С.254-259.
Гуцуляк Михайло Перший Листопад 1918 К., 1993
Гру шевський М. С Автобіографія 1906 р Автобіографія 1914-1919рр Автобіографія 1926 р //Великий Українець. Матеріали з життя та діяльність К , 1992. С 190-312.
Грушевський М С Щоденник (1888-1894 рр ) Підготовка до видання, передне слово, упорядкування, коментарі І післямова Леоніда Зашкільняка. К , 1977.
Драгоманов МЛ Автобиографическая заметка //М Драгоманов Літературно-публіцистичні праці К., 1970.Т.1.С.42-45.
Из дневников последнего русского царя Вступительная статья и примечания К Ф.Шацилло //Вопр. истории 1988. № 8. С. 105-127.
Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд К., 1990. С.425-650.
Максимович М Автобиография //Киев явился градом великим * Вибрані українознавчі твори. К , 1994. С 388^04
Кузьма Олекса Листопадові дні 19І8 року. Львів, 1931.
Літопис нескореної України Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993 Кн 1 1997. Кн2.
Лесь Курбас. Спогади сучасників. К., 1969.
Франко І Причинки до автобіографії //ЗІбр. творів: У 50 т. К., 1983. Т.39. С.36 44.
Франко І. Історія моєї габілітації //Там само. С.45-49.
Франко І Спомини Із моїх гімназіальних часів //Там само. С.50-54
Шевченко Т Щоденник. Автобіографія //Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: У 6т. К., 1963 Т5
Голубцов В С Мемуары как источник по истории советского общества М, 1970 Дашкевич Ярослав Кенгірське повстання 16 травня-26 червня 1954р. //Україна в
минулому. Київ, Львів, 1992. Вип 2. С.114-133.
Довгопол В М, Литвиненко М.А., Лях РД Джерелознавство Історії Української
РСР. К., 1986. С.156-165; 223-232.
Источниковедение истории СССР. М , 1981 С 342-358; 465-480 Литвиненко MA Джерела Історії України. X , 1970. С.157-177. Мемуари І мемуаристика//Стара Україна. Львів, 1924. Т.9-10 С 119-156 Санцевич А В Джерелознавство з Історії Української РСР післявоєнного періоду.
К., 1972. С.109 132
Черноморский М Н Мемуары как исторический источник М , 1959
Джерелознавство. Класифікація мемуарів за соціальним становищем авторів
Кожна історична епоха, починаючи з XVII ст. і до наших днів, мала відмінну за соціально-професійним становищем автуру мемуарів. У XVII-XVIII ст., якщо брати до уваги іноземців, авторами мемуарних творів були головно високоосвічені представники козацької старшини. У XIX ст. мемуарні твори, зокрема листування, стають масовим явищем, хоч їх автура замикається головно на інтелігенції. З квітня XIX ст. спогади, біографії, щоденники стали писати громадсько-політичні діячі, військові старшини, рядові стрільці та козаки. Націоналістичне і комуністичне підпілля в Західній Україні, голод і сталінські репресії в Радянській Україні міжвоєнного періоду залишили глибокий слід у пам'яті народної маси, представники якої також захотіли дати свідчення про свій час. Так само Друга світова війна стала жорстоким випробуванням для всіх соціальних верств українського народу. Криваві жахи війни, плюндрування міст і сіл, масове насильницьке переселення мільйонів людей у Сибір, Німеччину, концентраційні табори знаходили своїх свідків для історії з числа інтелігентів, жовнірів, селян, духівників, з інших категорій населення. Можна сказати, що серед мемуаристів другої половини XIX ст. зустрічаємо представників усіх соціальних верств.
Ці мемуаристи вирізняються деякими спільними рисами: вони пройняті глибокою громадянською відповідальністю за справи своєї епохи, розумінням ролі людського досвіду для прийдешніх поколінь; стосовно свого стану, соціального середовища вони с людьми освіченими, переважно передовими; для більшості мемуаристів XX ст, а також XIX ст. спонукаючим фактором написання мемуару було відчуття потреби віддати цим самим шану своїм товаришам і соратникам боротьби з ворогом.
Спробуємо придивитися до кількох мемуаристів XX ст., бо мемуаристів XVIII ст. Якова Марковича, Миколу Ханенка, Григорія Полетику та Інших чітко охарактеризувала М.Литвиненко. Автори мемуарних творів XIX ст. — це переважно дуже відомі люди Яків Головацький, Осип Бодянський, Михайло Максимович, Тарас Шевченко, Панько Куліш, Ізмаїл Срезневський, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Пав-лик та ін
Коли ж йдеться про мемуаристів XX ст., то майже всі вони залишили свої спогади насамперед про ті історичні явища і процеси, в яких самі брали участь. Так, Олекса Кузьма у жанрі спогадів написав книжку "Листопадові дні 1918" про українське повстання у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p., встановлення у Львові та краю влади Української Національної Ради (з 13 листопада 1918р. — ЗУ HP) та боротьбу за її захист у Львові з 1 по 22 листопада 1918 р. Без перебільшення скажемо, що праця "Листопадові дні 1918" О.Кузьми і досі є одним з найбагатших джерел про події у Львові в листопаді 1918 р. У ній день за днем простежено воєнні дії у місті між українською і польською сторонами, дано характеристику українського командування та його окремих начальників Дмитра Вітовського, Гриця Коссака, Гната Семеніва, Сеня Горука та інших, описано хід багатьох локальних боїв на Персенківці, за залізничний двірець, у районі вул. Клспарівської та гори Гицлівської, Збоїськ і Підзамчого, Єзуїтського Городу і казарм Фсрдінанда (вул. Городоцька навпроти теперішнього цирку), за Цитадель і Головну пошту тощо. Зображено побут українських вояків, їх свідомість, тяжкі умови міської війни для українських стрільців, вишколених у польових окопах Другої світової війни, показано роль Українських Січових Стрільців у львівських боях, помилкові дії українського командування.
Досконала форма І зміст книги Олекси Кузьми пояснюються найперше тим, що її автор особисто брав участь у тому українському Листопадовому чині та ще й на такій посаді, яка вже сама по собі зобов'язувала бути у курсі всіх подій. Олекса Кузьма був сотником Галицької Армії, що творилася, і очолював тоді Пресове бюро українського війська. На якості книги відбилася і професійна майстерність автора-журналіста (з 1902р. — член колегії "Діла"). У 1918 р. сотнику Кузьмі виповнилося 43 роки, він був старшиною Галицької Армії і мав великий життєвий досвід. У 1922-193 8 pp. він — головний редактор часопису "Свобода", органу УНТП-УНДО. Назвемо ще одного мемуариста про героїчний і страдницький шлях Української Галицької Армії — генерала Антона Кревса, автора книжки спогадів "За українську справу. Спомини" (Львів, 1937). Він народився 1871 р. у німецькій родині на Буковині. Після проголошення ЗУНР пішов на службу до Галицької Армії, був призначений командиром Симбірської бригади, а з весни 1919 p., після невдалих боїв на дільниці Судова Вишня-Вовчухи, командиром Третього корпусу. Він один з небагатьох німців на українській військовій службі, який чесно І однозначно віддавав їй професійні військові знання. З Галицькою Армією Кревс у серпні 1919р. брав Київ, а восени 1920 р. з рештками армії був до 1924 р. інтернований у Чехословаччини. Помер у Відні Ї945 р.
Із спогадів А,Кревса ввійшли як хрестоматійні у всю українську Історіографію слова російського білогвардійського генерала Бредова про Київ як російське місто. Зустрівшись з Бредовим, генерал Кревс сказав: "Пане генерале! Наші війська зайняли після тяжких боїв Київ; І ми і ви воюємо проти спільного ворога — большевиків. Ми оба вояки і нас політика не обходить. Я прийшов сюди, щоби усталити, з вами демаркаційну лінію, а потім разом дальше воювати з большевиками..." Генерал Бредов відповів мені нате дослівно: "Кієв, мать русскіх городов, нікагда не был українським І не будет"! ...Врешті зажадав від мене, щоб ми негайно залишили місто. Я відкинув це жадання, вказуючи на те, що ми і самі були б здобули місто і що я також маю намір боронити місто перед кожним ворогом".
Роздумами і переживаннями сповнені спогади українських політичних діячів, які були учасниками буремних 1917-1920 pp. У багатьох випадках їх мемуарні твори за жанром, можливо, перебувають на грані між класичними спогадами і аналітичними політологічними чи історичними працями. Із західноукраїнських до таких належать праця Михайла Лозинського, товариша Державного Секретаря ЗУНР, члена Національної Ради. Про події на Наддніпрянській Україні аналогічними є книги Володимира Винниченка ("Відродження нації"), Павла Христюка ("Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920", Павла Скоропадського ("Спомини". К., 1992), Дмитра Дорошенка ("Мої спомини про не-давнє-минуле(1914-1918)". Львів, 1923.Ч. 1; Ісаака Мазепи ("Україна в огні й бурі революції". Прага, 1942) та ш.
Про міжвоєнні роки та період Другої світової війни на еміграції залишили спогади учасники ОУН-бандерівського та ОУН-мельниківського руху, так звані бульбівці, релігійні діячі. До широкого читача в Україні більшість їх праць не дійшла, оскільки вони видані за кордоном. До най-ширших мемуарних полотен цих авторів варто віднести книги Т.Боровця "Армія без держави" (Торонто, 1981), Я.Гайваса "Коли кінчалася епоха" (Чикаго, 1964) та "Воля ціни не має" (Торонто, 1971), С.Касіяна "Вогонь родиться з Іскри" (Торонто, І 967), М.Климишина "В поході до волі" (Детройт, 1987. Т.1), 3.Книша "На порозі невідомого. Спогади з 1945 року" (Париж, 1955) та "Перед походом на Схід" (Вінніпег, 1961. Т.1-2),
В.Кубшовича "Мені 85" (Париж; Мюнхен, 1985), А.Любченка "Щоденник" (Торонто, 1951. Т 1), В.Марганця "Німецький концентраційний табір. Спогади в'язня" (Штутгард, 1946), С.Мечника "Люди, роки, події. Спогади" (Мюнхен, 1986), Є.Онацького "У вічному місті" (Торонто, 1981. Т. 1-4), К.ПанькІвського "Роки німецької окупації" (Нью-Йорк, 1965), УСамчука "На білому коні" і "На коні вороному" (Торонто, 1974), Я.Сте-цька-Карбовича "ЗО червня 1941 року" (Мюнхен, 1967), колективні збірники "Свген Коновалець та його доба'1 (Париж, 1974), "Збірник на пошану генерал-хорунжого Романа Шухевича" (Лондон; Мюнхен, 1990), "Непогасний огонь віри. Збірник на пошану п-ка А.Мельника" (Париж; Лондон, 1975), "Париж — Олегові Штулеві" (Париж, 1978). На жаль, ціна названих мемуарних видань, а також численних спогадів малих форм, опублікованих у періодичних виданнях, дуже знижується через непомірно велику дозу в них авторського суб'єктивізму. Американський дослідник історії українських націоналістичних рухів зауважив, що при користуванні такого виду літературою "дослідження слід проводити Із значною обережністю, оскільки прихильники націоналізму дуже легко заднім числом приписують своїм впливам впродовж років окупації значно більшу вагомість, аніж це було насправді". Наш молодий дослідник проблеми Костянтин Бондаренко продовжив цю думку: "Саме цей момент не враховує більшість істориків із середовища української діаспори, які видобувають справжні міфи про ОУН на безкритичному підході до розповідей очевидців та нехтуванні "незручними" документами".
Авторами спогадів переважно малих форм про період Другої світової війни є численні рядові вояки УПА, в'язні німецьких І радянських тюрем та концентраційних таборів, а також тисячі вивезених на примусові роботи в Німеччину 1942-1944 pp. українські юнаки і дівчата. Наприклад, лише у першому томі книги "Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади", виданому видавництвом "Просвіта" 1993 р, у Львові (підготовленому Інститутом українознавства та Львівським відділенням Інституту археографії НА України, братством вояків УПА, товариством політв'язнів), опубліковані спогади малої форми 65 осіб, у тому числі селянок і селян - Марії Андрушко, Левка Барабаша, Сергія Брижа, Тараса Воробеця, Антіна Герасиміва, Ірини Гладкої-Кашй, Олександри Глембовської, Миколи Голуба, Уляни Гончар, Марії Грендиш, Ярослави Грендиш, Марії Грициніної (Кисіль), Меланії Гриців, Івана Гуд-зоватого, Ганни Дзідзінської, Якима Долиновського, Софії Драгомирової (Королик), Ярослава Драгуна, Івана Зелененького, Василя Ігнася, Мирослава Костіва, Ігора Костишина і багатьох Інших. З-поміж авторів цього видання є робітники, студенти, учні, службовці, священики, вояки УПА.
Вони пишуть про неймовірну жорстокість каральних служб СРСР, такі випробування, які випали на долю кожного з них, про розстріли без суду і слідства близьких І товаришів, опір в'язнів, що кожного разу безжалісно придушувався. У Бутичагу, долині смерті, на 480 км від Магадану, в'язні "переносили ящики з піском вагою 50 кг на віддаль 100 м і так 12 днів по 12 годин, — пише селянин Роман Німий з села Черче Рогатинського району Івано-Франківської області. — Нам говорили: "Бандеровская сволочь, нам не надо вашей работы, нам нужны ваши мучения. Вы все подохнете..." 3 1946 по 1951 pp. там загинуло понад ІЗ тис. невільників. Коли людина помирала, то лікар "констатував смерть, але кат робив ще свою справу: розбивав молотком череп". Нема спогаду, в якому б не було чогось подібного за жорстокістю і жахливими муками.
Близькі до мемуарних джерел масові поширені заяви сотень і тисяч колишніх остарбайтерів з проханням виплати грошової компенсації з фонду, виділеного урядом ФРН. Автори окремих заяв розповідають про митарства в дорозі до Німеччини, на роботі в Bauer-їв, на дорогах, фабриках і заводах. Такі "заяви" зберігаються в державних архівах областей.
Стосовно західних областей України не можна не згадати спогадів та інших джерел мемуарного характеру колишніх учасників західноукраїнського комуністичного підпілля. Після 1956 p., коли в комуністичному русі було реабілітовано КПЗУ, вийшло чимало спогадів колишніх членів цієї партії. У 1958 р. Львівське книжково-журнальне видавництво видало збірник "КПЗУ — організатор революційної боротьби. Спогади..." До нього ввійшло 36 спогадів. Більшість їх була заідеологізованою, що засвідчують хоча б їх заголовки: "Під прапором Жовтня" (І.Сірко), "У бойовому підпіллі" (П.Якимчак), "За єдність партії, за оволодіння масами" (Є.Стуц), "Сила партії — в зв'язку з народом" (Й.Завадка), "Під прапором інтернаціоналізму" (В.Луцик) тощо. Але були і спокійніші, які містили чимало об'єктивної інформації. З часом почали виходити спогади-книги, серед них -— Степана Маківки "Тривожні дороги" (1967), С.Снастя "У жорстокій борні" (1971), М.Теслюка "У боротьбі за возз'єднання. Сторінки спогадів" (1979), Г.Гапончука "Зорям назустріч" (1978) І "Так веліла совість" (1985), М.Кіх "Краю мій, возз'єднаний" (1979) та ін Автори цих "комуністичних" спогадів прожили нелегке життя. Комуністична дійсність уже з 1939 р. примушувала багатьох з них розчаровуватись у надіях на соціалізм і комунізм. Через це в їхніх писаннях багато подій зображено об'єктивно, з позицій людей пращ. Водночас все те, що осуджувалось комуністичною Ідеологією другої половини 50-80-х років, — націоналісти, капіталісти, уніати, польські пани І поліцаї, — в спогадах колишніх членів КПЗУ, звичайно, зображені негативно, з епітетами-штампами.
Особливу групу мемуарів становили представники Інтелігенції, зокрема художньої Інтелігенції, котрі, як правило, писали про літературне та мистецьке середовище.
Отже, у XX ст. мемуаристика стала предметом творчості представників практично всіх соціальних верств українського суспільства.
Використані джерела і праці
Богданович А В Три последних самодержца. Дневник. М., 1924
Винниченко В Відродження нації Київ, Відень, 1920. 4.1-3 (Репринтне видання. К, 1990)
Гочовацький Я. Пам'ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу //Русалка Дністрова Документні матеріали. К., 1989 С.254-259.
Гуцуляк Михайло Перший Листопад 1918 К., 1993
Гру шевський М. С Автобіографія 1906 р Автобіографія 1914-1919рр Автобіографія 1926 р //Великий Українець. Матеріали з життя та діяльність К , 1992. С 190-312.
Грушевський М С Щоденник (1888-1894 рр ) Підготовка до видання, передне слово, упорядкування, коментарі І післямова Леоніда Зашкільняка. К , 1977.
Драгоманов МЛ Автобиографическая заметка //М Драгоманов Літературно-публіцистичні праці К., 1970.Т.1.С.42-45.
Из дневников последнего русского царя Вступительная статья и примечания К Ф.Шацилло //Вопр. истории 1988. № 8. С. 105-127.
Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд К., 1990. С.425-650.
Максимович М Автобиография //Киев явился градом великим * Вибрані українознавчі твори. К , 1994. С 388^04
Кузьма Олекса Листопадові дні 19І8 року. Львів, 1931.
Літопис нескореної України Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993 Кн 1 1997. Кн2.
Лесь Курбас. Спогади сучасників. К., 1969.
Франко І Причинки до автобіографії //ЗІбр. творів: У 50 т. К., 1983. Т.39. С.36 44.
Франко І. Історія моєї габілітації //Там само. С.45-49.
Франко І Спомини Із моїх гімназіальних часів //Там само. С.50-54
Шевченко Т Щоденник. Автобіографія //Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: У 6т. К., 1963 Т5
Голубцов В С Мемуары как источник по истории советского общества М, 1970 Дашкевич Ярослав Кенгірське повстання 16 травня-26 червня 1954р. //Україна в
минулому. Київ, Львів, 1992. Вип 2. С.114-133.
Довгопол В М, Литвиненко М.А., Лях РД Джерелознавство Історії Української
РСР. К., 1986. С.156-165; 223-232.
Источниковедение истории СССР. М , 1981 С 342-358; 465-480 Литвиненко MA Джерела Історії України. X , 1970. С.157-177. Мемуари І мемуаристика//Стара Україна. Львів, 1924. Т.9-10 С 119-156 Санцевич А В Джерелознавство з Історії Української РСР післявоєнного періоду.
К., 1972. С.109 132
Черноморский М Н Мемуары как исторический источник М , 1959
