Поняття конфлікту.
Поняття конфлікту.
Володіючи тілесними, природними властивостями, людина може себе реалізувати лише в діяльних суспільних зв'язках з іншими людьми. Подвійна детерміація природними і культурними чинниками перетворює життя людського індивіда в проблему, що не має готових рішень.
Дозвіл тієї або іншої проблеми вабить досить часто до виникнення суперечності між сторонами, що беруть участь в ній. Проте далеко не кожне неспівпадання інтересів, поглядів, думок є конфліктом.
Обширний, але розрізнений і суперечливий теоретичний і експериментальний матеріал з питань суспільного розвитку і існуючих відносин, одержаний фахівцями у області конфліктології, загальної психології, соціальної психології, соціології, кібернетики, синергетики, юриспруденції і інших наук, лише підтверджує необхідність введення єдиного понятійного апарату.
Конфлікти і конфліктні ситуації - безпосередня реальність наших днів. Впродовж всього свого життя, чи хочемо ми цього чи ні, але кожний з нас стикається з різного роду конфліктами.
Як повестися в ситуації, що склалася? Чи необхідно наполягати на своїй точці зору або краще поступитися, щоб завоювати вигідніші позиції, які можна буде з успіхом використовувати надалі? У чому витоки того, що відбулося?
Відповісти на ці питання можна тоді, коли знаєш, що таке конфлікт.
Термін «конфлікт» походить від латинського терміну conflictus і означає зіткнення сторін, думок, сил.
Для терміну «конфлікт» характерне наступне:
- наявність двох або більш учасників з суперечливими або не співпадаючими інтересами;
- кожний з учасників має аргументування і засоби для захисту своїх інтересів;
- кожен учасник конфлікту трансформує свій стан в залежності від ситуації, що складається, на яку робить вплив протиборча сторона.
У науковій і публіцистичній літературі поняття конфлікту неоднозначне, тому існує безліч визначень «конфлікту». Як правило, його суть визначається через суперечність як найзагальніше поняття.
Суперечність і конфлікт не можуть розглядатися як синоніми, оскільки суперечність, протилежності, відмінності - це необхідні, але не достатні умови конфлікту. Протилежності і суперечності перетворюються на конфлікт, коли починають взаємодіяти сили, виступаючі їх носіями. Отже, конфлікт - це прояв об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, який виявляється в протиборстві їх носіїв (або сторін).
Конфлікт відрізняється наявністю поляризації інтересів учасників, їх цілей, орієнтованих або на підтримку рівноваги в умовах зовнішніх дій, або на досягнення переваг і нанесення збитку супротивнику шляхом раціонального використовування власних засобів і ресурсів.
Близькими до поняття конфлікт є такі поняття, як змагання, конкуренція. У вказаних випадках також має місце протиборство сторін, але, як правило, воно не є загостреним до ступеня ворожості, а якщо така ворожнеча і має місце (при конкуренції), то вона не переходить в обопільні дії, які перешкоджають законній поведінці і діяльності іншої сторони. При цьому дії сторін позитивні, кожен діє, прагнучи досягти успіху і тим самим обійти супротивника, придушення опонента не є самоціллю, хоча виникнення конфлікту і не виключено в ході вказаних дій. Отже, конфлікт і змагання не ідентичні поняття, хоча змагання може перерости в конфлікт. Так само і в конкуренції - сторони можуть перейти до прямого тиску один на одного.
Окремо варто сказати про ігри, зокрема, спортивні (боротьба, бокс, фехтування, футбол, хокей, баскетбол і ін.). Вони представляють своєрідну імітацію конфлікту. Із закінченням гри закінчуються і «конфліктні» взаємостосунки.
Поняття «конфлікт» тісно пов'язане з поняттям «сумісність». Сумісність є двополюсним феноменом: ступінь її міняється від повної сумісності членів групи до повної їх несумісності. Позитивний полюс виявляється в згоді, у взаємній задоволеності, негативний полюс частіше виявляється як конфлікт. Згода або конфлікт можуть бути не тільки слідством сумісності або несумісності, але і їх причиною: ситуативні прояви згоди сприяють підвищенню сумісності, виникнення ж конфліктів - її зниженню.
Досить часто конфлікт ототожнюють з таким поняттям як суперечка. Але це не зовсім вірно. Оскільки «суперечка - це публічне обговорення проблем, що живо цікавлять учасників, викликане бажанням якомога глибше розібратися в обговорюваних питаннях; це зіткнення різних точок зору в процесі доказу і спростування».
Від поняття конфлікт слідує відрізняти поняття «конфліктність».
Під конфліктністю ми розуміємо частоту (інтенсивність) конфліктів, спостережуваних у даної особи або в даній групі.
Ділова конфліктність носить конструктивний і мобільний характер - вона зникає, як тільки зникає предмет суперечки, як тільки розв'язується проблема або задача, що викликала зіткнення думок.
Особова або міжособова конфліктність носить стійкий, інерційний характер. Вона може бути слідством ділової конфліктності, коли принципові розбіжності на функціональній основі перетворюються на взаємну особисту неприязнь, але може бути і результатом психологічної несумісності, несумісності характерів, інтересів, поглядів, коли зіткнення між людьми відбуваються з щонайменшого приводу або навіть без жодного мотиву. Подібного роду конфліктність може бути названа «дрімаючою». Вона може виявлятися в тих, що відбуваються час від часу взаємних протистояннях, в сліпій і несвідомій протидії опоненту, якщо навіть він має рацію, в принесенні інтересів загальної справи в жертву несвідомому прагненню досадити йому.
Ділова конфліктність супроводить демократичному, колегіальному стилю керівництва і є показником життєздатності і творчих можливостей колективу, якщо, зрозуміло, вона не породжена витратами колегіальності (анархією) або слабкою організованістю колективу. При авторитарному стилі керівництва ділова конфліктність або відсутня, або трансформується в різні форми міжособових конфліктів.
У колективі з високим рівнем духовної і етичної культури наявність виробничих проблем і задач веде до появи внутрішньоособової конфліктності, тобто люди наодинці з собою сумніваються в правильності своєї позиції, стоять перед необхідністю вибору альтернативних рішень, сперечаються самі з собою і т.д. Виникає феномен внутрішнього конфлікту особи.
Якщо внутрішньоособова конфліктність є результат не слабкості характеру, а високої духовної культури особи, то вона полегшує рішення ділових конфліктів і багато в чому попереджає міжособові зіткнення. Іншими словами, люди високої культури прагнуть зрозуміти один одного (позицію і логіку опонента), і або вони знаходять оптимальний варіант вирішення потенційного конфлікту, не доводячи його до реального, або виходять на реальний конфлікт без зайвих зіткнень, з економією душевних сил своїх і свого опонента. Чим вищий рівень моральної культури людей, тим більше розвинена їх здатність усвідомлювати конфліктні ситуації, тим менше міжособових конфліктів в колективі і тим ефективніший їх дозвіл на користь загальної справи.
У узагальненому вигляді конфлікт можна визначити як процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більше сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.
Конфлікт - це процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більш сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.
Предмет конфлікту характеризується наступними особливостями:
- він може бути як матеріальним, так і ідеальним;
- завжди достатньо значимо для учасників протиборства, хоча ця значущість може бути чисто ситуативною;
- з практичної точки зору, подолання значних труднощів при визначенні предмету в реальному конфлікті звичайно виправдовується і компенсується можливістю більш менш точно спрогнозувати поведінку протилежної сторони, оскільки предмет конфлікту є одним з чинників, що визначають це поведінка.
Під об'єктом конфлікту мають на увазі ту конкретну матеріальну або духовну цінність, до володіння або використовування якої прагнуть обидві сторони конфлікту. Всі об'єкти можна розділити на три види.
1. Об'єкти, які не можуть бути розділені на частини, володіння ними спільно з ким-небудь неможливе.
2. Об'єкти, які можуть бути розділені в різних пропорціях між учасниками конфлікту.
3.Об'єкти, якими обидва учасники конфлікту можуть спільно володіти. Це ситуація «вигаданого конфлікту».
Об'єктом конфлікту може стати будь-який елемент матеріального миру, здатний виявитися предметом особистих, групових, суспільних, державних інтересів. «У всіх конфліктах йдеться про дві речі або навіть про одну: про ресурси і про контроль над ними. Влада з цієї точки зору - це варіант контролю над ресурсами, а власність - і є сам ресурс. Можна ресурси розділити на матеріальні і духовні. А останні, у свою чергу, диференціювати на складові».
Об'єкт конфлікту в конкретній системі відносин - це завжди якийсь дефіцитний ресурс. Компенсація цього дефіциту ресурсів може усунути виниклу несподівану проблему. Проте конфлікт може і не мати явного об'єкту. Тому разом з «об'єктними» конфліктами виділяють категорію «безоб’єктних» конфліктів.
Кожен конфлікт в своєму розвитку проходить основні етапи і фази, а саме:
- початкове положення справ; інтереси сторін, що беруть участь в конфлікті; ступінь їх взаєморозуміння;
- ініціююча сторона - причини і характер її дій;
- відповідні заходи; ступінь готовності до переговорного процесу; можливість нормального розвитку і вирішення конфлікту - зміни початкового положення справ;
- відсутність взаєморозуміння, тобто розуміння інтересів протилежної сторони;
- мобілізація ресурсів у відстоюванні своїх інтересів;
- використовування сили або загрози силою (демонстрації сили) у процесі відстоювання своїх інтересів; жертви насильства;
- мобілізація контрресурсів; ідеологізація конфлікту за допомогою ідей справедливості і створення образу ворога; проникнення конфлікту у всі структури і відносини; домінування конфлікту в свідомості сторін над всіма іншими відносинами;
- тупикова ситуація, її саморуйнуюча дія;
- усвідомлення тупикової ситуації; пошук нових підходів; зміна лідерів конфліктуючих сторін;
- переосмислення, переформуліровка власних інтересів з урахуванням досвіду тупикової ситуації і розумінням інтересів протистоячої сторони;
- новий етап соціальної взаємодії.
Для виявлення природи і суті конфлікту необхідно визначити межі конфлікту, тобто його межі в просторі і в часі. Ці поняття не дуже важливі у разі сімейної або сусідської сварки, проте, в міждержавних і міжнаціональних відносинах, що стосуються меж, вони перетворюються на крупні політичні і правові проблеми.
2. Конфлікти в цивільно-правовій сфері.
Зміст конфліктів у цивільно-правовій сфері становить конфліктна поведінка суб'єктів ци-вільно-правових відносин, результатом якої є порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілої фізичної або юридичної особи.
Серед характерних ознак цивільно-правових конфліктів можна ви-окремити такі:
- сторони конфлікту виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного;
- конфліктна ситуація виникає з приводу матеріальних і немате-ріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи;
- предмет спору виникає не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних від-носин, які на ґрунті загальних засад цивільного права породжують відповідні цивільні права й обов'язки;
- відносини сторін конфлікту врегульовуються на засадах ініціативи учасників і ґрунтуються передусім на уповноважувальному характері норм цивільного права;
- розгляд цивільно-правового спору здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило) позовно-му порядку.
Сторонами цивільно-правових конфліктів можуть бути здебіль-шого суб'єкти приватного (цивільного) права:
а) фізичні особи — громадяни України, а також іноземці та особи
без громадянства, які користуються однаковими з громадянами Ук-раїни майновими та особистими немайновими правами;
б) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.
Крім того, у певних випадках сторонами цивільно-правових кон-фліктів можуть виступати суб'єкти публічного права: а) держава Укра-їна; б) Автономна Республіка Крим; в) територіальні громади; г) іно-земні держави та ін. У кожному випадку це зумовлюється конкретною ситуацією, оскільки участь у цивільних відносинах для них не є голов-ним призначенням.
Сторони цивільно-правових конфліктів — це юридично рівні суб'єкти, які взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивни-ми) правами і обов'язками. Праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки. Наприклад, зміст права потерпілого на від-шкодування, внаслідок заподіяної шкоди, становлять зобов'язання того, хто заподіяв шкоду.
Питання про об'єкт цивільно-правового конфлікту поєднується з питанням про матеріальний зміст поведінки його учасників; йдеться передусім про ті блага, що становлять інтерес для суб'єктів цивіль-них відносин. Отже, об'єктом цивільно-правового конфлікту є те ма-теріальне або нематеріальне благо, щодо якого виникає спір в учас-ників цивільних правовідносин. Серед об'єктів цивільно-правових конфліктів можуть бути:
- речі;
- дії (в тому числі послуги);
- результати дій;
- результати інтелектуальної, творчої діяльності;
- інформація;
- особисті немайнові блага.
Конфліктогенними сферами цивільно-правової регуляції є проб-леми: забезпечення права власності та інших речових прав. Чимало конфліктів також виникає у сфері виконання договірних зо-бов'язань: купівлі-продажу, зокрема стосовно захисту прав спожива-чів, найму (оренди), лізингу, кредиту та ін. Актуальним питанням за-лишається врегулювання конфліктів, пов'язаних з порушення права інтелектуальної власності.
Підґрунтям запобігання, врегулювання та конструктивного вирі-шення цивільно-правових конфліктів є встановлені Конституцією України і Цивільним кодексом України засади захисту цивільного права й інтересу. Захист цивільних прав полягає у правомірних ді-ях сторін цивільно-правового конфлікту, а також суспільства та держави щодо порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої шкоди. Для особи право на захист полягає у можливості використовувати у визначених за-коном межах засоби самозахисту, а також у можливості звернутися до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи ін-тересу.
Запобіганню конфліктам слугує також дотримання правомірності дій учасників цивільно-правових відносин, що спрямовані на набут-тя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто чиннос-ті правочинів. У судовій практиці близько 40 % цивільних спорів по-рушуються у справах з визнання правочинів недійсними. Серед підстав визнання правочину недійсним на особливу увагу заслуговує його фіктивність (фіктивна угода, здійснена без наміру створити справжні права й обов'язки сторін) і несправжність (угода укладена сторонами свідомо у такій формі, що не відповідає дійсним відноси-нам, з метою приховати реальну угоду), оскільки більшість з них вчиняється шляхом недотримання вимог законодавства. Наочним прик-ладом несправжності (позірності) правочину є приховування догово-ром найму (оренди) будівлі договору купівлі-продажу.
Нове цивільне законодавство, спираючись на принцип диспозитивності, надає учасникам цивільного обігу практично необмежені права на вчинення правочинів. Однак коли свобода договору вико-ристовується недобросовісними суб'єктами, це спричиняє цивільно-правові конфлікти, наслідком яких є заподіяння майнової шкоди фі-зичним та юридичним особам.
Умовами чинності правочинів, на думку Є. О. Харитонова, є дотри-мання вимог, щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства;
щодо наявності правочинності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності;
щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину. У випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним;
- щодо форми правочину. Під час укладення його обов'язкове дотримання передбаченої законом форми. Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або до настання інших наслідків;
- щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумов-лені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові нас-лідки, — недійсний як фіктивний;
- щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити пра-вам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Порушення зазначених вимог щодо чинності правочинів перево-дить позиції учасників цивільно-правових відносин у площину кон-флікту.
Поширеними в умовах ринку є конфлікти, які виникають у зв'язку з порушенням і невиконанням зобов'язань, а також конфлікти, осно-ву яких становить обов'язок відшкодування заподіяної шкоди. Запо-біганню та цивілізованому вирішенню цих конфліктів слугуватиме вдосконалення цивільного законодавства, приведення його у відпо-відність до умов сьогодення. Так, Цивільний кодекс України встановлює, що зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добро-совісності, розумності та справедливості; визначає види і систему зобов'язального права; передбачає підстави виникнення, зміни та припинення зобов'язань, що має слугувати попередженню конфліктів. Важливе значення для цивілізованого врегулювання конфліктів мають передбачені Цивільним кодексом засоби забезпечення дого-вірних зобов'язань (неустойка, застава, завдаток, порука, гарантія, притримання). Обраний сторонами засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов'язанні, на виконання якого він спрямований, або додатковою угодою.
Конфлікти щодо деліктних зобов'язань (відшкодування заподія-ної шкоди) відрізняються способом заподіяння шкоди, особою заподіювача шкоди, особою потерпілого, умовами заподіяння шкоди тощо.
Конфліктогенними є делікти, основу яких становить шкода:
- заподіяна джерелом підвищеної небезпеки;
- заподіяна представниками і працівниками юридичної особи (працівником при виконанні ним трудових обов'язків, посадовою особою органів державної влади або органом місцевого самовряду-вання, незаконними діями представників правоохоронних орга-нів);
- заподіяна особами з пороками волі (малолітніми, неповнолітні-ми, недієздатними, особами, які не усвідомлювали значення своїх дій або не могли керувати ними);
- завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю по-терпілого (при виконанні трудових обов'язків, не при виконанні тру-дових обов'язків, при виконанні договірних зобов'язань, фізичній особі — підприємцю, малолітній або неповнолітній особі);
- заподіяна правомірними діями (необхідною обороною, в стані крайньої необхідності);
- заподіяна навколишньому середовищу (атмосфері, воді, землі, флорі, фауні);
- завдана недоліками робіт, послуг, речей та ін.
Вирішення конфліктів, що виникають внаслідок майнової шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну, а також особистим немайновим правам фізичної або юридичної осо-би, згідно з Цивільним кодексом України передбачає відшкодування її у повному обсязі особою, яка її завдала.
3. Вирішення конфліктів у цивільному судочинстві.
Основоположні засади системи судо-чинства щодо вирішення конфліктів у цивільно-правовій сфері виз-начено в Конституції України. Так, принцип верховенства права означає підпорядкова-ність діяльності судових органів та всіх учас-ників судового процесу праву як способу ви-раження державної волі українського наро-ду. Законність судочинства полягає в обов'яз-ку суду, всіх учасників судового розгляду неу-хильно дотримуватись норм права.
Розглядаючи справу та ухвалюючи рішен-ня, суд керується виключно законом. Порушення вимог законності призводить до прий-няття необґрунтованого рішення або його скасування. Коли особи не дотримуються норм закону, до них можуть застосовуватися санкції (наприклад, відмова в прийнятті апеля-ційної скарги в разі порушення терміну її по-дання). Здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права.
При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Жодні державні органи, політичні партії, громадські організації, посадові особи не мають права впливати на них. Самостійність суддів гарантується законодавчо визначеною процедурою здійснення правосуддя в цивільній сфері, таємницею наради суддів при винесенні рішення, відпові-дальністю за неповагу до суду і втручання в його діяльність.
Цивільне судочинство спрямоване на охорону прав та законних ін-тересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного роз-гляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законо-давства. Територіальні суди розглядають справи у спорах, що вини-кають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких спорів віднесено законом до відання інших орга-нів; справи, які виникають з адміністративно-правових відносин і справи окремого провадження.
Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивіль-но-правових конфліктів відображають принципи цивільно-процесу-ального права. До них, зокрема, належать:
- диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заін-тересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;
- об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладе-них у рішенні, дійсним обставинам справи;
- змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторо-нам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні ін-тереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і доведення перед судом їх переконливості;
- процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сто-рін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;
- безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як пра-вило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи, які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зно-сини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окре-мих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здій-снювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;
- раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні най-більш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинс-тва) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний про-цес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наб-лиженістю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумі-лістю;
- усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосереднос-ті судового розгляду. Усна форма спрощує процес, робить його дос-тупним і динамічним, надає більші можливості судові керувати роз-витком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій опти-мально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рі-шення, ухвали, постанови суду).
Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно-правових конфлік-тів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.
Діяльність суду із розгляду й вирішення цивільно-правових кон-фліктів здійснюється в певній логічній послідовності за стадіями процесу:
- порушення цивільної справи за заявою заінтересованої сторони;
- підготовка цивільної справи до судового розгляду;
- розгляд і вирішення справи у судовому засіданні;
- апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої
інстанції;
- касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та апеляційної інстанції;
- перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку нововиявленими та винятковими обставинами;
- звернення судового рішення до виконання.
Порядок цивільного судочинства передбачає вчинення процесу-альних дій судом і учасниками процесу в законодавчо визначені процесуальні строки, що забезпечує своєчасний розгляд і вирішення правових конфліктів.
Універсальним способом судового розгляду цивільно-правових конфліктів є позовне провадження. У такий спосіб розглядаються справи з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин, що ґрунтуються на рівності їх суб'єктів. Для справ позовного провад-ження характерна наявність сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Сторонами в цивільно-правовому конфлікті є позивач і відпові-дач. Вони є головними учасниками позовного провадження. Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, бо вважає, що його пра-во є порушеним або є предметом спору. Відповідач — особа, яка на за-яву позивача притягається до відповідальності за порушення чи ос-порювання його права і охоронюваних законом інтересів.
Істотною умовою виникнення цивільних процесуальних відносин є цивільна процесуальна правоздатність (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) та цивільно-процесуальна дієздат-ність (здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати ведення справи представникові) сторін. Цивільна процесуальна пра-воздатність громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з мо-менту виникнення. Ліквідація дії юридичної особи веде до припинен-ня її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздат-ність громадян настає в повному обсязі із досягненням повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення.
Визначальною особливістю "процедури судового розгляду цивіль-но-правових спорів є функціональна активність сторін. Для забезпе-чення виконання процесуальних функцій сторони, згідно з Цивіль-ним процесуальним кодексом, мають численні процесуальні права. Відомий український правознавець М. Й. Штефан поділяє їх на такі групи:
1. Права, які характеризують повноваження на порушення провад-ження у справі (права на пред'явлення позову, зустрічного позову; вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його поста-новив; права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал; про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами та ін.).
Права на зміни в позовному спорі (права позивача на зміну підста-ви або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди; доповнен-ня, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них та ін.).
Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослід-женні (права сторін подавати до суду свої пояснення; подавати пись-мові та речові докази; вимагати залучення у справу свідків і призна-чення експертизи. При розгляді справи — ставити питання один од-ному, свідкам, експертам, представникам органів державного управ-ління і громадськості. Сторони мають право знайомитися з матеріа-лами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та ін.).
Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб (права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління).
Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єк-тивності розгляду справи і виконання судових постанов (права сто-рін заявляти клопотання про відводи суддів, прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання).
Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і в здій-сненні процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими та винятковими обставинами (на особис-ту участь і ведення справи або за участю чи через представника; на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування пос-лугами перекладача та ін.).
Інші права (приєднання співучасників до апеляційної та каса-ційної скарги сторони; передання справи на вирішення третейського суду та ін.).
На сторони цивільно-правового конфлікту покладається загаль-ний обов'язок добросовісного користування належними їм процесу-альними правами, а також спеціальні обов'язки, які полягають у ви-конанні певних процесуальних дій (суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів; кошти на опла-ту свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання тощо).
Цивільний процесуальний кодекс встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав. Але це лише формально-юридична рівність, яка не є тотожною реальній рів-ності. Так, громадяни, які не мають належної юридичної підготовки або коштів на оплату послуг кваліфікованого адвоката, об'єктивно є слабшою стороною в суді, що відбувається на засадах змагальності. Принцип процесуальної рівності сторін у поєднанні з принципами диспозитивності та змагальності надає лише можливість досягнення рівності сторін у процесі вирішення спору.
У судовому розгляді цивільно-правових конфліктів можуть брати участь кілька позивачів або кілька відповідачів, права, вимоги та обов'язки яких не виключають одне одного. Усі процесуальні співу-часники рівні в правах та обов'язках як один щодо одного, так і сто-совно іншої сторони.
Єдиним шляхом судового установлення фактичних обставин кон-фліктів є судове доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить пра-вильне вирішення цивільного спору.
Розгляд справи здійснюється шляхом послідовного вчинення су-дом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що станов-лять певні частини (підстадії), кожна з яких має свої завдання і від-повідний зміст:
1). підготовча — суд вирішує питання щодо можливості розгляду справи в цьому судовому засіданні, при цьому складі суду, секретаре-ві судового засідання, при наявних особах, які беруть участь у справі, інших учасниках процесу (свідків, експертів, перекладачів) та наяв-них доказах;
2). з'ясування фактичних обставин справи — дослідження наявнос-ті чи відсутності юридичних фактів, що становлять предмет доказу-вання;
3). судові дебати — промови сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, в яких висловлюються підсумкові висновки щодо дослід-ження обставин справи та пропозиції, чи підлягає задоволенню пра-вова вимога і на підставі яких законів;
4). заключна — постановлення судом рішення.
Процедура прийняття судового рішення сторони — це та норма-тивна модель, яка визначена процесуальним законодавством. Вона полягає в тому, що суд має відповідно до застосованих норм права і, враховуючи фактичні обставини справи, постановити законне й обґрунтоване рішення.
Вирішення судом конфлікту передбачає передусім захист цивіль-них прав та інтересів, що, згідно з Цивільним кодексом, відбувається шляхом:
- визнання права (застосовується у випадку спору щодо наявнос-ті у суб'єкта цивільного права чи цивільного обов'язку);
- визнання правочину недійсним (може мати місце у випадку ук-ладення заперечувального правочину);
- зобов'язання припинити дію, яка порушує право (можливе що-до триваючого правопорушення. Наприклад, зобов'язування припи-нити розповсюджування твору до вирішення спору судом);
- відновлення становища, яке існувало до порушення (застосову-ється у разі, коли необхідно поновити порушене право. Наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);
- примушування до виконання обов'язку в натурі (полягає в адре-сованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії);
- зміна правовідношення (полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника но-вого обов'язку);
- припинення правовідношення (застосовується у разі невиконан-ня чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу);
- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди);
- відшкодування моральної (немайнової) шкоди (застосовується у випадках заподіяння особі фізичних і моральних страждань внаслі-док порушення її цивільного права або інтересу);
- визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місце-вого самоврядування (полягає у скасуванні, позбавленні юридичної сили такого акта).
Вирішення конфлікту у суді передбачає можливість прийняття мирової угоди. Мирова угода — це двостороннє волевиявлення, яке спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Втім, остаточне рішення, як і в інших способах завершення судового розгляду справи, належить суду, який має перевіряти й затверджува-ти мирову угоду. Мирова угода не повинна суперечити закону або по-рушувати чиїсь права та законні інтереси. Наслідком затвердження судом мирової угоди є припинення провадження у справі. Тому не слід сприймати мирову угоду як безпосереднє врегулювання кон-флікту самими учасниками, вона є актом судової влади.
Мирова угода може бути укладена сторонами на будь-якій стадії процесу, у тому числі на стадіях апеляційного, касаційного й вико-навчого провадження.
Правом укладання мирової угоди чинне процесуальне законодав-ство наділяє позивача та відповідача. Проте фактично закон вихо-дить з того, що суд має сприяти мирному вирішенню конфлікту, бо передбачає, що розгляд справи по суті починається із запитання, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Значення мирової угоди може бути посилене у новому процесуальному зако-нодавстві наданням суду повноважень сприяти укладанню мирової угоди.
Підвищення ефективності судового розгляду цивільно-правових конфліктів пов'язується з модифікацією процедури передусім щодо її спрощення, гнучкості, оперативності судочинства з одночасним збе-реження гарантій, які надаються учасникам процесу традиційними нормами, інститутами, режимами. Так, В. В. Комаров пропонує здій-снити реконструкцію судочинства шляхом напрацювання достатньо автономних процедур, що передують судовому розгляду і мають впливати на спрощення судочинства за рахунок розширення обсягу підготовлених дій сторін до судового розгляду. Серед таких проце-дур — специфічні режими явки сторін, обмін змагальними паперами, дослідження доказів, наради суддів із сторонами.
Використана література:
Цивільний кодекс України;
Цивільно-процесуальний кодекс України;
И.В.Ващенко, С.П. Гиренко, Р.А.Хамалян, А.Г.Антонова, Общая конфликтология, „Оригинал”, -Х:, 2001;
В.М. Іванов, О.В.Іванова Юридична конфліктологія, МАУП, -К:, 2004.
Володіючи тілесними, природними властивостями, людина може себе реалізувати лише в діяльних суспільних зв'язках з іншими людьми. Подвійна детерміація природними і культурними чинниками перетворює життя людського індивіда в проблему, що не має готових рішень.
Дозвіл тієї або іншої проблеми вабить досить часто до виникнення суперечності між сторонами, що беруть участь в ній. Проте далеко не кожне неспівпадання інтересів, поглядів, думок є конфліктом.
Обширний, але розрізнений і суперечливий теоретичний і експериментальний матеріал з питань суспільного розвитку і існуючих відносин, одержаний фахівцями у області конфліктології, загальної психології, соціальної психології, соціології, кібернетики, синергетики, юриспруденції і інших наук, лише підтверджує необхідність введення єдиного понятійного апарату.
Конфлікти і конфліктні ситуації - безпосередня реальність наших днів. Впродовж всього свого життя, чи хочемо ми цього чи ні, але кожний з нас стикається з різного роду конфліктами.
Як повестися в ситуації, що склалася? Чи необхідно наполягати на своїй точці зору або краще поступитися, щоб завоювати вигідніші позиції, які можна буде з успіхом використовувати надалі? У чому витоки того, що відбулося?
Відповісти на ці питання можна тоді, коли знаєш, що таке конфлікт.
Термін «конфлікт» походить від латинського терміну conflictus і означає зіткнення сторін, думок, сил.
Для терміну «конфлікт» характерне наступне:
- наявність двох або більш учасників з суперечливими або не співпадаючими інтересами;
- кожний з учасників має аргументування і засоби для захисту своїх інтересів;
- кожен учасник конфлікту трансформує свій стан в залежності від ситуації, що складається, на яку робить вплив протиборча сторона.
У науковій і публіцистичній літературі поняття конфлікту неоднозначне, тому існує безліч визначень «конфлікту». Як правило, його суть визначається через суперечність як найзагальніше поняття.
Суперечність і конфлікт не можуть розглядатися як синоніми, оскільки суперечність, протилежності, відмінності - це необхідні, але не достатні умови конфлікту. Протилежності і суперечності перетворюються на конфлікт, коли починають взаємодіяти сили, виступаючі їх носіями. Отже, конфлікт - це прояв об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, який виявляється в протиборстві їх носіїв (або сторін).
Конфлікт відрізняється наявністю поляризації інтересів учасників, їх цілей, орієнтованих або на підтримку рівноваги в умовах зовнішніх дій, або на досягнення переваг і нанесення збитку супротивнику шляхом раціонального використовування власних засобів і ресурсів.
Близькими до поняття конфлікт є такі поняття, як змагання, конкуренція. У вказаних випадках також має місце протиборство сторін, але, як правило, воно не є загостреним до ступеня ворожості, а якщо така ворожнеча і має місце (при конкуренції), то вона не переходить в обопільні дії, які перешкоджають законній поведінці і діяльності іншої сторони. При цьому дії сторін позитивні, кожен діє, прагнучи досягти успіху і тим самим обійти супротивника, придушення опонента не є самоціллю, хоча виникнення конфлікту і не виключено в ході вказаних дій. Отже, конфлікт і змагання не ідентичні поняття, хоча змагання може перерости в конфлікт. Так само і в конкуренції - сторони можуть перейти до прямого тиску один на одного.
Окремо варто сказати про ігри, зокрема, спортивні (боротьба, бокс, фехтування, футбол, хокей, баскетбол і ін.). Вони представляють своєрідну імітацію конфлікту. Із закінченням гри закінчуються і «конфліктні» взаємостосунки.
Поняття «конфлікт» тісно пов'язане з поняттям «сумісність». Сумісність є двополюсним феноменом: ступінь її міняється від повної сумісності членів групи до повної їх несумісності. Позитивний полюс виявляється в згоді, у взаємній задоволеності, негативний полюс частіше виявляється як конфлікт. Згода або конфлікт можуть бути не тільки слідством сумісності або несумісності, але і їх причиною: ситуативні прояви згоди сприяють підвищенню сумісності, виникнення ж конфліктів - її зниженню.
Досить часто конфлікт ототожнюють з таким поняттям як суперечка. Але це не зовсім вірно. Оскільки «суперечка - це публічне обговорення проблем, що живо цікавлять учасників, викликане бажанням якомога глибше розібратися в обговорюваних питаннях; це зіткнення різних точок зору в процесі доказу і спростування».
Від поняття конфлікт слідує відрізняти поняття «конфліктність».
Під конфліктністю ми розуміємо частоту (інтенсивність) конфліктів, спостережуваних у даної особи або в даній групі.
Ділова конфліктність носить конструктивний і мобільний характер - вона зникає, як тільки зникає предмет суперечки, як тільки розв'язується проблема або задача, що викликала зіткнення думок.
Особова або міжособова конфліктність носить стійкий, інерційний характер. Вона може бути слідством ділової конфліктності, коли принципові розбіжності на функціональній основі перетворюються на взаємну особисту неприязнь, але може бути і результатом психологічної несумісності, несумісності характерів, інтересів, поглядів, коли зіткнення між людьми відбуваються з щонайменшого приводу або навіть без жодного мотиву. Подібного роду конфліктність може бути названа «дрімаючою». Вона може виявлятися в тих, що відбуваються час від часу взаємних протистояннях, в сліпій і несвідомій протидії опоненту, якщо навіть він має рацію, в принесенні інтересів загальної справи в жертву несвідомому прагненню досадити йому.
Ділова конфліктність супроводить демократичному, колегіальному стилю керівництва і є показником життєздатності і творчих можливостей колективу, якщо, зрозуміло, вона не породжена витратами колегіальності (анархією) або слабкою організованістю колективу. При авторитарному стилі керівництва ділова конфліктність або відсутня, або трансформується в різні форми міжособових конфліктів.
У колективі з високим рівнем духовної і етичної культури наявність виробничих проблем і задач веде до появи внутрішньоособової конфліктності, тобто люди наодинці з собою сумніваються в правильності своєї позиції, стоять перед необхідністю вибору альтернативних рішень, сперечаються самі з собою і т.д. Виникає феномен внутрішнього конфлікту особи.
Якщо внутрішньоособова конфліктність є результат не слабкості характеру, а високої духовної культури особи, то вона полегшує рішення ділових конфліктів і багато в чому попереджає міжособові зіткнення. Іншими словами, люди високої культури прагнуть зрозуміти один одного (позицію і логіку опонента), і або вони знаходять оптимальний варіант вирішення потенційного конфлікту, не доводячи його до реального, або виходять на реальний конфлікт без зайвих зіткнень, з економією душевних сил своїх і свого опонента. Чим вищий рівень моральної культури людей, тим більше розвинена їх здатність усвідомлювати конфліктні ситуації, тим менше міжособових конфліктів в колективі і тим ефективніший їх дозвіл на користь загальної справи.
У узагальненому вигляді конфлікт можна визначити як процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більше сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.
Конфлікт - це процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більш сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.
Предмет конфлікту характеризується наступними особливостями:
- він може бути як матеріальним, так і ідеальним;
- завжди достатньо значимо для учасників протиборства, хоча ця значущість може бути чисто ситуативною;
- з практичної точки зору, подолання значних труднощів при визначенні предмету в реальному конфлікті звичайно виправдовується і компенсується можливістю більш менш точно спрогнозувати поведінку протилежної сторони, оскільки предмет конфлікту є одним з чинників, що визначають це поведінка.
Під об'єктом конфлікту мають на увазі ту конкретну матеріальну або духовну цінність, до володіння або використовування якої прагнуть обидві сторони конфлікту. Всі об'єкти можна розділити на три види.
1. Об'єкти, які не можуть бути розділені на частини, володіння ними спільно з ким-небудь неможливе.
2. Об'єкти, які можуть бути розділені в різних пропорціях між учасниками конфлікту.
3.Об'єкти, якими обидва учасники конфлікту можуть спільно володіти. Це ситуація «вигаданого конфлікту».
Об'єктом конфлікту може стати будь-який елемент матеріального миру, здатний виявитися предметом особистих, групових, суспільних, державних інтересів. «У всіх конфліктах йдеться про дві речі або навіть про одну: про ресурси і про контроль над ними. Влада з цієї точки зору - це варіант контролю над ресурсами, а власність - і є сам ресурс. Можна ресурси розділити на матеріальні і духовні. А останні, у свою чергу, диференціювати на складові».
Об'єкт конфлікту в конкретній системі відносин - це завжди якийсь дефіцитний ресурс. Компенсація цього дефіциту ресурсів може усунути виниклу несподівану проблему. Проте конфлікт може і не мати явного об'єкту. Тому разом з «об'єктними» конфліктами виділяють категорію «безоб’єктних» конфліктів.
Кожен конфлікт в своєму розвитку проходить основні етапи і фази, а саме:
- початкове положення справ; інтереси сторін, що беруть участь в конфлікті; ступінь їх взаєморозуміння;
- ініціююча сторона - причини і характер її дій;
- відповідні заходи; ступінь готовності до переговорного процесу; можливість нормального розвитку і вирішення конфлікту - зміни початкового положення справ;
- відсутність взаєморозуміння, тобто розуміння інтересів протилежної сторони;
- мобілізація ресурсів у відстоюванні своїх інтересів;
- використовування сили або загрози силою (демонстрації сили) у процесі відстоювання своїх інтересів; жертви насильства;
- мобілізація контрресурсів; ідеологізація конфлікту за допомогою ідей справедливості і створення образу ворога; проникнення конфлікту у всі структури і відносини; домінування конфлікту в свідомості сторін над всіма іншими відносинами;
- тупикова ситуація, її саморуйнуюча дія;
- усвідомлення тупикової ситуації; пошук нових підходів; зміна лідерів конфліктуючих сторін;
- переосмислення, переформуліровка власних інтересів з урахуванням досвіду тупикової ситуації і розумінням інтересів протистоячої сторони;
- новий етап соціальної взаємодії.
Для виявлення природи і суті конфлікту необхідно визначити межі конфлікту, тобто його межі в просторі і в часі. Ці поняття не дуже важливі у разі сімейної або сусідської сварки, проте, в міждержавних і міжнаціональних відносинах, що стосуються меж, вони перетворюються на крупні політичні і правові проблеми.
2. Конфлікти в цивільно-правовій сфері.
Зміст конфліктів у цивільно-правовій сфері становить конфліктна поведінка суб'єктів ци-вільно-правових відносин, результатом якої є порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілої фізичної або юридичної особи.
Серед характерних ознак цивільно-правових конфліктів можна ви-окремити такі:
- сторони конфлікту виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного;
- конфліктна ситуація виникає з приводу матеріальних і немате-ріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи;
- предмет спору виникає не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних від-носин, які на ґрунті загальних засад цивільного права породжують відповідні цивільні права й обов'язки;
- відносини сторін конфлікту врегульовуються на засадах ініціативи учасників і ґрунтуються передусім на уповноважувальному характері норм цивільного права;
- розгляд цивільно-правового спору здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило) позовно-му порядку.
Сторонами цивільно-правових конфліктів можуть бути здебіль-шого суб'єкти приватного (цивільного) права:
а) фізичні особи — громадяни України, а також іноземці та особи
без громадянства, які користуються однаковими з громадянами Ук-раїни майновими та особистими немайновими правами;
б) юридичні особи — вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.
Крім того, у певних випадках сторонами цивільно-правових кон-фліктів можуть виступати суб'єкти публічного права: а) держава Укра-їна; б) Автономна Республіка Крим; в) територіальні громади; г) іно-земні держави та ін. У кожному випадку це зумовлюється конкретною ситуацією, оскільки участь у цивільних відносинах для них не є голов-ним призначенням.
Сторони цивільно-правових конфліктів — це юридично рівні суб'єкти, які взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивни-ми) правами і обов'язками. Праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки. Наприклад, зміст права потерпілого на від-шкодування, внаслідок заподіяної шкоди, становлять зобов'язання того, хто заподіяв шкоду.
Питання про об'єкт цивільно-правового конфлікту поєднується з питанням про матеріальний зміст поведінки його учасників; йдеться передусім про ті блага, що становлять інтерес для суб'єктів цивіль-них відносин. Отже, об'єктом цивільно-правового конфлікту є те ма-теріальне або нематеріальне благо, щодо якого виникає спір в учас-ників цивільних правовідносин. Серед об'єктів цивільно-правових конфліктів можуть бути:
- речі;
- дії (в тому числі послуги);
- результати дій;
- результати інтелектуальної, творчої діяльності;
- інформація;
- особисті немайнові блага.
Конфліктогенними сферами цивільно-правової регуляції є проб-леми: забезпечення права власності та інших речових прав. Чимало конфліктів також виникає у сфері виконання договірних зо-бов'язань: купівлі-продажу, зокрема стосовно захисту прав спожива-чів, найму (оренди), лізингу, кредиту та ін. Актуальним питанням за-лишається врегулювання конфліктів, пов'язаних з порушення права інтелектуальної власності.
Підґрунтям запобігання, врегулювання та конструктивного вирі-шення цивільно-правових конфліктів є встановлені Конституцією України і Цивільним кодексом України засади захисту цивільного права й інтересу. Захист цивільних прав полягає у правомірних ді-ях сторін цивільно-правового конфлікту, а також суспільства та держави щодо порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої шкоди. Для особи право на захист полягає у можливості використовувати у визначених за-коном межах засоби самозахисту, а також у можливості звернутися до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи ін-тересу.
Запобіганню конфліктам слугує також дотримання правомірності дій учасників цивільно-правових відносин, що спрямовані на набут-тя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто чиннос-ті правочинів. У судовій практиці близько 40 % цивільних спорів по-рушуються у справах з визнання правочинів недійсними. Серед підстав визнання правочину недійсним на особливу увагу заслуговує його фіктивність (фіктивна угода, здійснена без наміру створити справжні права й обов'язки сторін) і несправжність (угода укладена сторонами свідомо у такій формі, що не відповідає дійсним відноси-нам, з метою приховати реальну угоду), оскільки більшість з них вчиняється шляхом недотримання вимог законодавства. Наочним прик-ладом несправжності (позірності) правочину є приховування догово-ром найму (оренди) будівлі договору купівлі-продажу.
Нове цивільне законодавство, спираючись на принцип диспозитивності, надає учасникам цивільного обігу практично необмежені права на вчинення правочинів. Однак коли свобода договору вико-ристовується недобросовісними суб'єктами, це спричиняє цивільно-правові конфлікти, наслідком яких є заподіяння майнової шкоди фі-зичним та юридичним особам.
Умовами чинності правочинів, на думку Є. О. Харитонова, є дотри-мання вимог, щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства;
щодо наявності правочинності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності;
щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину. У випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним;
- щодо форми правочину. Під час укладення його обов'язкове дотримання передбаченої законом форми. Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або до настання інших наслідків;
- щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумов-лені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові нас-лідки, — недійсний як фіктивний;
- щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити пра-вам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Порушення зазначених вимог щодо чинності правочинів перево-дить позиції учасників цивільно-правових відносин у площину кон-флікту.
Поширеними в умовах ринку є конфлікти, які виникають у зв'язку з порушенням і невиконанням зобов'язань, а також конфлікти, осно-ву яких становить обов'язок відшкодування заподіяної шкоди. Запо-біганню та цивілізованому вирішенню цих конфліктів слугуватиме вдосконалення цивільного законодавства, приведення його у відпо-відність до умов сьогодення. Так, Цивільний кодекс України встановлює, що зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добро-совісності, розумності та справедливості; визначає види і систему зобов'язального права; передбачає підстави виникнення, зміни та припинення зобов'язань, що має слугувати попередженню конфліктів. Важливе значення для цивілізованого врегулювання конфліктів мають передбачені Цивільним кодексом засоби забезпечення дого-вірних зобов'язань (неустойка, застава, завдаток, порука, гарантія, притримання). Обраний сторонами засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов'язанні, на виконання якого він спрямований, або додатковою угодою.
Конфлікти щодо деліктних зобов'язань (відшкодування заподія-ної шкоди) відрізняються способом заподіяння шкоди, особою заподіювача шкоди, особою потерпілого, умовами заподіяння шкоди тощо.
Конфліктогенними є делікти, основу яких становить шкода:
- заподіяна джерелом підвищеної небезпеки;
- заподіяна представниками і працівниками юридичної особи (працівником при виконанні ним трудових обов'язків, посадовою особою органів державної влади або органом місцевого самовряду-вання, незаконними діями представників правоохоронних орга-нів);
- заподіяна особами з пороками волі (малолітніми, неповнолітні-ми, недієздатними, особами, які не усвідомлювали значення своїх дій або не могли керувати ними);
- завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю по-терпілого (при виконанні трудових обов'язків, не при виконанні тру-дових обов'язків, при виконанні договірних зобов'язань, фізичній особі — підприємцю, малолітній або неповнолітній особі);
- заподіяна правомірними діями (необхідною обороною, в стані крайньої необхідності);
- заподіяна навколишньому середовищу (атмосфері, воді, землі, флорі, фауні);
- завдана недоліками робіт, послуг, речей та ін.
Вирішення конфліктів, що виникають внаслідок майнової шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну, а також особистим немайновим правам фізичної або юридичної осо-би, згідно з Цивільним кодексом України передбачає відшкодування її у повному обсязі особою, яка її завдала.
3. Вирішення конфліктів у цивільному судочинстві.
Основоположні засади системи судо-чинства щодо вирішення конфліктів у цивільно-правовій сфері виз-начено в Конституції України. Так, принцип верховенства права означає підпорядкова-ність діяльності судових органів та всіх учас-ників судового процесу праву як способу ви-раження державної волі українського наро-ду. Законність судочинства полягає в обов'яз-ку суду, всіх учасників судового розгляду неу-хильно дотримуватись норм права.
Розглядаючи справу та ухвалюючи рішен-ня, суд керується виключно законом. Порушення вимог законності призводить до прий-няття необґрунтованого рішення або його скасування. Коли особи не дотримуються норм закону, до них можуть застосовуватися санкції (наприклад, відмова в прийнятті апеля-ційної скарги в разі порушення терміну її по-дання). Здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права.
При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Жодні державні органи, політичні партії, громадські організації, посадові особи не мають права впливати на них. Самостійність суддів гарантується законодавчо визначеною процедурою здійснення правосуддя в цивільній сфері, таємницею наради суддів при винесенні рішення, відпові-дальністю за неповагу до суду і втручання в його діяльність.
Цивільне судочинство спрямоване на охорону прав та законних ін-тересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного роз-гляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законо-давства. Територіальні суди розглядають справи у спорах, що вини-кають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких спорів віднесено законом до відання інших орга-нів; справи, які виникають з адміністративно-правових відносин і справи окремого провадження.
Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивіль-но-правових конфліктів відображають принципи цивільно-процесу-ального права. До них, зокрема, належать:
- диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заін-тересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;
- об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладе-них у рішенні, дійсним обставинам справи;
- змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторо-нам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні ін-тереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і доведення перед судом їх переконливості;
- процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сто-рін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;
- безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як пра-вило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи, які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зно-сини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окре-мих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здій-снювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;
- раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні най-більш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинс-тва) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний про-цес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наб-лиженістю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумі-лістю;
- усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосереднос-ті судового розгляду. Усна форма спрощує процес, робить його дос-тупним і динамічним, надає більші можливості судові керувати роз-витком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій опти-мально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рі-шення, ухвали, постанови суду).
Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно-правових конфлік-тів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.
Діяльність суду із розгляду й вирішення цивільно-правових кон-фліктів здійснюється в певній логічній послідовності за стадіями процесу:
- порушення цивільної справи за заявою заінтересованої сторони;
- підготовка цивільної справи до судового розгляду;
- розгляд і вирішення справи у судовому засіданні;
- апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої
інстанції;
- касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та апеляційної інстанції;
- перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку нововиявленими та винятковими обставинами;
- звернення судового рішення до виконання.
Порядок цивільного судочинства передбачає вчинення процесу-альних дій судом і учасниками процесу в законодавчо визначені процесуальні строки, що забезпечує своєчасний розгляд і вирішення правових конфліктів.
Універсальним способом судового розгляду цивільно-правових конфліктів є позовне провадження. У такий спосіб розглядаються справи з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин, що ґрунтуються на рівності їх суб'єктів. Для справ позовного провад-ження характерна наявність сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Сторонами в цивільно-правовому конфлікті є позивач і відпові-дач. Вони є головними учасниками позовного провадження. Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, бо вважає, що його пра-во є порушеним або є предметом спору. Відповідач — особа, яка на за-яву позивача притягається до відповідальності за порушення чи ос-порювання його права і охоронюваних законом інтересів.
Істотною умовою виникнення цивільних процесуальних відносин є цивільна процесуальна правоздатність (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) та цивільно-процесуальна дієздат-ність (здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати ведення справи представникові) сторін. Цивільна процесуальна пра-воздатність громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з мо-менту виникнення. Ліквідація дії юридичної особи веде до припинен-ня її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздат-ність громадян настає в повному обсязі із досягненням повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення.
Визначальною особливістю "процедури судового розгляду цивіль-но-правових спорів є функціональна активність сторін. Для забезпе-чення виконання процесуальних функцій сторони, згідно з Цивіль-ним процесуальним кодексом, мають численні процесуальні права. Відомий український правознавець М. Й. Штефан поділяє їх на такі групи:
1. Права, які характеризують повноваження на порушення провад-ження у справі (права на пред'явлення позову, зустрічного позову; вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його поста-новив; права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал; про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами та ін.).
Права на зміни в позовному спорі (права позивача на зміну підста-ви або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди; доповнен-ня, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них та ін.).
Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослід-женні (права сторін подавати до суду свої пояснення; подавати пись-мові та речові докази; вимагати залучення у справу свідків і призна-чення експертизи. При розгляді справи — ставити питання один од-ному, свідкам, експертам, представникам органів державного управ-ління і громадськості. Сторони мають право знайомитися з матеріа-лами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та ін.).
Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб (права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління).
Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єк-тивності розгляду справи і виконання судових постанов (права сто-рін заявляти клопотання про відводи суддів, прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання).
Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і в здій-сненні процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими та винятковими обставинами (на особис-ту участь і ведення справи або за участю чи через представника; на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування пос-лугами перекладача та ін.).
Інші права (приєднання співучасників до апеляційної та каса-ційної скарги сторони; передання справи на вирішення третейського суду та ін.).
На сторони цивільно-правового конфлікту покладається загаль-ний обов'язок добросовісного користування належними їм процесу-альними правами, а також спеціальні обов'язки, які полягають у ви-конанні певних процесуальних дій (суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів; кошти на опла-ту свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання тощо).
Цивільний процесуальний кодекс встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав. Але це лише формально-юридична рівність, яка не є тотожною реальній рів-ності. Так, громадяни, які не мають належної юридичної підготовки або коштів на оплату послуг кваліфікованого адвоката, об'єктивно є слабшою стороною в суді, що відбувається на засадах змагальності. Принцип процесуальної рівності сторін у поєднанні з принципами диспозитивності та змагальності надає лише можливість досягнення рівності сторін у процесі вирішення спору.
У судовому розгляді цивільно-правових конфліктів можуть брати участь кілька позивачів або кілька відповідачів, права, вимоги та обов'язки яких не виключають одне одного. Усі процесуальні співу-часники рівні в правах та обов'язках як один щодо одного, так і сто-совно іншої сторони.
Єдиним шляхом судового установлення фактичних обставин кон-фліктів є судове доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить пра-вильне вирішення цивільного спору.
Розгляд справи здійснюється шляхом послідовного вчинення су-дом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що станов-лять певні частини (підстадії), кожна з яких має свої завдання і від-повідний зміст:
1). підготовча — суд вирішує питання щодо можливості розгляду справи в цьому судовому засіданні, при цьому складі суду, секретаре-ві судового засідання, при наявних особах, які беруть участь у справі, інших учасниках процесу (свідків, експертів, перекладачів) та наяв-них доказах;
2). з'ясування фактичних обставин справи — дослідження наявнос-ті чи відсутності юридичних фактів, що становлять предмет доказу-вання;
3). судові дебати — промови сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, в яких висловлюються підсумкові висновки щодо дослід-ження обставин справи та пропозиції, чи підлягає задоволенню пра-вова вимога і на підставі яких законів;
4). заключна — постановлення судом рішення.
Процедура прийняття судового рішення сторони — це та норма-тивна модель, яка визначена процесуальним законодавством. Вона полягає в тому, що суд має відповідно до застосованих норм права і, враховуючи фактичні обставини справи, постановити законне й обґрунтоване рішення.
Вирішення судом конфлікту передбачає передусім захист цивіль-них прав та інтересів, що, згідно з Цивільним кодексом, відбувається шляхом:
- визнання права (застосовується у випадку спору щодо наявнос-ті у суб'єкта цивільного права чи цивільного обов'язку);
- визнання правочину недійсним (може мати місце у випадку ук-ладення заперечувального правочину);
- зобов'язання припинити дію, яка порушує право (можливе що-до триваючого правопорушення. Наприклад, зобов'язування припи-нити розповсюджування твору до вирішення спору судом);
- відновлення становища, яке існувало до порушення (застосову-ється у разі, коли необхідно поновити порушене право. Наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);
- примушування до виконання обов'язку в натурі (полягає в адре-сованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії);
- зміна правовідношення (полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника но-вого обов'язку);
- припинення правовідношення (застосовується у разі невиконан-ня чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу);
- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди);
- відшкодування моральної (немайнової) шкоди (застосовується у випадках заподіяння особі фізичних і моральних страждань внаслі-док порушення її цивільного права або інтересу);
- визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місце-вого самоврядування (полягає у скасуванні, позбавленні юридичної сили такого акта).
Вирішення конфлікту у суді передбачає можливість прийняття мирової угоди. Мирова угода — це двостороннє волевиявлення, яке спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Втім, остаточне рішення, як і в інших способах завершення судового розгляду справи, належить суду, який має перевіряти й затверджува-ти мирову угоду. Мирова угода не повинна суперечити закону або по-рушувати чиїсь права та законні інтереси. Наслідком затвердження судом мирової угоди є припинення провадження у справі. Тому не слід сприймати мирову угоду як безпосереднє врегулювання кон-флікту самими учасниками, вона є актом судової влади.
Мирова угода може бути укладена сторонами на будь-якій стадії процесу, у тому числі на стадіях апеляційного, касаційного й вико-навчого провадження.
Правом укладання мирової угоди чинне процесуальне законодав-ство наділяє позивача та відповідача. Проте фактично закон вихо-дить з того, що суд має сприяти мирному вирішенню конфлікту, бо передбачає, що розгляд справи по суті починається із запитання, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Значення мирової угоди може бути посилене у новому процесуальному зако-нодавстві наданням суду повноважень сприяти укладанню мирової угоди.
Підвищення ефективності судового розгляду цивільно-правових конфліктів пов'язується з модифікацією процедури передусім щодо її спрощення, гнучкості, оперативності судочинства з одночасним збе-реження гарантій, які надаються учасникам процесу традиційними нормами, інститутами, режимами. Так, В. В. Комаров пропонує здій-снити реконструкцію судочинства шляхом напрацювання достатньо автономних процедур, що передують судовому розгляду і мають впливати на спрощення судочинства за рахунок розширення обсягу підготовлених дій сторін до судового розгляду. Серед таких проце-дур — специфічні режими явки сторін, обмін змагальними паперами, дослідження доказів, наради суддів із сторонами.
Використана література:
Цивільний кодекс України;
Цивільно-процесуальний кодекс України;
И.В.Ващенко, С.П. Гиренко, Р.А.Хамалян, А.Г.Антонова, Общая конфликтология, „Оригинал”, -Х:, 2001;
В.М. Іванов, О.В.Іванова Юридична конфліктологія, МАУП, -К:, 2004.
