Лівобережні полки в складі російської армії в 1735-1739 рр: проблема субординації
Реферат на тему:
Лівобережні полки в складі російської армії в 1735-1739 рр.: проблема субординації
Одним з актуальних аспектів означеної теми є проблема підпорядкування лівобережного корпусу під час походів у складі російської армії та межі компетенції козацького командира. Її вивчення дозволяє не тільки чіткіше уявити особливості становища лівобережних козаків в російському війську 1730-х рр., а й, беручи більш широко, розглянути ступінь інтеграції тогочасної Гетьманщини в російські структури, готовність козацьких достойників визнавати/не визнавати над собою владу російських урядовців та межі цієї влади.
Питання субординації під час далекої виправи є досить заплутаним. Компетенція Генеральної військової канцелярії (далі – ГВК), здавалось би, закінчувалася після останнього передпохідного огляду. Далі козаки переходили у відання фельдмаршалів Мініха або Лассі. Проте могла існувати ще й маршева команда, і якщо козацький корпус просувався до місця зосередження армії разом з іншими військами, тоді гетьманці на час переходу підлягали старшому російському офіцеру в цій команді. Наприклад, корпус генерального хорунжого Я. Горленка у 1737 р. до Ізюма дійшов у команді генерал-квартирмейстра де Брінея і вже у цьому місті козацький командир звітував про прибуття фельдмаршалу Лассі, переходячи під його командування [1, №5909. Ар. 2].
Очевидно, що на початку походу командир корпусу мусив зголоситися до служби перед командуючим армією. Так діяв Я. Горленко у 1737 р., так же він чинив і роком раніше, доповідаючи Б. Мініху про своє прибуття [1, №5506. Ар.2].
У поході командир гетьманців безпосередньо підлягав не головнокомандуючому, а командиру нижчої ланки – дивізії, на які поділялася армія. Наприклад, 14 квітня 1736 р. генерального хорунжого Я. Горленка підпорядкували генерал-фельдцехмейстеру Гессен-Гомбургському. Незабаром, 18 квітня, гетьманців перепідпорядкували генерал-лейтенанту Леонтьєву, проте реально вони увійшли до його команди 24 квітня. [1, №5506. Ар. 4,6]. Після штурму Перекопу козаки знову опинилися у віданні генерал-фельдцехмейстера [1, №5506. Ар. 13-15]. У 1737 р. генеральний обозний Я. Лизогуб підлягав командиру 2 дивізії [8, c. 137 примітки]. Під час Хотинської (1739) виправи генеральний осавул Ф. Лисенко у різний час виконував накази командирів дивізій генерал-аншефа Румянцева та генерал-лейтенанта фон Левендаля [5, с. 35,132]. Усі ці звістки стосуються армії фельдмаршала Мініха. За браком джерел важко стверджувати, чи повністю аналогічним було становище в армії фельдмаршала Лассі. Логіка підказує, що незначний за чисельністю корпус гетьманців справді мусив входити до складу однієї з дивізій. Проте деякі повідомлення про самостійні дії лівобережних козаків у складі армії П. Лассі дозволяють припустити, що у певні моменти командуючий міг ставити їм завдання особисто [1, №7124. Ар.16; 4, с.153; 8, с.433].
У випадках, описаних вище, українські старшини підлягали високопоставленим генералам, які керували значною кількістю підлеглих. Невизначеність відповідності українських чинів російським рангам разом зі впевненістю командування у вищості російських офіцерів призводила до підпорядкування старшин офіцерам явно невідповідних рангів. Наприклад, на зворотному шляху з Криму 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко підкорявся наказам підполковників Гарта та Друцького [1, №5506. Ар.16-17]. У цьому ж поході лубенський полковий старшина входив до команди поручника Єфремова [1, №5506. Ар.8]. Хоча ще в 1734 р. Кабінет Міністрів та Іноземна колегія підготували проект рішення, згідно з яким російський підполковник прирівнювався до козацького полковника, а генеральний хорунжий стояв сходинкою вище. Аналогічне становище і з полковими старшинами. Вони аж ніяк не могли підлягати поручнику, оскільки цей чин відповідав сотнику [2, c. 417-418,425].
Лівобережні полки під час походу від регулярних частин з точки зору субординації відрізняла наявність ще одного, крім армійського командування, центру підпорядкування – ГВК. Здавалося би, після влиття гетьманців до складу армії всі зв`язки з ГВК мусили перерватися. Документи свідчать, що це не так. ГВК та козацький корпус пов`язували, наприклад, проблеми постачання [1, №5506. Ар.4,6,7] та доукомплектування [1, №5506. Ар.6]. Тільки такими питаннями контакти не обмежувалися. Поруч зі звітами до головнокомандуючого командир козаків про найважливіші справи писав до ГВК [1, №5506. Ар. 4,7,12,13]. У цих звітах йдеться про стан корпусу, його підпорядкованість, важливі битви і т. ін. Козацькі командири явно розрізняли російських генералів регулярної армії та у керівництві ГВК. На утиски під час походу козаки скаржилися, перш за все, до Глухова і ГВК намагалася захистити їх [6, c. 92].
Конфлікт юрисдикцій розв`язувався на вищому, ніж командування корпусу, рівні. Наприклад, наприкінці виправи 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії [1, №5506. Ар. 17-19].
Під час далеких виправ корпус гетьманців, у залежності від рішень командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним. Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца, Прилуцький – у команді генерал-майора Шпігеля, Ніженський – прибув до Я. Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський полки Я. Горленко не мав інформації [1, №5506. Ар. 11-12].
Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході. Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель) між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб – у другій, а київський полковник А. Танський – у третій [8, с.137 примітки]. Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) – генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським полком, лівий фланг – Київський та Стародубський полки (ймовірно, під загальним командуванням А. Танського), правий фланг – Чернігівський та Прилуцький полки [5, с. 124,132].
Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень проти об`єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. [1, № 5506. Ар.2-3,4,10,12,15]:
№ | Дата приєднання | Назва полку | Примітки
1 | 9 квітня | Миргородський
2 | 11 квітня | Переяславський
3 | 12 квітня | Гадяцький
4 | 12 квітня | Прилуцький | 24 квітня полк вибув з команди
5 | 13 квітня | Лубенський | не всі сотні
6 | 22 квітня | охочекомонний Павлова
7 | 22 квітня | Лубенський | сотні, що не прибули раніше
8 | 2 травня | Київський
9 | 2 травня | Чернігівський
10 | 3 травня | Ніжинський | цього ж дня вибув, остаточно приєднався 24 травня
11 | 5 червня | Стародубський
Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня та 8 липня 1738 р. [8, с. 506,551], 22 вересня 1739 р. [5, с. 133] та в низці інших випадків.
Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців. Під час Очаківської (1737) виправи Б. Мініх розподілив їх, як і гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич, приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом віддав наказ січовикам об`єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому пропонував з запорожцями “осторожно поступать и ничем их не озлоблять” [8, с. 137 примітки].
Тривалий час поза увагою дослідників залишалося питання про сферу компетенції командира лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід. Командир корпусу був зобов`язаний провести перевірку особового складу після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер, вимагала служити “в исправности” і виконувати накази командування [1, №6110. Ар.34-36, №6669. Ар. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста, який був уповноважений пильнувати, щоби “непорядностей и неисправностей “ не чинилося [ 1, №6665. Ар.10].
При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про полкові маємо звістки [3, c. 66, 77]. Для забезпечення ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків писців, які переходили до його ставки [1, №5506. Ар.3]. Крім того, полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів) з інструментами та запасом провізії [1, №5506. Ар.3-4].
Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії. Дозволялося писати тільки про домашні справи і ці листи подавалися до похідної канцелярії фельдмаршала [1, №5506. Ар.10]. Враховуючи конфлікт Б. Мініха з головою Правління гетьманського уряду, керівництво ГВК передбачило таку реакцію фельдмаршала і в 1736 р. наказний гетьман отримав кілька незаповнених подорожних ГВК, призначених для гінців до Глухова [1, №5506. Ар.20]. Були також випадки, коли подорожні видавалися командиром корпусу. З такими документами старшини відсилали з походу слуг або синів [ 1, №5506. Ар.7,9]. Станом здоров`я та віком кременчуцького (Миргородський полк) сотника Г. Ілляшенка пояснюється рішення П. Апостола та Я. Горленка відпустити його з походу. Це було зроблено за умови, що його син Павло очолить сотню [1, №5506. Ар.4].
Командир гетьманців не мав повноважень вимагати з`єднання всіх полків під своєю командою. Він хіба що міг звернутися до полків з наказом доповісти, де і за чиїм наказом вони знаходяться і чому не рапортують. На вимогу свого командира, генерал-лейтенанта Леонтьєва, Я. Горленко доповідав, що якісь відомості про половину полків він подати не може. Ті ж частини, які знаходилися під владою командира козацького корпусу, постійно розпорошувалися. На це, наприклад, скаржився ніжинський осавул А. Володковський. Він питав, чи й далі мусить виконувати накази російських генералів без підтвердження з боку свого командира. Катастрофічне зменшення кількості козаків у його загоні явно не подобалось осавулу. Наказний гетьман, очевидно, не мав можливості опиратися і підтвердив безумовне виконання наказів росіян [1, №5506. Ар.10].
Можна навести й інші приклади дуже вільного поводження з козаками. Генерал-лейтенант Гейн позбавив лубенців полкової артилерії з усім припасом, передавши її до ландміліції [1, №5506. Ар.12], а іваницький (Прилуцький полк) сотник П. Миницький, який вів свій загін на з`єднання з основними силами гетьманців , мусив залишити більшу частину козаків під Перекопом [1, №5506. Ар.13; 10, c.81]. Таким чином, лівобережний козацький корпус під час походу найчастіше підлягав командиру дивізійного рівня, а не головнокомандуючому. Ставлення до козаків не обумовлювалося якимось політичними чинниками, вони розглядалися як звичайне нерегулярне військо. За наказом командування козацькі підрозділи передавалися у підпорядкування російських офіцерів невисокого рангу, причому спроб оскаржити такі дії у джерелах не фіксуємо. Повноваження генерального старшини, який очолював лівобережні полки у поході, були доволі обмеженими. Фактично він слідкував за внутрішнім порядком у таборі, розв`язував дрібні суперечки між старшинами, інформував про стан полків російський генералітет та ретранслював його накази для козаків. Командир козацького корпусу не мав навіть достатніх повноважень у дисциплінарній сфері – дезертира-лубенця Т.Ляшенка він передав для вирішення його долі російському офіцеру [1, №5506. Ар.17].
Література
Центральний державний історичний архів України в м. Києві.Фонд 51. Генеральна військова канцелярія.
Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. Ч.1. – М., 1859. – 520 с.
Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. Ч.2. – М., 1859. – 414 с.
Записки Манштейна о России. – СПб., 1875. – 218 с.
Сборник Военно-Исторических Материалов. Вып.ІІ. Ставучанский поход. Документы 1739 года. – СПб., 1892. – 327 с.
Сборник Военно-Исторических Материалов. Вып.Х. Доношения фельдмаршала Миниха императрице Анне Иоанновне.– СПб., 1897. – 336 с.
Апанович О. Збройні сили України першої половини ХУІІІ століття. – К., 1969. – 284 с.
Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. – СПб., 1906. – 618 с.
Джиджора І. Україна в першій половині ХУІІІ століття. – К., 1930. – 142 с.
Кривошея В. Українська козацька старшина. – К.: Інститут національних відносин і політології, 1997. – 104 с.
Мельникова И. Борьба России с Турцией в 30-х годах 18 века и Украина// Ученые записки Института славяноведения. Т.1. М.-Л., 1948. – С.76-118.
Путро О. Українське козацьке військо // КС. 1997. №6. С.3-33.
Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України // Нариси з соціально-економічної історії України. Т.1. – К., 1932. – С.27-42.
Широкорад А. Русско-турецкие войны 1676-1918 годов / Под общ. ред. А.Тараса. – Минск – Москва: ООО “Издательство АСТ”, 2000. – 752 с.
Лівобережні полки в складі російської армії в 1735-1739 рр.: проблема субординації
Одним з актуальних аспектів означеної теми є проблема підпорядкування лівобережного корпусу під час походів у складі російської армії та межі компетенції козацького командира. Її вивчення дозволяє не тільки чіткіше уявити особливості становища лівобережних козаків в російському війську 1730-х рр., а й, беручи більш широко, розглянути ступінь інтеграції тогочасної Гетьманщини в російські структури, готовність козацьких достойників визнавати/не визнавати над собою владу російських урядовців та межі цієї влади.
Питання субординації під час далекої виправи є досить заплутаним. Компетенція Генеральної військової канцелярії (далі – ГВК), здавалось би, закінчувалася після останнього передпохідного огляду. Далі козаки переходили у відання фельдмаршалів Мініха або Лассі. Проте могла існувати ще й маршева команда, і якщо козацький корпус просувався до місця зосередження армії разом з іншими військами, тоді гетьманці на час переходу підлягали старшому російському офіцеру в цій команді. Наприклад, корпус генерального хорунжого Я. Горленка у 1737 р. до Ізюма дійшов у команді генерал-квартирмейстра де Брінея і вже у цьому місті козацький командир звітував про прибуття фельдмаршалу Лассі, переходячи під його командування [1, №5909. Ар. 2].
Очевидно, що на початку походу командир корпусу мусив зголоситися до служби перед командуючим армією. Так діяв Я. Горленко у 1737 р., так же він чинив і роком раніше, доповідаючи Б. Мініху про своє прибуття [1, №5506. Ар.2].
У поході командир гетьманців безпосередньо підлягав не головнокомандуючому, а командиру нижчої ланки – дивізії, на які поділялася армія. Наприклад, 14 квітня 1736 р. генерального хорунжого Я. Горленка підпорядкували генерал-фельдцехмейстеру Гессен-Гомбургському. Незабаром, 18 квітня, гетьманців перепідпорядкували генерал-лейтенанту Леонтьєву, проте реально вони увійшли до його команди 24 квітня. [1, №5506. Ар. 4,6]. Після штурму Перекопу козаки знову опинилися у віданні генерал-фельдцехмейстера [1, №5506. Ар. 13-15]. У 1737 р. генеральний обозний Я. Лизогуб підлягав командиру 2 дивізії [8, c. 137 примітки]. Під час Хотинської (1739) виправи генеральний осавул Ф. Лисенко у різний час виконував накази командирів дивізій генерал-аншефа Румянцева та генерал-лейтенанта фон Левендаля [5, с. 35,132]. Усі ці звістки стосуються армії фельдмаршала Мініха. За браком джерел важко стверджувати, чи повністю аналогічним було становище в армії фельдмаршала Лассі. Логіка підказує, що незначний за чисельністю корпус гетьманців справді мусив входити до складу однієї з дивізій. Проте деякі повідомлення про самостійні дії лівобережних козаків у складі армії П. Лассі дозволяють припустити, що у певні моменти командуючий міг ставити їм завдання особисто [1, №7124. Ар.16; 4, с.153; 8, с.433].
У випадках, описаних вище, українські старшини підлягали високопоставленим генералам, які керували значною кількістю підлеглих. Невизначеність відповідності українських чинів російським рангам разом зі впевненістю командування у вищості російських офіцерів призводила до підпорядкування старшин офіцерам явно невідповідних рангів. Наприклад, на зворотному шляху з Криму 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко підкорявся наказам підполковників Гарта та Друцького [1, №5506. Ар.16-17]. У цьому ж поході лубенський полковий старшина входив до команди поручника Єфремова [1, №5506. Ар.8]. Хоча ще в 1734 р. Кабінет Міністрів та Іноземна колегія підготували проект рішення, згідно з яким російський підполковник прирівнювався до козацького полковника, а генеральний хорунжий стояв сходинкою вище. Аналогічне становище і з полковими старшинами. Вони аж ніяк не могли підлягати поручнику, оскільки цей чин відповідав сотнику [2, c. 417-418,425].
Лівобережні полки під час походу від регулярних частин з точки зору субординації відрізняла наявність ще одного, крім армійського командування, центру підпорядкування – ГВК. Здавалося би, після влиття гетьманців до складу армії всі зв`язки з ГВК мусили перерватися. Документи свідчать, що це не так. ГВК та козацький корпус пов`язували, наприклад, проблеми постачання [1, №5506. Ар.4,6,7] та доукомплектування [1, №5506. Ар.6]. Тільки такими питаннями контакти не обмежувалися. Поруч зі звітами до головнокомандуючого командир козаків про найважливіші справи писав до ГВК [1, №5506. Ар. 4,7,12,13]. У цих звітах йдеться про стан корпусу, його підпорядкованість, важливі битви і т. ін. Козацькі командири явно розрізняли російських генералів регулярної армії та у керівництві ГВК. На утиски під час походу козаки скаржилися, перш за все, до Глухова і ГВК намагалася захистити їх [6, c. 92].
Конфлікт юрисдикцій розв`язувався на вищому, ніж командування корпусу, рівні. Наприклад, наприкінці виправи 1736 р. генеральний хорунжий Я. Горленко не ризикував виконати наказ ГВК про демобілізацію більшості козаків, оскільки він входив у суперечність з наказом генерал-майора Трубецького. Лише після узгодження ГВК свого наказу з вищим військовим командуванням козаків розпустили по домівкам. Для Я. Горленка похід закінчився тільки після особистого звіту голові ПГУ, про що генеральний хорунжий зробив власноручний запис у журналі своєї похідної канцелярії [1, №5506. Ар. 17-19].
Під час далеких виправ корпус гетьманців, у залежності від рішень командуючого армією, міг діяти як цілість, а міг бути розпорошеним. Наявні джерела дають підставу стверджувати, що розподіл гетьманців між частинами регулярної армії, особливо під час походів Б. Мініха, був значно поширенішим явищем, ніж перебування їх у складі цілісного корпусу. Для прикладу візьмемо Кримський (1736) похід. Наказний гетьман Я. Горленко з самого початку мав під своєю командою Гадяцький, Миргородський, Лубенський, Переяславський та охочекомонний Павлова полки. У цей же час Полтавський полк перебував у складі бригади Девіца, Прилуцький – у команді генерал-майора Шпігеля, Ніженський – прибув до Я. Горленка 3 травня і цього ж дня був відряджений до князя Гессен-Гомбургського. Київський полк увійшов до складу команди генерального хорунжого 2 травня, а про Чернігівський та Стародубський полки Я. Горленко не мав інформації [1, №5506. Ар. 11-12].
Дещо інший підхід спостерігаємо в Очаківському (1737) поході. Лівобережні козаки були розподілені рівними частинами (по 2000 шабель) між усіма трьома дивізіями, причому кожен з цих загонів мав свого командира. Миргородський полковник В. Капніст очолив гетьманців у першій дивізії, генеральний обозний Я. Лизогуб – у другій, а київський полковник А. Танський – у третій [8, с.137 примітки]. Розподіл гетьманців між частинами армії зафіксував журнал наказів фельдмаршала Мініха у вересні 1739 р. Після того, як Миргородський полк вирушив у рейд, козаків розподілили так: кордебаталія (центр) – генеральний осавул Ф. Лисенко з бунчуковими товаришами та Переяславським полком, лівий фланг – Київський та Стародубський полки (ймовірно, під загальним командуванням А. Танського), правий фланг – Чернігівський та Прилуцький полки [5, с. 124,132].
Козаки використовувалися не тільки у складі російських частин, а і як окремі військові формування. Про відсутність принципових заперечень проти об`єднання гетьманців свідчить поступове збирання полків у команду генерального хорунжого Я. Горленка у 1736 р. [1, № 5506. Ар.2-3,4,10,12,15]:
№ | Дата приєднання | Назва полку | Примітки
1 | 9 квітня | Миргородський
2 | 11 квітня | Переяславський
3 | 12 квітня | Гадяцький
4 | 12 квітня | Прилуцький | 24 квітня полк вибув з команди
5 | 13 квітня | Лубенський | не всі сотні
6 | 22 квітня | охочекомонний Павлова
7 | 22 квітня | Лубенський | сотні, що не прибули раніше
8 | 2 травня | Київський
9 | 2 травня | Чернігівський
10 | 3 травня | Ніжинський | цього ж дня вибув, остаточно приєднався 24 травня
11 | 5 червня | Стародубський
Єдиним корпусом у бойових діях гетьманці виступали, наприклад, 29 червня та 8 липня 1738 р. [8, с. 506,551], 22 вересня 1739 р. [5, с. 133] та в низці інших випадків.
Розпорошення корпусу гетьманців, ймовірно, здійснювалося виключно з поточних армійських потреб. Вищий російський генералітет вважав лівобережних козаків звичайним нерегулярним військом, без якогось особливого статусу, що різко відрізнялося від ставлення до запорожців. Під час Очаківської (1737) виправи Б. Мініх розподілив їх, як і гетьманців, між трьома дивізіями. Однак кошовий І. Малашевич, приєднавшись 17 травня 1737 р. до армії, без погодження з фельдмаршалом віддав наказ січовикам об`єднатися. Б. Мініх змирився з таким порушенням субординації. Для вищих офіцерів командуючий видав наказ, у якому пропонував з запорожцями “осторожно поступать и ничем их не озлоблять” [8, с. 137 примітки].
Тривалий час поза увагою дослідників залишалося питання про сферу компетенції командира лівобережні козаків у далекому поході. Перед виступом у похід він отримував від ГВК інструкцію. Цей документ визначав, які сили передавалися командиру та які старшини поведуть свої полки у похід. Командир корпусу був зобов`язаний провести перевірку особового складу після прибуття в район зосередження. Інструкція мала загальний характер, вимагала служити “в исправности” і виконувати накази командування [1, №6110. Ар.34-36, №6669. Ар. 13-15]. ГВК висилала також у похід канцеляриста, який був уповноважений пильнувати, щоби “непорядностей и неисправностей “ не чинилося [ 1, №6665. Ар.10].
При командирі корпусу знаходилася похідна канцелярія та його особисті курінчики. Важко сказати, чи існувала корпусна похідна церква, а про полкові маємо звістки [3, c. 66, 77]. Для забезпечення ефективної діяльності своєї канцелярії командир вимагав від полків писців, які переходили до його ставки [1, №5506. Ар.3]. Крім того, полковники вимушені були передавати до штабу музик (довбишів, сурмачів) з інструментами та запасом провізії [1, №5506. Ар.3-4].
Певні ускладнення виникали у командира корпусу в листуванні з Гетьманщиною. Фельдмаршал Мініх негативно ставився до можливості надсилання старшинами додому листів з інформацією про бойові дії. Дозволялося писати тільки про домашні справи і ці листи подавалися до похідної канцелярії фельдмаршала [1, №5506. Ар.10]. Враховуючи конфлікт Б. Мініха з головою Правління гетьманського уряду, керівництво ГВК передбачило таку реакцію фельдмаршала і в 1736 р. наказний гетьман отримав кілька незаповнених подорожних ГВК, призначених для гінців до Глухова [1, №5506. Ар.20]. Були також випадки, коли подорожні видавалися командиром корпусу. З такими документами старшини відсилали з походу слуг або синів [ 1, №5506. Ар.7,9]. Станом здоров`я та віком кременчуцького (Миргородський полк) сотника Г. Ілляшенка пояснюється рішення П. Апостола та Я. Горленка відпустити його з походу. Це було зроблено за умови, що його син Павло очолить сотню [1, №5506. Ар.4].
Командир гетьманців не мав повноважень вимагати з`єднання всіх полків під своєю командою. Він хіба що міг звернутися до полків з наказом доповісти, де і за чиїм наказом вони знаходяться і чому не рапортують. На вимогу свого командира, генерал-лейтенанта Леонтьєва, Я. Горленко доповідав, що якісь відомості про половину полків він подати не може. Ті ж частини, які знаходилися під владою командира козацького корпусу, постійно розпорошувалися. На це, наприклад, скаржився ніжинський осавул А. Володковський. Він питав, чи й далі мусить виконувати накази російських генералів без підтвердження з боку свого командира. Катастрофічне зменшення кількості козаків у його загоні явно не подобалось осавулу. Наказний гетьман, очевидно, не мав можливості опиратися і підтвердив безумовне виконання наказів росіян [1, №5506. Ар.10].
Можна навести й інші приклади дуже вільного поводження з козаками. Генерал-лейтенант Гейн позбавив лубенців полкової артилерії з усім припасом, передавши її до ландміліції [1, №5506. Ар.12], а іваницький (Прилуцький полк) сотник П. Миницький, який вів свій загін на з`єднання з основними силами гетьманців , мусив залишити більшу частину козаків під Перекопом [1, №5506. Ар.13; 10, c.81]. Таким чином, лівобережний козацький корпус під час походу найчастіше підлягав командиру дивізійного рівня, а не головнокомандуючому. Ставлення до козаків не обумовлювалося якимось політичними чинниками, вони розглядалися як звичайне нерегулярне військо. За наказом командування козацькі підрозділи передавалися у підпорядкування російських офіцерів невисокого рангу, причому спроб оскаржити такі дії у джерелах не фіксуємо. Повноваження генерального старшини, який очолював лівобережні полки у поході, були доволі обмеженими. Фактично він слідкував за внутрішнім порядком у таборі, розв`язував дрібні суперечки між старшинами, інформував про стан полків російський генералітет та ретранслював його накази для козаків. Командир козацького корпусу не мав навіть достатніх повноважень у дисциплінарній сфері – дезертира-лубенця Т.Ляшенка він передав для вирішення його долі російському офіцеру [1, №5506. Ар.17].
Література
Центральний державний історичний архів України в м. Києві.Фонд 51. Генеральна військова канцелярія.
Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. Ч.1. – М., 1859. – 520 с.
Дневныя записки малороссійскаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. Ч.2. – М., 1859. – 414 с.
Записки Манштейна о России. – СПб., 1875. – 218 с.
Сборник Военно-Исторических Материалов. Вып.ІІ. Ставучанский поход. Документы 1739 года. – СПб., 1892. – 327 с.
Сборник Военно-Исторических Материалов. Вып.Х. Доношения фельдмаршала Миниха императрице Анне Иоанновне.– СПб., 1897. – 336 с.
Апанович О. Збройні сили України першої половини ХУІІІ століття. – К., 1969. – 284 с.
Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. – СПб., 1906. – 618 с.
Джиджора І. Україна в першій половині ХУІІІ століття. – К., 1930. – 142 с.
Кривошея В. Українська козацька старшина. – К.: Інститут національних відносин і політології, 1997. – 104 с.
Мельникова И. Борьба России с Турцией в 30-х годах 18 века и Украина// Ученые записки Института славяноведения. Т.1. М.-Л., 1948. – С.76-118.
Путро О. Українське козацьке військо // КС. 1997. №6. С.3-33.
Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України // Нариси з соціально-економічної історії України. Т.1. – К., 1932. – С.27-42.
Широкорад А. Русско-турецкие войны 1676-1918 годов / Под общ. ред. А.Тараса. – Минск – Москва: ООО “Издательство АСТ”, 2000. – 752 с.
