Капітал і наймана праця. заробітна плата
Капітал і наймана праця. заробітна плата
План
1. Еволюція та соціально-економічний зміст категорії "капітал"
2. Загальна формула руху капіталу
3. Додатковий продукт та форми його прояву
Еволюція та соціально-економічний зміст категорії "капітал"
Економічна категорія "капітал" давно привертала до себе увагу. Спроби пояснити джерела збагачення держави, окремих осіб або прошарків суспільства штовхали вперед розвиток економічної науки. Тому визначення змісту цієї категорії пов'язане з утвердженням і розвитком політичної економії як науки.
Спочатку виникла потреба пояснити джерела збагачення держави. Перша відома в історії розвитку економічної науки школа меркантилістів вважала джерелом збагачення торгівлю, особливо із заморськими державами. Успіхи в зовнішній торгівлі вимагали сприяння держави у вигляді митних законів, а інколи і фінансової підтримки. Тому "багатство" і "капітал" тривалий час ототожнювались і поставали основою та втіленням могутності, якою могла володіти тільки державна влада. Але в неї на той час були обмежені можливості володіти багатством: це могло бути або пограбування власного народу, або завоювання чужого майна в інших країнах.
Суспільство, що розвивалось, поступово стало переключати свою увагу на землеробство, котре збільшувало кількість продукції для торгівлі і отримання "багатства". Це дало змогу зробити досить важливий для економічної науки крок уперед: багатство можна виробляти самостійно, не використовуючи зовнішньої торгівлі.
Такі представники школи фізіократів, як Ф. Кене, А. Тюрго джерелом багатства вважали уже виробництво, до того ж не будь-яке, а тільки сільськогосподарське, в якому очевидною була провідна роль природи.
Тільки зі зростанням в народному господарстві ролі промисловості, яке супроводжувалося розоренням дрібних ремесел, утверджується думка, що джерелом багатства в будь-якій галузі матеріального виробництва є праця, що в цілому "багатство народів" створюється працею в галузях матеріального виробництва. Починаючи з трактування В. Петті, одного із засновників класичної політекономії, це положення стає загальновизнаним.
Отже, на кінець XVIII ст. економічною наукою походження багатства було з'ясовано. Щодо змісту капіталу, то увага тогочасних економістів зосереджувалась в основному на характеристиці його матеріально-речової сторони. Так, основоположники класичної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Д. Рікардо, наприклад, стверджував, що камінь і палиця в руках дикуна стають для нього капіталом. А. Сміт зараховував до капіталу лише ту частку запасів, котрі використовуються для подальшого функціонування у виробництві або іншій сфері економічної діяльності та приносять дохід. Таке розуміння сутності капіталу заслуговує на позитивну оцінку адже матеріально-речовий зміст цієї категорії пов'язується як з факторами виробництва, так і з процесом отримання доходу. Це положення є домінуючим для розуміння змісту поняття "капітал".
А. Сміт уперше намагався довести, яка з частин капіталу може бути джерелом доходу. На його думку, товари, котрі входять до складу основного капіталу, не продаються протягом терміну використання, не змінюють свого власника і тому не можуть бути джерелом доходу. До складу обігового капіталу входять товари, реалізація яких дає змогу отримати певний приріст, дохід. Причину такого явища А. Сміт вбачав у тому, що вироблені товари містять в собі певну купівельну силу, яка при їх реалізації набуває грошової форми. Поряд із твердженням, що їх вартість має одне джерело — працю (і отже, може створюватися тільки у сфері виробництва), А. Сміт припускає можливість її отримання й зростання при реалізації, тобто у сфері обігу. Це стало важливою умовою для подальшого з'ясування сутності поняття "капітал" одним із напрямків економічної науки.
Отже, на перших етапах розвитку політекономії сформувалося розуміння капіталу як сукупності факторів виробництва, що приносить дохід. Надалі поряд з охарактеризованим трактуванням сутності капіталу як економічної категорії сформувались та набули поширення й інші підходи.
У процесі соціально-економічного розвитку суспільства на основі приватної власності на засоби виробництва стало зрозумілим, що не без участі капіталу воно по-новому і дуже активно стало розшаровуватись за матеріальним становищем, а відносини в ньому значно загострювались. Очевидне злиденне становище зростаючого класу найманих робітників привертало до себе увагу ряду активних суспільних діячів, філософів, економістів. Відбулося усвідомлення необхідності подальшого розвитку теоретичних засад капіталу як економічної категорії. Загальновизнаний внесок в теорію капіталу був здійснений К. Марксом.
У питаннях трактування А. Смітом і Д. Рікардо матеріально-речового змісту капіталу як сукупності факторів виробництва дуже близьке і марксистське розуміння цієї наукової проблеми. Але між ними існує ряд принципових відмінностей, особливо щодо участі та ролі різних складових капіталу в процесі створення вартості.
К. Маркс також вважав з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал. Але його складові відіграють при цьому різну роль. У кожному процесі праці розрізняють, з одного боку, засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, і, з іншого боку, суб'єкт праці - саму людину. Це різні фактори, що відіграють неоднакову роль у процесі збільшення вартості. Засоби виробництва є тільки засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у створюваних товарах. У процесі праці вартість спожитих засобів виробництва зберігається і переноситься конкретною працею робітника на новий продукт. Водночас ця вартість залишається незмінною, тобто у процесі виробництва не відбувається приріст вартості над первісною вартістю засобів виробництва.
Частину продуктивного капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва і не змінює величини своєї вартості у процесі виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою "С" (від лат. constant - постійний).
Друга частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили, у процесі виробництва зростає. Найманий робітник своєю абстрактною працею не приносить, а відтворює вартість власної робочої сили і окрім того, створює додаткову вартість. Частину продуктивного капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою вартість, К. Маркс назвав змінним капіталом - "V" (від англ. variable - змінний). Отже, відповідно до функціональної ролі засобів виробництва і робочої сили у створенні додаткової вартості капітал поділяється на постійний та змінний.
За К. Марксом, капітал — це вартість, котра авансується у будь-який вид економічної діяльності (насамперед у матеріальне виробництво) з метою отримання додаткової вартості. Остання є результатом експлуатації найманих працівників і постійно відтворює себе, тобто отримана додаткова вартість знов і знов авансується підприємцем з тією ж метою.
Ці положення видатного вченого відображення у визначенні поняття "капітал" як "самозростаючої вартості, створеної найманим робітником". Визначення капіталу як важливої економічної категорії свідчить про те, що воно передбачає виробництво і привласнення додаткової вартості та охоплює своєрідні суспільні відносини між найманими працівниками і підприємцями. "Капітал, - зазначав К. Маркс, - це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал - це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва. Капітал - це перетворені засоби виробництва, які
самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі - грішми"
Отже, капітал - це історично зумовлене суспільно-виробниче відношення між підприємцями, які володіють засобами виробництва, і працівниками, котрі позбавлені будь-яких засобів виробництва та існування. Таке розуміння сутності капіталу є проявом соціально-економічного підходу, відповідно до якого він трактується як специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.
Капіталу притаманна множинність економічних форм прояву. Він може існувати у вигляді певної суми грошей (грошовий капітал), промисловий капітал виступає у вигляді сукупності засобів виробництва. Капітал також може проявлятись у вигляді торговельного, позичкового, фінансового, акціонерного, міжнародного і т. д. Цим певною мірою пояснюється наявність в сучасній економічній науці й інших підходів до трактування сутності капіталу.
П. Самуельсон та У. Нордхауз зауважують, що капітал складається із благ довгострокового користування, створених для виробництва інших товарів. Д. Хайман визначає капітал як ресурс тривалого користування, створюваний з метою виробництва більшої кількості товарів і послуг2. Він включає до його складу машини, верстати, прокатні станки, споруди і будівлі, засоби пересування, дорогі комп'ютери, запаси сировини, напівфабрикатів, тобто відбувається розширення діапазону запасів, видів нагромадженої праці, певних благ, котрі відносять до капіталу при з'ясуванні И Його сутності.
Англійський економіст Дж. Хікс розглядав капітал як сукупність 11 товарів виробничого призначення, а П. Хейне - як виготовлені засоби виробництв або блага, які можна використовувати для виробництва майбутніх благ. Це предметно-функціональний підхід до трактування сутності капіталу, відповідно до якого він ототожнюється з нагромадженою працею, котра використовується для подальшого виробництва або продажу товарів та одержання доходу.
Дж. Робінсон та Р. Дорнбуш розглядають капітал як гроші, як універсальний, необхідний всім товар. Близьким до цього є визначення капіталу як джерела процента (Дж. Кларк, Л. Вальрас). Аналогічної позиції при трактуванні сутності капіталу дотримується 1. Фішер. Він визначає капітал як "дисконтований потік доходу". Це означає визнання того факту, що будь-який елемент багатства, що приносить його власнику регулярний дохід протягом тривалого часу, можна розглядати як капітал. Це грошовий підхід до трактування капіталу. Згідно з ним останній досліджується як фінансовий ресурс, котрий приносить власникові дохід у вигляді процента.
Такі підходи до визначення капіталу односторонні. В них акцентується на грошовій формі капіталу і не береться до уваги те, що для отримання доходу необхідно придбати засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво і т. д. Грошова форма капіталу призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу в усіх сферах суспільного виробництва.
Розгляд капіталу як певного вкладення, що дає змогу отримувати дохід, логічно вимагає зарахування до його складу вкладень в робочу силу. Такий підхід, запропонований П. Беккером, Дж. Мінсером та іншими науковцями, дістав назву концепції "людського капіталу". Під останнім мають на увазі витрати, які сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда. В цій концепції навчання у школі, вищому навчальному закладі, природні здібності та творчість індивіда, професіоналізм розглядаються як чинники зростання його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції. Це є найважливішим джерелом зростання доходів окремої особи та суспільства в цілому.
У межах трактування капіталу як певного вкладення виокремлюється категорія "інтелектуальний капітал", що функціонує в чистому вигляді в науці, освіті, управлінні, охороні здоров'я тощо. В розвинених країнах інтелектуальний капітал починає переважати над його іншими формами та стає передумовою нагромадження суспільного багатства.
Можливе і ототожнення капіталу з часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід. У цьому разі відбувається ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, котрий визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.
Слід підкреслити, що західними науковцями ефективно розкрито матеріально-речовий зміст капіталу, його зв'язок з різними факторами виробництва, процесом отримання доходів. З цих позицій вони впритул наближаються до розуміння сутності капіталу К. Марксом, який, аналізуючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначив, що він складається зі знарядь праці, сировини і т. п. Він також розглядав капітал як нагромаджену працю, як відношення між уречевленою та живою працею.
Сучасні західні науковці повніше, ніж К. Маркс і Ф. Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з благами, з часом.
Існування матеріально-речових та інших форм капіталу, не заперечує його трактування як суспільно-виробничих відносин, котрі наявні між людьми щодо тих чи інших матеріальних об'єктів.
Отже, в сучасній політекономії немає загальновизнаного визначення сутності капіталу як економічної категорії. Як у минулому, так і нині окремі економічні школи та теорії підходять до трактування останнього з різних позицій. Іх порівняльний аналіз дозволяє дійти висновку, що найбільш науково обґрунтовано, повно та доказово сутність капіталу, що перебуває у постійному русі, набуваючи при цьому різних видів та форм прояву, у тому числі і форми суспільно-виробничих відносин, представлена К. Марксом.
Визначними Й панівними економічними відносинами капітал стає в капіталістичному суспільстві. Для виникнення та існування останнього необхідно декілька важливих умов:–
працівники мають бути юридично вільними, мати можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці і продавати її власникові засобів виробництва на певний час, а не назавжди;–
відсутність у працівників засобів виробництва та засобів для життя (окрім здатності до праці);–
наявність економічного примусу до людини продавати свою здатність до праці (робочу силу) власникам засобів виробництва, які організовують і контролюють її використання у процесі виробництва матеріальних благ або надання послуг;–
результат взаємодії факторів виробництва, тобто його продукт (товар або послуга) мають належати капіталістові. Для останнього не має значення, що виробляти або які послуги надавати, адже він організовує виробництво або надання послуг з врахуванням тієї обставини, що вироблені товари, надані послуги є носіями нової вартості, котра містить в собі додаткову вартість.
Загальна формула руху капіталу
Для політичної економії як науки принциповим є не тільки визначення суті капіталу, а й розкриття механізму появи надлишку вартості порівняно з авансованою вартістю на закупівлю факторів виробництва. Цей надлишок (приріст) вартості підприємець-капіталіст отримує після реалізації виробленої продукції. Механізм утворення надлишку вартості над її авансованою сумою ґрунтовно та аргументовано показано К. Марксом у першому томі "Капіталу". Він вважав, що рух капіталу починається з грошової форми та існують відмінності в ролі грошей у простому і капіталістичному товарному господарстві (див. рис. 13.1).
При поверховому аналізі формули Г - Т - Г, виникає думка про її беззмістовність. Адже відповідно до логіки гроші обмінюються на товар, щоб знову отримати гроші. Цей рух грошей справді був би беззмістовним, якби підприємець, скажімо, купив товарів на 1000 гривень і, продавши їх, отримав ті ж самі 1000 гривень. Однак як видно з наведеного вище рисунка, вартість у вихідному і кінцевому пунктах руху грошей як капіталу кількісно різна. Ця формула набуває змісту за умов, коли сума грошей, отриманих після продажу вироблених товарів, буде більшою порівняно з тією, котра витрачена на купівлю попереднього товару. В цьому разі формула обігу грошей як капіталу набуває вигляду: Г-Т-Г, де Г = Г (приріст). Цю формулу К. Маркс назвав загальною формулою капіталу.
На перший погляд складається враження, що формула Г- Т-Г суперечить закону обміну еквівалентів. Адже, відповідно до дії цього закону, Г і Г мають бути рівновеликими вартостями. Однак коли б це було так, то процес руху грошей як капіталу втратив би сенс для капіталіста-підприємця. Окрім цього, складається враження, що приріст вартості відбувається у сфері обігу, а не у виробництві.
Детально проаналізувавши у четвертій главі першого тому "Капіталу" всі можливі варіанти реалізації товарів, К. Маркс дійшов висновку, що сфера обігу приросту вартості не дає, адже товарообіг у чистому вигляді має бути обміном рівних вартостей. Джерело зростання вартості тут виявити не можна, тому що самі по собі гроші не можуть бути джерелом появи надлишку вартості, і у процесі обігу та в актах купівлі-продажу не відбувається збільшення вартості. У сфері обігу змінюється форма вартості (вартість з грошової форми переходить у товарну, а товарна - у грошову). Водночас приріст грошей не може відбуватися поза сферою обігу.
При розв'язанні цієї суперечності К. Маркс обґрунтовує думку, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Цей товар - робоча сила, споживча вартість якого має унікальну властивість бути джерелом вартості та використовується у процесі виробництва тривалий час. Унікальність цього товару полягає у здатності створювати вартість, котра перевищує її власну вартість.
Процес споживання робочої сили - це сама праця, процес праці, який має двоїстий характер. У цьому процесі найманий працівник своєю працею створює товари, нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Різниця між новою вартістю, яку створює робітник, і вартістю самої робочої сили становить додаткову вартість, яку й привласнює підприємець-капіталіст. Отже, споживна вартість товару "робоча сила " полягає у здатності найманого працівника створювати своєю працею додаткову вартість.
При наймі працівників підприємець-капіталіст купує не лише їхню здатність до праці, а й найголовніше - здатність створювати додаткову вартість. її К. Маркс позначив буквою "w" (від нім. mehrwert - додаткова вартість).
Додатковий продукт та форми його прояву
Матеріальну основу додаткової вартості складає додатковий продукт, який являє частину суспільного продукту, створюваного безпосередніми виробниками понад необхідний продукт. Необхідний продукт - це та частина створеного безпосередньо працівниками суспільного продукту, яка використовується ними та членами їхніх сімей для відтворення своїх фізичних і духовних можливостей до праці за наявних соціально-економічних умов. Розміри необхідного продукту визначають величину додаткового і їх співвідношення у складі сукупного суспільного продукту.
Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу у зв'язку зі зростанням продуктивності праці і появою можливості використовувати частину часу праці для збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім періодом. В цьому розумінні додатковий продукт притаманний усім способам виробництва, які виникли після первіснообщинного ладу. Він являє собою результат розвитку продуктивної виробничої діяльності людини і належить до її специфічних рис. Додатковий продукт став реальним явищем виробничої діяльності людини тоді, коли вона почала створювати своєю працею більше матеріальних і духовних благ, ніж їй було необхідно для власного відтворення як працівника й особистості.
Додатковому продукту належить особлива роль у розвитку людського суспільства. Адже соціально-економічний розвиток суспільства, науково-технічний прогрес, добробут населення залежать від кількісних і якісних характеристик додаткового продукту. Всі свої здібності, енергію та зусилля люди спрямовували і спрямовують на виробництво і привласнення додаткового продукту. Історію розвитку людської цивілізації можна розглядати як розвиток форм виробництва і розподілу додаткового продукту. Підприємницька діяльність держави, окремих осіб, їх об'єднань організовується і здійснюється лише з метою виробництва та привласнення додаткового продукту в тій чи іншій формі. Без цих складових процесу суспільного виробництва воно не буде існувати та розвиватись, не буде і підприємницької діяльності.
Відповідно до теорії додаткової вартості К. Маркса грошове вираження додаткового продукту при капіталізмі - це неоплачена праця трудівника, або додаткова вартість. Вона є складовою новоствореної вартості (v + m) і продуктом тільки живої праці.
Якщо постійний капітал не створює приросту вартості, то при визначенні величини додаткової вартості її можна прирівняти до нуля. Тоді можна виміряти її абсолютно і оцінити відносно. Відносну оцінку додаткової вартості, тобто відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражене в процентах, К. Маркс назвав нормою додаткової вартості, або рівнем експлуатації робочої сили. Вона розраховується за формулою:
де - норма додаткової вартості;
- додаткова вартість;
-змінний капітал.
У зв'язку з цим марксистська економічна теорія робочий день поділяє
на:–
необхідний робочий час, тобто той робочий час і ту працю, у процесі яких робітник працює на себе, створює еквівалент вартості необхідного продукту, відтворює вартість своєї робочої сили;–
додатковий робочий час - це той робочий час і та праця, у процесі яких створюється вартість понад вартість робочої сили.
Норма додаткової вартості сама по собі не виражає її абсолютної величини, тобто отримуваної підприємцем-капіталістом маси додаткової вартості. Цю функцію виконує маса додаткової вартості, яка розраховується за формулою:
де М- маса додаткової вартості;—
норма додаткової вартості;
V— вартість робочої сили всіх робітників.
На відміну від марксистської теорії щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в тому числі і додаткової існують інші концепції. Відповідно до теорії трьох факторів виробництва Жана Батіста Сея (1767-1832 pp.) праця робітників створює лише ту частину вартості товарів, яка відповідає заробітній платі, а прибуток створюється капіталом, який Ж.-Б. Сей ототожнював, із засобами виробництва, рента - землею. Англійські економісти Д. Мілль і Мак-Куллох. розширюючи поняття праці, включали в нього не тільки затрату праці робітників, а й "роботу" машин, біологічні процеси розвитку сільськогосподарських рослин, худоби і т. п. Прибуток вони розглядали як своєрідну форму заробітної плати, що виплачується за "працю", виконану засобами виробництва, земельну ренту трактували як продукт "праці природи".
Сучасні теоретики економіки вважають, що нова вартість є винагородою підприємцю-капіталісту за організацію виробництва матеріальних благ або надання послуг, ініціативність, ризик. Зазначена винагорода с функцією від використання всіх факторів виробництва.
Прихильники теорії продуктивності капіталу і землі змішують виробництво споживних вартостей з виробництвом вартості та додаткової вартості. Засоби виробництва справді беруть участь у створені нових споживних вартостей, але вони не створюють і не можуть створювати без участі працівника нової вартості, частиною якої є додаткова вартість.
В сучасній економічній науці існує, з одного боку, марксистське трактування додаткового продукту у формі додаткової вартості, привласнення якого підприємцями-капіталістами не визнавалось і не визнається прихильниками цієї течії економічно та соціально справедливим. Це послужило основою для обгрунтування К. Марксом у першому томі "Капіталу" об'єктивної необхідності здійснення соціалістичної революції та експропріації приватної власності, адже вона є результатом привласнення капіталістами додаткового продукту.
Для західної економічної науки притаманне вперте ігнорування протягом майже двох століть існування механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості. її представники трактують прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. В їхніх роботах досить часто навіть відсутні поняття "вартість" або "додаткова вартість". Така позиція багатьох західних теоретиків є неконструктивною і потребує перегляду.
Адже якщо прибуток підприємця відповідно до їхніх поглядів є винагородою за організацію виробництва, його новаторство, ініціативність, відшкодування ризиків, то обов'язково виникає питання про джерело цієї винагороди. Адже перш ніж привласнювати цей прибуток його необхідно спочатку створити. Тому прихильникам ігнорування наявності механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості слід відкинути класово-ідеологічну упередженість при аналізі цієї наукової проблеми. Ряд авторів дотримується тієї думки, що немає сенсу і далі відмовлятись від використання в наукових дослідженнях категорій додаткової праці й додаткового продукту та від узагальненої форми його грошового вираження - додаткової вартості. Бо саме у практиці господарювання вона реалізується в таких конкретних формах, як прибуток (в тому числі торговельний), позичковий процент, рента, підприємницький прибуток, котрі вивчаються як марксистською політекономією, так і економікою.
Отже, додатковий продукт є результатом розвитку притаманної людині продуктивної діяльності та матеріальною основою соціально-економічного прогресу суспільства. Формою його прояву виступає додаткова вартість.
Література
Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Макроекономіка: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2002.
Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. / Пер. с франц. - М.: "Международные отношеня", 1994.
Башнянин Г. /., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000.
Беляев О. О., БебелоА. С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. Білорус О. Г. Економічна система глобалізму. - К.: КНЕУ, 2003. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. - К.: Вища шк., 2003.
Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. - М.: Мысль, 1991. Бугулов В. М. Ціноутворення в умовах ринку: Навч. посібник. - К., 1998. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики. Расчет согласия. Границы свободы. - М., 1997. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навч. посібник. - К.: КНЕУ,
2003.
Васильченко В. С. Ринок праці та зайнятість (навчальний посібник). - К., 1996. Валовой Д. В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. - М.: ИНФРА-М, 1997.
Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. - К.: Наук, думка, 1992. Гальчинський А. С. Теорія грошей: Навч. посібник. - К.: Основи, 2001. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії:
Підручник. - К.: Вища школа, 1995. Глобалізація і безпека розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2001. Гош А. П. Політична економія капіталізму і післясоціалістичного перехідного суспільства: Підручник. - К., 1999.
Довбенко М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелеологія): Навч. посібник. - К.: Видавничий центр "Академія*', 2005. Доповіді з окремих питань соціального та економічного становища України. - К.:
Держкомстат України, 2006. Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічннй аспект) / Наукова монографія. - К.: Світ Знань, 2002. Єщенко П. С, Палкім Ю. І. Сучасна економіка: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2005. Економічна активність населення України 2005 / Стат. збірник. Держкомстат
України. - К., 2006.
Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. С. В. Мочерного. - К.: Академія, 2000. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. Заблоцький Б. Р Перехідна економіка: Посібник. - К.: Академія, 2004. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособие. - К.: Виша шк.;
План
1. Еволюція та соціально-економічний зміст категорії "капітал"
2. Загальна формула руху капіталу
3. Додатковий продукт та форми його прояву
Еволюція та соціально-економічний зміст категорії "капітал"
Економічна категорія "капітал" давно привертала до себе увагу. Спроби пояснити джерела збагачення держави, окремих осіб або прошарків суспільства штовхали вперед розвиток економічної науки. Тому визначення змісту цієї категорії пов'язане з утвердженням і розвитком політичної економії як науки.
Спочатку виникла потреба пояснити джерела збагачення держави. Перша відома в історії розвитку економічної науки школа меркантилістів вважала джерелом збагачення торгівлю, особливо із заморськими державами. Успіхи в зовнішній торгівлі вимагали сприяння держави у вигляді митних законів, а інколи і фінансової підтримки. Тому "багатство" і "капітал" тривалий час ототожнювались і поставали основою та втіленням могутності, якою могла володіти тільки державна влада. Але в неї на той час були обмежені можливості володіти багатством: це могло бути або пограбування власного народу, або завоювання чужого майна в інших країнах.
Суспільство, що розвивалось, поступово стало переключати свою увагу на землеробство, котре збільшувало кількість продукції для торгівлі і отримання "багатства". Це дало змогу зробити досить важливий для економічної науки крок уперед: багатство можна виробляти самостійно, не використовуючи зовнішньої торгівлі.
Такі представники школи фізіократів, як Ф. Кене, А. Тюрго джерелом багатства вважали уже виробництво, до того ж не будь-яке, а тільки сільськогосподарське, в якому очевидною була провідна роль природи.
Тільки зі зростанням в народному господарстві ролі промисловості, яке супроводжувалося розоренням дрібних ремесел, утверджується думка, що джерелом багатства в будь-якій галузі матеріального виробництва є праця, що в цілому "багатство народів" створюється працею в галузях матеріального виробництва. Починаючи з трактування В. Петті, одного із засновників класичної політекономії, це положення стає загальновизнаним.
Отже, на кінець XVIII ст. економічною наукою походження багатства було з'ясовано. Щодо змісту капіталу, то увага тогочасних економістів зосереджувалась в основному на характеристиці його матеріально-речової сторони. Так, основоположники класичної політекономії А. Сміт і Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою уречевленою працею (засобами виробництва). Д. Рікардо, наприклад, стверджував, що камінь і палиця в руках дикуна стають для нього капіталом. А. Сміт зараховував до капіталу лише ту частку запасів, котрі використовуються для подальшого функціонування у виробництві або іншій сфері економічної діяльності та приносять дохід. Таке розуміння сутності капіталу заслуговує на позитивну оцінку адже матеріально-речовий зміст цієї категорії пов'язується як з факторами виробництва, так і з процесом отримання доходу. Це положення є домінуючим для розуміння змісту поняття "капітал".
А. Сміт уперше намагався довести, яка з частин капіталу може бути джерелом доходу. На його думку, товари, котрі входять до складу основного капіталу, не продаються протягом терміну використання, не змінюють свого власника і тому не можуть бути джерелом доходу. До складу обігового капіталу входять товари, реалізація яких дає змогу отримати певний приріст, дохід. Причину такого явища А. Сміт вбачав у тому, що вироблені товари містять в собі певну купівельну силу, яка при їх реалізації набуває грошової форми. Поряд із твердженням, що їх вартість має одне джерело — працю (і отже, може створюватися тільки у сфері виробництва), А. Сміт припускає можливість її отримання й зростання при реалізації, тобто у сфері обігу. Це стало важливою умовою для подальшого з'ясування сутності поняття "капітал" одним із напрямків економічної науки.
Отже, на перших етапах розвитку політекономії сформувалося розуміння капіталу як сукупності факторів виробництва, що приносить дохід. Надалі поряд з охарактеризованим трактуванням сутності капіталу як економічної категорії сформувались та набули поширення й інші підходи.
У процесі соціально-економічного розвитку суспільства на основі приватної власності на засоби виробництва стало зрозумілим, що не без участі капіталу воно по-новому і дуже активно стало розшаровуватись за матеріальним становищем, а відносини в ньому значно загострювались. Очевидне злиденне становище зростаючого класу найманих робітників привертало до себе увагу ряду активних суспільних діячів, філософів, економістів. Відбулося усвідомлення необхідності подальшого розвитку теоретичних засад капіталу як економічної категорії. Загальновизнаний внесок в теорію капіталу був здійснений К. Марксом.
У питаннях трактування А. Смітом і Д. Рікардо матеріально-речового змісту капіталу як сукупності факторів виробництва дуже близьке і марксистське розуміння цієї наукової проблеми. Але між ними існує ряд принципових відмінностей, особливо щодо участі та ролі різних складових капіталу в процесі створення вартості.
К. Маркс також вважав з того, що у процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал. Але його складові відіграють при цьому різну роль. У кожному процесі праці розрізняють, з одного боку, засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, і, з іншого боку, суб'єкт праці - саму людину. Це різні фактори, що відіграють неоднакову роль у процесі збільшення вартості. Засоби виробництва є тільки засобами використання робочої сили і матеріалізації її праці у створюваних товарах. У процесі праці вартість спожитих засобів виробництва зберігається і переноситься конкретною працею робітника на новий продукт. Водночас ця вартість залишається незмінною, тобто у процесі виробництва не відбувається приріст вартості над первісною вартістю засобів виробництва.
Частину продуктивного капіталу, яка перетворюється на засоби виробництва і не змінює величини своєї вартості у процесі виробництва, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив буквою "С" (від лат. constant - постійний).
Друга частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили, у процесі виробництва зростає. Найманий робітник своєю абстрактною працею не приносить, а відтворює вартість власної робочої сили і окрім того, створює додаткову вартість. Частину продуктивного капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою вартість, К. Маркс назвав змінним капіталом - "V" (від англ. variable - змінний). Отже, відповідно до функціональної ролі засобів виробництва і робочої сили у створенні додаткової вартості капітал поділяється на постійний та змінний.
За К. Марксом, капітал — це вартість, котра авансується у будь-який вид економічної діяльності (насамперед у матеріальне виробництво) з метою отримання додаткової вартості. Остання є результатом експлуатації найманих працівників і постійно відтворює себе, тобто отримана додаткова вартість знов і знов авансується підприємцем з тією ж метою.
Ці положення видатного вченого відображення у визначенні поняття "капітал" як "самозростаючої вартості, створеної найманим робітником". Визначення капіталу як важливої економічної категорії свідчить про те, що воно передбачає виробництво і привласнення додаткової вартості та охоплює своєрідні суспільні відносини між найманими працівниками і підприємцями. "Капітал, - зазначав К. Маркс, - це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал - це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва. Капітал - це перетворені засоби виробництва, які
самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі - грішми"
Отже, капітал - це історично зумовлене суспільно-виробниче відношення між підприємцями, які володіють засобами виробництва, і працівниками, котрі позбавлені будь-яких засобів виробництва та існування. Таке розуміння сутності капіталу є проявом соціально-економічного підходу, відповідно до якого він трактується як специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов.
Капіталу притаманна множинність економічних форм прояву. Він може існувати у вигляді певної суми грошей (грошовий капітал), промисловий капітал виступає у вигляді сукупності засобів виробництва. Капітал також може проявлятись у вигляді торговельного, позичкового, фінансового, акціонерного, міжнародного і т. д. Цим певною мірою пояснюється наявність в сучасній економічній науці й інших підходів до трактування сутності капіталу.
П. Самуельсон та У. Нордхауз зауважують, що капітал складається із благ довгострокового користування, створених для виробництва інших товарів. Д. Хайман визначає капітал як ресурс тривалого користування, створюваний з метою виробництва більшої кількості товарів і послуг2. Він включає до його складу машини, верстати, прокатні станки, споруди і будівлі, засоби пересування, дорогі комп'ютери, запаси сировини, напівфабрикатів, тобто відбувається розширення діапазону запасів, видів нагромадженої праці, певних благ, котрі відносять до капіталу при з'ясуванні И Його сутності.
Англійський економіст Дж. Хікс розглядав капітал як сукупність 11 товарів виробничого призначення, а П. Хейне - як виготовлені засоби виробництв або блага, які можна використовувати для виробництва майбутніх благ. Це предметно-функціональний підхід до трактування сутності капіталу, відповідно до якого він ототожнюється з нагромадженою працею, котра використовується для подальшого виробництва або продажу товарів та одержання доходу.
Дж. Робінсон та Р. Дорнбуш розглядають капітал як гроші, як універсальний, необхідний всім товар. Близьким до цього є визначення капіталу як джерела процента (Дж. Кларк, Л. Вальрас). Аналогічної позиції при трактуванні сутності капіталу дотримується 1. Фішер. Він визначає капітал як "дисконтований потік доходу". Це означає визнання того факту, що будь-який елемент багатства, що приносить його власнику регулярний дохід протягом тривалого часу, можна розглядати як капітал. Це грошовий підхід до трактування капіталу. Згідно з ним останній досліджується як фінансовий ресурс, котрий приносить власникові дохід у вигляді процента.
Такі підходи до визначення капіталу односторонні. В них акцентується на грошовій формі капіталу і не береться до уваги те, що для отримання доходу необхідно придбати засоби виробництва, найняти працівників, організувати виробництво і т. д. Грошова форма капіталу призначається для придбання факторів виробництва, забезпечення безперервності руху капіталу в усіх сферах суспільного виробництва.
Розгляд капіталу як певного вкладення, що дає змогу отримувати дохід, логічно вимагає зарахування до його складу вкладень в робочу силу. Такий підхід, запропонований П. Беккером, Дж. Мінсером та іншими науковцями, дістав назву концепції "людського капіталу". Під останнім мають на увазі витрати, які сприяють майбутньому збільшенню доходів індивіда. В цій концепції навчання у школі, вищому навчальному закладі, природні здібності та творчість індивіда, професіоналізм розглядаються як чинники зростання його продуктивної сили, що сприяє збільшенню обсягів виробництва високоякісної інноваційної продукції. Це є найважливішим джерелом зростання доходів окремої особи та суспільства в цілому.
У межах трактування капіталу як певного вкладення виокремлюється категорія "інтелектуальний капітал", що функціонує в чистому вигляді в науці, освіті, управлінні, охороні здоров'я тощо. В розвинених країнах інтелектуальний капітал починає переважати над його іншими формами та стає передумовою нагромадження суспільного багатства.
Можливе і ототожнення капіталу з часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід. У цьому разі відбувається ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом, котрий визначає дохід підприємців як винагороду за відмову від задоволення поточних потреб заради отримання майбутніх благ.
Слід підкреслити, що західними науковцями ефективно розкрито матеріально-речовий зміст капіталу, його зв'язок з різними факторами виробництва, процесом отримання доходів. З цих позицій вони впритул наближаються до розуміння сутності капіталу К. Марксом, який, аналізуючи матеріально-речову структуру капіталу, зазначив, що він складається зі знарядь праці, сировини і т. п. Він також розглядав капітал як нагромаджену працю, як відношення між уречевленою та живою працею.
Сучасні західні науковці повніше, ніж К. Маркс і Ф. Енгельс, розкрили матеріально-речову структуру капіталу, пов'язали його з благами, з часом.
Існування матеріально-речових та інших форм капіталу, не заперечує його трактування як суспільно-виробничих відносин, котрі наявні між людьми щодо тих чи інших матеріальних об'єктів.
Отже, в сучасній політекономії немає загальновизнаного визначення сутності капіталу як економічної категорії. Як у минулому, так і нині окремі економічні школи та теорії підходять до трактування останнього з різних позицій. Іх порівняльний аналіз дозволяє дійти висновку, що найбільш науково обґрунтовано, повно та доказово сутність капіталу, що перебуває у постійному русі, набуваючи при цьому різних видів та форм прояву, у тому числі і форми суспільно-виробничих відносин, представлена К. Марксом.
Визначними Й панівними економічними відносинами капітал стає в капіталістичному суспільстві. Для виникнення та існування останнього необхідно декілька важливих умов:–
працівники мають бути юридично вільними, мати можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці і продавати її власникові засобів виробництва на певний час, а не назавжди;–
відсутність у працівників засобів виробництва та засобів для життя (окрім здатності до праці);–
наявність економічного примусу до людини продавати свою здатність до праці (робочу силу) власникам засобів виробництва, які організовують і контролюють її використання у процесі виробництва матеріальних благ або надання послуг;–
результат взаємодії факторів виробництва, тобто його продукт (товар або послуга) мають належати капіталістові. Для останнього не має значення, що виробляти або які послуги надавати, адже він організовує виробництво або надання послуг з врахуванням тієї обставини, що вироблені товари, надані послуги є носіями нової вартості, котра містить в собі додаткову вартість.
Загальна формула руху капіталу
Для політичної економії як науки принциповим є не тільки визначення суті капіталу, а й розкриття механізму появи надлишку вартості порівняно з авансованою вартістю на закупівлю факторів виробництва. Цей надлишок (приріст) вартості підприємець-капіталіст отримує після реалізації виробленої продукції. Механізм утворення надлишку вартості над її авансованою сумою ґрунтовно та аргументовано показано К. Марксом у першому томі "Капіталу". Він вважав, що рух капіталу починається з грошової форми та існують відмінності в ролі грошей у простому і капіталістичному товарному господарстві (див. рис. 13.1).
При поверховому аналізі формули Г - Т - Г, виникає думка про її беззмістовність. Адже відповідно до логіки гроші обмінюються на товар, щоб знову отримати гроші. Цей рух грошей справді був би беззмістовним, якби підприємець, скажімо, купив товарів на 1000 гривень і, продавши їх, отримав ті ж самі 1000 гривень. Однак як видно з наведеного вище рисунка, вартість у вихідному і кінцевому пунктах руху грошей як капіталу кількісно різна. Ця формула набуває змісту за умов, коли сума грошей, отриманих після продажу вироблених товарів, буде більшою порівняно з тією, котра витрачена на купівлю попереднього товару. В цьому разі формула обігу грошей як капіталу набуває вигляду: Г-Т-Г, де Г = Г (приріст). Цю формулу К. Маркс назвав загальною формулою капіталу.
На перший погляд складається враження, що формула Г- Т-Г суперечить закону обміну еквівалентів. Адже, відповідно до дії цього закону, Г і Г мають бути рівновеликими вартостями. Однак коли б це було так, то процес руху грошей як капіталу втратив би сенс для капіталіста-підприємця. Окрім цього, складається враження, що приріст вартості відбувається у сфері обігу, а не у виробництві.
Детально проаналізувавши у четвертій главі першого тому "Капіталу" всі можливі варіанти реалізації товарів, К. Маркс дійшов висновку, що сфера обігу приросту вартості не дає, адже товарообіг у чистому вигляді має бути обміном рівних вартостей. Джерело зростання вартості тут виявити не можна, тому що самі по собі гроші не можуть бути джерелом появи надлишку вартості, і у процесі обігу та в актах купівлі-продажу не відбувається збільшення вартості. У сфері обігу змінюється форма вартості (вартість з грошової форми переходить у товарну, а товарна - у грошову). Водночас приріст грошей не може відбуватися поза сферою обігу.
При розв'язанні цієї суперечності К. Маркс обґрунтовує думку, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Цей товар - робоча сила, споживча вартість якого має унікальну властивість бути джерелом вартості та використовується у процесі виробництва тривалий час. Унікальність цього товару полягає у здатності створювати вартість, котра перевищує її власну вартість.
Процес споживання робочої сили - це сама праця, процес праці, який має двоїстий характер. У цьому процесі найманий працівник своєю працею створює товари, нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Різниця між новою вартістю, яку створює робітник, і вартістю самої робочої сили становить додаткову вартість, яку й привласнює підприємець-капіталіст. Отже, споживна вартість товару "робоча сила " полягає у здатності найманого працівника створювати своєю працею додаткову вартість.
При наймі працівників підприємець-капіталіст купує не лише їхню здатність до праці, а й найголовніше - здатність створювати додаткову вартість. її К. Маркс позначив буквою "w" (від нім. mehrwert - додаткова вартість).
Додатковий продукт та форми його прояву
Матеріальну основу додаткової вартості складає додатковий продукт, який являє частину суспільного продукту, створюваного безпосередніми виробниками понад необхідний продукт. Необхідний продукт - це та частина створеного безпосередньо працівниками суспільного продукту, яка використовується ними та членами їхніх сімей для відтворення своїх фізичних і духовних можливостей до праці за наявних соціально-економічних умов. Розміри необхідного продукту визначають величину додаткового і їх співвідношення у складі сукупного суспільного продукту.
Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу у зв'язку зі зростанням продуктивності праці і появою можливості використовувати частину часу праці для збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім періодом. В цьому розумінні додатковий продукт притаманний усім способам виробництва, які виникли після первіснообщинного ладу. Він являє собою результат розвитку продуктивної виробничої діяльності людини і належить до її специфічних рис. Додатковий продукт став реальним явищем виробничої діяльності людини тоді, коли вона почала створювати своєю працею більше матеріальних і духовних благ, ніж їй було необхідно для власного відтворення як працівника й особистості.
Додатковому продукту належить особлива роль у розвитку людського суспільства. Адже соціально-економічний розвиток суспільства, науково-технічний прогрес, добробут населення залежать від кількісних і якісних характеристик додаткового продукту. Всі свої здібності, енергію та зусилля люди спрямовували і спрямовують на виробництво і привласнення додаткового продукту. Історію розвитку людської цивілізації можна розглядати як розвиток форм виробництва і розподілу додаткового продукту. Підприємницька діяльність держави, окремих осіб, їх об'єднань організовується і здійснюється лише з метою виробництва та привласнення додаткового продукту в тій чи іншій формі. Без цих складових процесу суспільного виробництва воно не буде існувати та розвиватись, не буде і підприємницької діяльності.
Відповідно до теорії додаткової вартості К. Маркса грошове вираження додаткового продукту при капіталізмі - це неоплачена праця трудівника, або додаткова вартість. Вона є складовою новоствореної вартості (v + m) і продуктом тільки живої праці.
Якщо постійний капітал не створює приросту вартості, то при визначенні величини додаткової вартості її можна прирівняти до нуля. Тоді можна виміряти її абсолютно і оцінити відносно. Відносну оцінку додаткової вартості, тобто відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражене в процентах, К. Маркс назвав нормою додаткової вартості, або рівнем експлуатації робочої сили. Вона розраховується за формулою:
де - норма додаткової вартості;
- додаткова вартість;
-змінний капітал.
У зв'язку з цим марксистська економічна теорія робочий день поділяє
на:–
необхідний робочий час, тобто той робочий час і ту працю, у процесі яких робітник працює на себе, створює еквівалент вартості необхідного продукту, відтворює вартість своєї робочої сили;–
додатковий робочий час - це той робочий час і та праця, у процесі яких створюється вартість понад вартість робочої сили.
Норма додаткової вартості сама по собі не виражає її абсолютної величини, тобто отримуваної підприємцем-капіталістом маси додаткової вартості. Цю функцію виконує маса додаткової вартості, яка розраховується за формулою:
де М- маса додаткової вартості;—
норма додаткової вартості;
V— вартість робочої сили всіх робітників.
На відміну від марксистської теорії щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в тому числі і додаткової існують інші концепції. Відповідно до теорії трьох факторів виробництва Жана Батіста Сея (1767-1832 pp.) праця робітників створює лише ту частину вартості товарів, яка відповідає заробітній платі, а прибуток створюється капіталом, який Ж.-Б. Сей ототожнював, із засобами виробництва, рента - землею. Англійські економісти Д. Мілль і Мак-Куллох. розширюючи поняття праці, включали в нього не тільки затрату праці робітників, а й "роботу" машин, біологічні процеси розвитку сільськогосподарських рослин, худоби і т. п. Прибуток вони розглядали як своєрідну форму заробітної плати, що виплачується за "працю", виконану засобами виробництва, земельну ренту трактували як продукт "праці природи".
Сучасні теоретики економіки вважають, що нова вартість є винагородою підприємцю-капіталісту за організацію виробництва матеріальних благ або надання послуг, ініціативність, ризик. Зазначена винагорода с функцією від використання всіх факторів виробництва.
Прихильники теорії продуктивності капіталу і землі змішують виробництво споживних вартостей з виробництвом вартості та додаткової вартості. Засоби виробництва справді беруть участь у створені нових споживних вартостей, але вони не створюють і не можуть створювати без участі працівника нової вартості, частиною якої є додаткова вартість.
В сучасній економічній науці існує, з одного боку, марксистське трактування додаткового продукту у формі додаткової вартості, привласнення якого підприємцями-капіталістами не визнавалось і не визнається прихильниками цієї течії економічно та соціально справедливим. Це послужило основою для обгрунтування К. Марксом у першому томі "Капіталу" об'єктивної необхідності здійснення соціалістичної революції та експропріації приватної власності, адже вона є результатом привласнення капіталістами додаткового продукту.
Для західної економічної науки притаманне вперте ігнорування протягом майже двох століть існування механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості. її представники трактують прибуток (дохід) як природну функцію та властивість капіталу. В їхніх роботах досить часто навіть відсутні поняття "вартість" або "додаткова вартість". Така позиція багатьох західних теоретиків є неконструктивною і потребує перегляду.
Адже якщо прибуток підприємця відповідно до їхніх поглядів є винагородою за організацію виробництва, його новаторство, ініціативність, відшкодування ризиків, то обов'язково виникає питання про джерело цієї винагороди. Адже перш ніж привласнювати цей прибуток його необхідно спочатку створити. Тому прихильникам ігнорування наявності механізмів виробництва і привласнення додаткової вартості слід відкинути класово-ідеологічну упередженість при аналізі цієї наукової проблеми. Ряд авторів дотримується тієї думки, що немає сенсу і далі відмовлятись від використання в наукових дослідженнях категорій додаткової праці й додаткового продукту та від узагальненої форми його грошового вираження - додаткової вартості. Бо саме у практиці господарювання вона реалізується в таких конкретних формах, як прибуток (в тому числі торговельний), позичковий процент, рента, підприємницький прибуток, котрі вивчаються як марксистською політекономією, так і економікою.
Отже, додатковий продукт є результатом розвитку притаманної людині продуктивної діяльності та матеріальною основою соціально-економічного прогресу суспільства. Формою його прояву виступає додаткова вартість.
Література
Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Макроекономіка: Навч. посібник. - К.: Атіка, 2002.
Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. / Пер. с франц. - М.: "Международные отношеня", 1994.
Башнянин Г. /., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000.
Беляев О. О., БебелоА. С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001. Білорус О. Г. Економічна система глобалізму. - К.: КНЕУ, 2003. Бобров В. Я. Основи ринкової економіки і підприємництва: Підручник. - К.: Вища шк., 2003.
Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. - М.: Мысль, 1991. Бугулов В. М. Ціноутворення в умовах ринку: Навч. посібник. - К., 1998. Бьюкенен Дж. Конституция экономической политики. Расчет согласия. Границы свободы. - М., 1997. Васильченко В. С. Державне регулювання зайнятості: Навч. посібник. - К.: КНЕУ,
2003.
Васильченко В. С. Ринок праці та зайнятість (навчальний посібник). - К., 1996. Валовой Д. В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. - М.: ИНФРА-М, 1997.
Гаврилишин О. Основні елементи теорії ринкової системи. - К.: Наук, думка, 1992. Гальчинський А. С. Теорія грошей: Навч. посібник. - К.: Основи, 2001. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкін Ю. І. Основи економічної теорії:
Підручник. - К.: Вища школа, 1995. Глобалізація і безпека розвитку / Кер. авт. кол. О. Г. Білорус. - К.: КНЕУ, 2001. Гош А. П. Політична економія капіталізму і післясоціалістичного перехідного суспільства: Підручник. - К., 1999.
Довбенко М. В. Сучасна економічна теорія (Економічна нобелеологія): Навч. посібник. - К.: Видавничий центр "Академія*', 2005. Доповіді з окремих питань соціального та економічного становища України. - К.:
Держкомстат України, 2006. Єрохін С. А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічннй аспект) / Наукова монографія. - К.: Світ Знань, 2002. Єщенко П. С, Палкім Ю. І. Сучасна економіка: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2005. Економічна активність населення України 2005 / Стат. збірник. Держкомстат
України. - К., 2006.
Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. С. В. Мочерного. - К.: Академія, 2000. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В. Д. Базилевича. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2004. Заблоцький Б. Р Перехідна економіка: Посібник. - К.: Академія, 2004. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособие. - К.: Виша шк.;
