Кримінальний процес Київської Русі
В Україні здійснюються перетворення спрямовані на зміцнення демократії і становлення правової держави. Проходить переоцінка цінностей в усіх сферах життя суспільства. Однією з головних проблем становлення України як правової держави є проблема зміцнення законності і правопорядку.
На перший план висуваються завдання забезпечення законності, захисту прав і законних інтересів громадян. Криміногенна ситуація у країні набуває загрозливого характеру, зростає протидія правоохоронним органам. У такий період важливо, щоб Україна не зійшла зі шляху реформування кримінального та кримінально-процесуального права, не відмовилась від гуманізації кримінального судочинства, адже загроза цього цілком реальна. У таких випадках особливо корисними будуть уроки нашого минулого.
Кримінальний процес Київської Русі
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1-го тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я з’являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу і встановлення класового суспільства Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. – с. 26.
Однак, коли мова йде саме про український кримінальний процес, то першим етапом його становлення слід вважати кримінально-процесуальне право Київської Русі.
В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалась звичаями История государства и права УССР. – К., 1987. – Т.1. – с.64. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у „Повісті временних літ” зазначав, що ці племена „имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав”.
Під час становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу поступово трансформувались у норми звичаєвого права. Воно являло собою систему правових норм, що складались із санкціонованих державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема належали норми, які регулювали проведення певних процесуальних дій (присяги, ордалій, показів свідків тощо) Хачатуров Р.Л. Некоторые методологические и теоретические вопросы становления древнерусского права. Иркутск, 1974. – с. 143-154.
Деякі норми звичаєвого права збереглись у так званій Правді Ярослава – давній частині видатної пам’ятки права Київської Русі Руській Правді.
Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки древніх русичів. Поряд з Руською Правдою, що є основним джерелом кримінально-процесуального права Київської Русі, джерелами виступають і пам’ятки канонічного права: Еклога, Номоканон, Закон судний людям, Прохірон, церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича Настюк П. Релігієзнавство. – Львів: Світ, 1993..
Опис даного етапу розвитку кримінального процесу варто розпочати із характеристики судової системи.
Серед судових органів необхідно перш за все виділити суд общини, як найбільш давній судовий орган. Він існував у східних слов’ян ще у додержавний період спочатку у формі вічевого суду, що спершу вирішував усі справи, а із становленням державності трансформується у так званий громадський чи народний суд. Вічевий суд зберігся, однак йому були підсудні тільки найважливіші справи, що торкались інтересів цілої громади. Громадський суд діяв спочатку як самостійний судовий орган, а згодом – паралельно із княжими судами. Основним видом цього суду був вервний суд громади (верві). Його складали „судні мужі під проводом виборного голови (старости)”. Ці суди розглядали всякі справи і брали участь у провадженні „своду” і „гонення сліду”.
Наступним видом судових органів був приватний суд. Деякі автори називають його панським чи домініальним. Дані суди провадили пани щодо злочинів, які вчинялися їх невільниками.
Церковні суди існували при єпископах, яким підлягали. Їх юрисдикція поширювалась на церковних осіб (духівництво, їх родини, церковну прислугу, піклуванців церкви) та нас справи про злочини проти віри і сім’ї.
Без сумніву, чільне місце у системі судів займав княжий суд. У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла суддівська діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у статті 23 Короткої редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди, в якій, зокрема говориться: „Так судив Ярослав, так вирішували і сини його”, у загальній формі охарактеризувала велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Княжий суд чинив сам князь як верховний суддя краю або його урядовці. Судова влада належала до основних прерогатив князя, а обов’язок судити громадян вважався основним обов’язком володаря. Цікавими є думки С.М.Соловйова щодо цього. Він вважає, що князі з’явились у слов’ян саме для того, щоб вирішувати справи про кровну помсту між окремими родами Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988. Урядовці заступали князя тільки з його уповноваження і у межах його уповноваження. Самостійної судової компетенції вони не мали. Найбільшими повноваженнями були наділені тіун та метальник. Інші урядовці, такі як ябедники, детські, отроки і писці були допоміжними і виконавчими органами суду. „Судові розправи” відбувались у столиці краю, на княжому дворі або на різних місцях державної території, де спинявся князь чи його урядовці, об’їжджаючи край. Крім цих столичних та об їздових судів, були ще у провінції постійні княжі суди, а саме суди посадників, тобто княжих намісників. Княжим судам підлягало усе населення за деякими винятками, як щодо осіб („церковні люди”), так і справ Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Отже, ми можемо бачити, що судова система у Київській Русі була розгалуженою. Деякі вчені вважають, що оскільки Русь була поділена на землі, волості, тисячі та погости, то суд у цих адміністративних одиницях творили воло стелі, тисяцькі, соцькі Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000. Однак, на нашу думку, не варто виділяти ці суди в окрему ланку оскільки вони все ж були підвидами княжого суду.
Коротко охарактеризувавши судову систему, варто безпосередньо перейти до аналізу кримінального процесу Київської Русі.
Деякі науковці цілком вірно зазначають, що староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоч зрозуміло, що деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватись тільки за кримінальними справами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996.
У Київській Русі панував обвинувальний (змагальний) процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. Процес („тяжба”) був змаганням сторін перед судом, який був третім у спорі, тобто виконував функції посередника. Він лише наглядав за порядком розправи і встановлював вирок. Процес проводився публічно, і в ньому брали участь громада („луччі люди”). Деякі вчені вважають, що даний факт свідчить про наявність у Київській Русі суду присяжних. Цю думку зокрема висловлює Карамзін М.М. у своїй праці „Історія держави Російської”: „В одному із списків Ярославової Правди сказано, що позивач при всякому спорі повинен йти з відповідачем на звід перед 12 громадян – мабуть присяжних, що розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання та накласти пеню Карамзин Н.С. Предания веков. (Из «Истории государства Российского»). – М.: «Правда», 1989”.
Процес вівся усно, у присутності сторін та свідків. Панування у Давньоруській державі змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого – недостатньою розвиненістю державного механізму Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.
Однак, нема сумніву у тому, що у справах про злочини, що зачіпали інтереси пануючого класу та князівську владу використовувались форми інквізиційного (слідчого) процесу. Князі та їх прибічники самостійно здійснювали розслідування та судили таких злочинців Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.
Варто зазначити, що дослідники вважають, - у церковному суді застосовувався крім змагального, інквізиційний процес з усіма його атрибутами, в тому числі і з тортурами, що застосовувались в основному у справах про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення дохристиянського культу Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Доволі спірним є питання про назви сторін у кримінальному процесу. Одні дослідники висловлюють думку, що обидві сторони у процесі називались позивачами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. Другі ж вважають, що сторони називались позивачем і відповідачем Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. На наш погляд, друга точку зору є більш правильною.
Особливо активну роль у процесі грав позивач за заявою якого, як правило, починалось судочинство. Початок процесу проходив у двох формах: його або викликав договір позивача та відповідача про передачу справи для розгляду у суд, або „звичайне запізвання противника до суду на означений реченець” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/
.
Неявка відповідача могла призвести до заочного вироку. У Руській Правді немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачений викликався до суду. Разом з тим у цьому джерелі є свідчення про особливі форми так званого досудового процесу, чи як вважає Чельцов-Бебутов М.А., „досудового встановлення відносин” між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Це, так звані „звід” і „гоніння сліду” Історія держави і права України. За ред. В.Г.Гончаренка. – К.: „Вентурі”, 1996. Однак, деякі науковці виділяють ще й так званий „заклич”. Сутність закличу визначена у статтях 32, 34 Поширеної редакції Руської Правди. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Коли протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то господар речі мав право взяти її у того, в кого знайшов без усякого судового розгляду. Коли ж три дні пройшли чи обкрадений не оповістив про свою продажу на торжищі, однак господар таки віднайде річ, то він уже не може сказати ймовірному злодієві: „Це моє”, а зобов’язаний вирішувати справу через суд Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988. Отже, „заклич” – це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Дуже тісно із „закличем” був пов’язаний „звід”. В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід – це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід – початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження – „процес по татьбі (крадіжці)”. В.Курдіновський встановив, що звід був відомий і в пізніший час, зокрема у Литовській державі. Словом „звід” визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювались різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто так званим „відводом”, зняттям із себе підозри у скоєні злочину. Але разом з тим він був захистом і для потерпілого від крадіжки або присвоєння речі шляхом пошуку кінцевого тятя (злодія) Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000.
Отже, можна сказати, що звід – це процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ і повернення її власнику Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Правила зводу регулювались статтями 35-39 Поширеної редакції Руської Правди. Порядок зводу був такий. Позивач, що знайшов свою річ і не міг її одразу повернути, звертався до власника речі з вимогою „пойди на свод, где есть вдял” (ст. 35 Поширеної редакції Руської Правди) Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Якщо власник не злодій, він разом з позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ. Тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати у кого придбав украдену річ. І так звід йшов до тих пір, поки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордонів держави, або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалась покупка (статті 37, 39 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997). Вести звід поза межі держави обов’язку не було.
„Гоніння сліду” регулювалось статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди і виражалось у гонитві за злодієм по залишених ним слідах Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. Гоніння сліду застосовували при вбивстві та крадіжці, коли не була відома особа злодія чи вбивці. Власник украденого чи родичі вбитого в присутності громади „гонили слід” злочинця. До кого слід заводив, той і вважався злочинцем, хіба що зумів „відвести слід”. Коли слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф – дику виру Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Гоніння сліду і звід відбувались при збереженні давніх урочистих форм.
Судова розправа, тобто безпосередній розгляд справи у суді у ранній період існування Київської Русі вичерпувалася збройним змаганням – двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно („слово проти слова”), скріплюючи свої заяви та вимоги доказами. Доказами були свідчення „видоків”, „послухів”, „людей”, власне зізнання, присяга, „божі суди”, жереб, двобій, знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдені речі Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Ні Руська Правда, ні інші пам’ятки права не вказують на власне дізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як „цариця доказу” Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення „послухів”, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, що брала участь у судовому процесі. Так, звинувачений в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів (ст. 17 Поширеної редакції Руської Правди). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Руської Правди), і лише у виключних випадках – боярські тіуни або закупи.
Також дане джерело містить такий вид доказу, як свідчення „видоків” – очевидців певного факту. Так, ст. 38 Короткої редакції Руської Правди говорить про очевидців убивства. У деяких випадках Руська Правда. Віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість „видоків”. Так, у справах місцевих жителів досить було свідчень двох видоків, а у справах іноземців – більше.
Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на тілі та обличчі потерпілого). Однак, „якщо прийде жалітись людина із ясними ознаками побоїв, та з’являться свідки, які покажуть, що вона сама була заводієм бійки, то вона нічого не отримує від противника і сама не платить: побої зараховуються їй у платіж” Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988.
Важливим доказом був результат отриманий так званим „божим судом”. До „божого суду” відносились судові присяги, жереб, ордалії, судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судових присяг: для позивача та для відповідача.
Позивач давав перед судом присягу у випадку обґрунтування невеликих позовів (до двох гривен) (ст. 48 Поширеної редакції Руської Правди). Відповідач давав так звану очищувальну присягу (статті 49, 115Поширеної редакції Руської Правди). Зміст присяги зводився до того, що той, хто її складав у підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалось, якщо той, хто давав присягу обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак, про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х століття, а також у пізніших законодавчих пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Судовий поєдинок вирішував долю спірної справи залежно від перемоги чи поразки однієї з сторін, що виступали перед судом у єдиноборстві, часто зі зброєю в руках. Вважалося, що правда на боці переможця.
Видом божого суду були також різні випробування (ордалії), які закріплювались у статтях 21-22, 85-87 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. І хоча в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалій, та з інших джерел можна довідатись про це. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалась у мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала – звинувачували.
При випробуванні водою людину кидали зв’язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як вважалось, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звинувачений починав тонути, то його витягували й оголошували оправданим Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Вирок по справі суд постановляв усно. Його виконували княжі урядовці. Стороні, що була визнана потерпілою допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитись з майна засудженого або поневолити його для відробітку, коли майна не вистачало Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Отже, ми можемо бачити, що шлях розвитку українського кримінального процесу йшов, як і у інших країнах, „від самопомочі до суду і від приватного процесу до процесу публічного” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, а також те, що незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об’єктивність, кримінально-процесуальне право Київської Русі все ж послідовно відстоювало інтереси пануючого класу.
Другим етапом розвитку кримінально-процесуального права став кримінальний процес періоду феодальної роздробленості Русі та існування Галицько-Волинського князівства.
Окремі відомості про кримінальний процес цього періоду збереглись в літописах. Як і в період існування Київської Русі, основним джерелом кримінально-процесуального права була Руська Правда. Отже, цілком зрозуміло, що процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.
Вищими судовими інстанціями у Галицько-Волинській державі були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, воло стелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають землевласники. У даний період існував також і церковний суд. Даному суду були підсудні злочини проти сім’ї та деякі інші злочини Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
У деяких містах Південно-Західної Русі впроваджувалось магдебурзьке право. У цих містах зароджується свій специфічний кримінальний процес, що досягнув найбільшого розвитку у XV-XVI століттях.
Кримінально-процесуальне право кінця XIV – першої половини XVII століття, а саме періоду перебування українських земель під владою Литви та Польщі, стало втіленням третього етапу розвитку кримінального процесу України.
Даний етап є одним з найскладніших та багатогранніших.
Даний період характеризується значним зростанням ролі суду у кримінальному процесі Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. До кінця XIV століття суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі, однак дуже швидко він еволюціонував. Шляхта і магнати судились у королівському та сеймовому судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів – земських судів, що самою ж шляхтою і обирались та затверджувались Великим князем. Апеляційною інстанцією до земських судів були Коронний або Литовський трибунал.
Важливе значення у кримінальному процесі відігравали возні, що призначались воєводою за пропозицією земського суду та шляхти. Водний, згідно вимоги суду, чи на прохання заінтересованих осіб здійснював огляд місця злочину, визначав розміри завданих збитків тощо. У разі необхідності також забезпечував явку відповідача до суду.
Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані Бродські або ж замкові суди. Вони розглядали справи про найбільш тяжкі злочини, а також, коли злочинець був затриманий на місці злочину.
Щодо міщан королівських і тих, що знаходились у приватній власності магната міст судові функції виконували судді, які призначались власниками цих міст.
У містах з магдебурзьким правом, судові функції здійснювали магістрати і ратуші, а якщо точніше, то їх спеціальний орган – лава до її складу входили лавники. Очолювалась лава війтом, однак її засідання інколи відбувались під головуванням помічника війта – лейтвійта. Суд лавників розглядав тільки кримінальні справи міщан Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
У громадах діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди. Якщо на території громади вчинявся злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця („гнати слід”). Група сусідів мала назву „гаряча копа”. До її обов’язків входило проведення перших слідчих дій: обшуків, опитування потерпілих та свідків. Після того як гаряча копа закінчувала досудове слідство збиралась „велика копа”, яка складалась зі всіх мужів копного округу, в який входила волость, а то й декілька волостей. На великій копі проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо велика копа виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його в виконання збиралась „завита копа” – два-три члени громади, на яких покладались функції ката.
Копне судочинство поєднувало в одному органі судову, слідчу та виконавчу функції. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Основні функції щодо здійснення правосуддя покладались на військового суддю. Д.І.Яворівський у „Історії запорізьких козаків” пише: „Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, занесеними з України в Запоріжжя, які передавались з уст в уста й були освячені плином віків. Обов’язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо” Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Однак, не у всіх справах він виносив остаточне рішення. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводились, як правило, до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах паланки Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Основними джерелами кримінально-процесуального права цієї доби були Литовські статути 1529, 1566 та 1588 років.
Уже перший Литовський статут 1529 року містить положення: „Всих у великом князстве Литовском одным правом мают сужоны быти. Теж хочем и уставляем весными часы быти хованы, иж вси подданные наши так убогие, яко и богатые которого бы ряду або стану были розно одностайно тым писаным правом мають сужоны быти”. Правда реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди, а зовсім не володіли – холопи, челядь, невільники.
Процес цієї доби звався „поступком правним” та спирався на Статути, у яких біля ј статей було присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах.
Судочинство починалось за заявою заінтересованої сторони – потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред’явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову чи обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак, щодо найбільш тяжких злочинів слідство і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувались катування, додержувалася таємниця судочинства. Така форма кримінального процесу звалася „скрутинія” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, і була близька до західноєвропейського інквізиційного процесу.
Сторони мали досить широкі процесуальні права. Допускалося представництво. У Статуті 1529 року була норма, що вперше регулювала участь у суді адвокатів, які звалися прокураторами. Ним міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. У деяких справах участь прокураторів була обов’язковою. Послуги прокуратора були платні. Без них не обходився майже жоден процес, бо центральне місце у ньому займала „розмова сторін” – своєрідні судові дебати. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30-40-х роках XVII століття проходило щороку до сотні правників Яковенко Н. Бояри-шляхта із Заушшя // Старожитності. – 1991. – ч.9. –с. 13.
Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалась у судах. Вони поділялися на повні і неповні. Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ.
Доказами в кримінальному процесі були: особисте зізнання, документи, речові докази, покази свідків, присяга, жереб і „допити на муках”. Особисте зізнання було важливим лише тоді, коли не було вимушеним. Документи відігравали дуже важливе значення. Вони поділялися на публічні і приватні, однак і речові докази відігравали важливу роль.
Найбільш поширеними доказами були покази свідків свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими були, передусім, возні, що грали важливу роль у встановленні певних фактів, перевірці і забезпеченні доказів. Свідками могли бути тільки християни, „доброї слави” і повнолітні.
Друга сторона могла не допустити свідків до дачі показів, мотивуючи це тим, що вони не відповідають вимогам для свідків. Це потрібно було довести, інакше грозило покарання за наклеп. Коли ж претензії відповідали дійсності, сторона мусила подати інших свідків.
Присягу, як правило, сторона складала разом зі своїми свідками. Присягала зазвичай лише одна сторона і присяга вирішувала процес. Присяга шляхтича визнавалась доводом, тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався вдруге, очищувався присягою двох свідків, а втретє – шістьох свідків. І тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами Чубатий Н. Огляд історії українського права. – с.140. Найбільш достовірними вважались свідчення духовенства.
Допити на муках застосовувались за крадіжку, розбій, вбивство та інші важкі злочини, тільки до людей нижчих станів, однак лише коли вони вже були карані чи були незаперечні докази їх вини Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/. Катувати можна було тільки до трьох разів і заборонялось доводити допитуваного до каліцтва.
Вирок називався декретом, сказанням головним або судовим сказанням. Його постановляв суд не пізніше трьох днів після закінчення судового розгляду у закритому судовому засіданні. Оскарження вироків проводилось внесенням скарги на суддів або апеляції.
Варто зазначити, що у кримінальному процесі даної доби практикувалось і досудове слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх покази та передавали до суду. На досудовому слідстві були присутні поняті („два шляхтичі віри годні”).
Такими були загальні риси одного з найбільших етапів розвитку кримінального процесу.
Під час національно визвольної революції середини XVII століття під керівництвом Б. Хмельницького, вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава. Саме в цей час в Україні починає формуватись власна судова система, а кримінальний процес проходить четвертий етап свого розвитку.
В роки визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Однак, повністю таке відокремлення не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.
Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки про засудження до смертної кари. Гетьману подавали скарги на вироки всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місце для розгляду справ по суті.
Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручалися навіть в діяльність магістратських судів в містах з магдебурзьким правом, які вдалось зберегти лише у кількох містах. В ратушних містах правили виборні міські старшини та отамани. Вони здійснювали і судові функції. Селян судили війти і сільські отамани Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999
.
Процес розпочинався внесенням скарги, яку позивач подавав судовому писареві. Судовий розгляд розпочинався зачитуванням цієї скарги. Потім суд доручав позивачу обґрунтувати скаргу („чолобиття заносити”), після чого йшли заперечення відповідача, який спершу відкидав формальні вимоги, а потім матеріальні, йдучи за порядком скарги. Заперечення відповідача позивач міг відкинути в так званій „улиці істцевій” або „обличенні”. У цей момент відповідач міг висловлювати певні репліки, що звалося „оправданням пізваного”. Потім суд провадив доказову процедуру і, закінчивши судовий розгляд, у закритому засіданні постановляв вирок „по раді товариській, вглянувши в право” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/
.
На початку XVIII століття Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишалось у складі Речі Посполитої. У 1795 році, після третього поділу Польщі, Правобережжя теж було приєднано до Росії. Саме в цей час починається активний наступ царату на права і вольності України.
У таких складних історичних умовах українське кримінально-процесуальне право проходить свій черговий етап розвитку.
У цей період, а саме у 1760 році відбулася судова реформа. Гетьманським універсалом від 17.11.1760 року Генеральний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік. Спочатку Генеральний суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості, проте з часом він перетворився на вищу апеляційну інстанцію.
Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди. На території сотні діяли сотенні суди. Існували також сільські суди, що були загальними для козаків і селян. Після реформи склалася нова система судів – земські, міські, підноморські.
У Правобережній Україні існувала судова система Речі Посполитої. Вищим апеляційним судом був коронний трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земський суд і міський суд. У містах діяв лавний суд, а у селах – сільський та доменіальні суди.
У першій половині XVIII століття розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало труднощі для їх використання. Ще більш ускладнювалась ситуація внаслідок поширення в Україні російського законодавства. Була створена кодифікаційна комісія, що працювала 15 років, і результатом роботи якої став збірник „Права по которым судится малороссийский народ” (1743 р.). У 1750-1758 роках Ф.Чуйкевич розробив збірник „Суд и рас права в правах малороссийских”. Саме ці документи стали основними джерелами кримінального процесу.
В розглядуваний період, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати кримінальні справи, в основному, в межах слідчого процесу.
На початку XVIII століття процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Однак, згодом поширення набувають закриті процеси.
Особи, що виступали в судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій звались процесуальними сторонами. Сторона, що ставила вимогу іменувалась „укрівдженим”, „жалобливою стороною”, „доносителем”. Сторона, яка захищалась називалась „возваною”, ”злодійською”, „відвітною”. Особи могли мати свого представника у суді, який звався „прокуратором”, „патроном”, „адвокатом”, „повіреним”. Згідно із „Правами за якими судиться малоросійський народ” адвокат, прокуратор, повірений називається той, хто в „гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється”. За професійними адвокатами вводиться в обіг назва „присяжні повірителі”, яка була затверджена судовою реформою 1763 року. Після скасування Гетьманщини при Генеральному суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20.06.1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Позовна скарга подавалась усно. Лише під час гетьманування Д.Апостола скарги стали прийматись у письмовому вигляді. З подачею позову починалась, так звана, судова „контраверсія”.
Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий
На перший план висуваються завдання забезпечення законності, захисту прав і законних інтересів громадян. Криміногенна ситуація у країні набуває загрозливого характеру, зростає протидія правоохоронним органам. У такий період важливо, щоб Україна не зійшла зі шляху реформування кримінального та кримінально-процесуального права, не відмовилась від гуманізації кримінального судочинства, адже загроза цього цілком реальна. У таких випадках особливо корисними будуть уроки нашого минулого.
Кримінальний процес Київської Русі
Історія державно-правового розвитку на території сучасної України бере свій початок від середини 1-го тис. до н.е., коли у народів і племен Північного Причорномор’я з’являються перші державні утворення. Це були рабовласницькі держави, які виникли у процесі розпаду первіснообщинного ладу і встановлення класового суспільства Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. – с. 26.
Однак, коли мова йде саме про український кримінальний процес, то першим етапом його становлення слід вважати кримінально-процесуальне право Київської Русі.
В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалась звичаями История государства и права УССР. – К., 1987. – Т.1. – с.64. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі містяться у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у „Повісті временних літ” зазначав, що ці племена „имяху обычаи свои, и закон отец своих, и преданья, каждо свой нрав”.
Під час становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу поступово трансформувались у норми звичаєвого права. Воно являло собою систему правових норм, що складались із санкціонованих державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема належали норми, які регулювали проведення певних процесуальних дій (присяги, ордалій, показів свідків тощо) Хачатуров Р.Л. Некоторые методологические и теоретические вопросы становления древнерусского права. Иркутск, 1974. – с. 143-154.
Деякі норми звичаєвого права збереглись у так званій Правді Ярослава – давній частині видатної пам’ятки права Київської Русі Руській Правді.
Руська Правда виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки древніх русичів. Поряд з Руською Правдою, що є основним джерелом кримінально-процесуального права Київської Русі, джерелами виступають і пам’ятки канонічного права: Еклога, Номоканон, Закон судний людям, Прохірон, церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича Настюк П. Релігієзнавство. – Львів: Світ, 1993..
Опис даного етапу розвитку кримінального процесу варто розпочати із характеристики судової системи.
Серед судових органів необхідно перш за все виділити суд общини, як найбільш давній судовий орган. Він існував у східних слов’ян ще у додержавний період спочатку у формі вічевого суду, що спершу вирішував усі справи, а із становленням державності трансформується у так званий громадський чи народний суд. Вічевий суд зберігся, однак йому були підсудні тільки найважливіші справи, що торкались інтересів цілої громади. Громадський суд діяв спочатку як самостійний судовий орган, а згодом – паралельно із княжими судами. Основним видом цього суду був вервний суд громади (верві). Його складали „судні мужі під проводом виборного голови (старости)”. Ці суди розглядали всякі справи і брали участь у провадженні „своду” і „гонення сліду”.
Наступним видом судових органів був приватний суд. Деякі автори називають його панським чи домініальним. Дані суди провадили пани щодо злочинів, які вчинялися їх невільниками.
Церковні суди існували при єпископах, яким підлягали. Їх юрисдикція поширювалась на церковних осіб (духівництво, їх родини, церковну прислугу, піклуванців церкви) та нас справи про злочини проти віри і сім’ї.
Без сумніву, чільне місце у системі судів займав княжий суд. У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла суддівська діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у статті 23 Короткої редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди, в якій, зокрема говориться: „Так судив Ярослав, так вирішували і сини його”, у загальній формі охарактеризувала велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Княжий суд чинив сам князь як верховний суддя краю або його урядовці. Судова влада належала до основних прерогатив князя, а обов’язок судити громадян вважався основним обов’язком володаря. Цікавими є думки С.М.Соловйова щодо цього. Він вважає, що князі з’явились у слов’ян саме для того, щоб вирішувати справи про кровну помсту між окремими родами Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988. Урядовці заступали князя тільки з його уповноваження і у межах його уповноваження. Самостійної судової компетенції вони не мали. Найбільшими повноваженнями були наділені тіун та метальник. Інші урядовці, такі як ябедники, детські, отроки і писці були допоміжними і виконавчими органами суду. „Судові розправи” відбувались у столиці краю, на княжому дворі або на різних місцях державної території, де спинявся князь чи його урядовці, об’їжджаючи край. Крім цих столичних та об їздових судів, були ще у провінції постійні княжі суди, а саме суди посадників, тобто княжих намісників. Княжим судам підлягало усе населення за деякими винятками, як щодо осіб („церковні люди”), так і справ Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Отже, ми можемо бачити, що судова система у Київській Русі була розгалуженою. Деякі вчені вважають, що оскільки Русь була поділена на землі, волості, тисячі та погости, то суд у цих адміністративних одиницях творили воло стелі, тисяцькі, соцькі Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000. Однак, на нашу думку, не варто виділяти ці суди в окрему ланку оскільки вони все ж були підвидами княжого суду.
Коротко охарактеризувавши судову систему, варто безпосередньо перейти до аналізу кримінального процесу Київської Русі.
Деякі науковці цілком вірно зазначають, що староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним та цивільним процесом, хоч зрозуміло, що деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватись тільки за кримінальними справами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996.
У Київській Русі панував обвинувальний (змагальний) процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. Процес („тяжба”) був змаганням сторін перед судом, який був третім у спорі, тобто виконував функції посередника. Він лише наглядав за порядком розправи і встановлював вирок. Процес проводився публічно, і в ньому брали участь громада („луччі люди”). Деякі вчені вважають, що даний факт свідчить про наявність у Київській Русі суду присяжних. Цю думку зокрема висловлює Карамзін М.М. у своїй праці „Історія держави Російської”: „В одному із списків Ярославової Правди сказано, що позивач при всякому спорі повинен йти з відповідачем на звід перед 12 громадян – мабуть присяжних, що розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання та накласти пеню Карамзин Н.С. Предания веков. (Из «Истории государства Российского»). – М.: «Правда», 1989”.
Процес вівся усно, у присутності сторін та свідків. Панування у Давньоруській державі змагального процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого – недостатньою розвиненістю державного механізму Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.
Однак, нема сумніву у тому, що у справах про злочини, що зачіпали інтереси пануючого класу та князівську владу використовувались форми інквізиційного (слідчого) процесу. Князі та їх прибічники самостійно здійснювали розслідування та судили таких злочинців Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996.
Варто зазначити, що дослідники вважають, - у церковному суді застосовувався крім змагального, інквізиційний процес з усіма його атрибутами, в тому числі і з тортурами, що застосовувались в основному у справах про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення дохристиянського культу Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Доволі спірним є питання про назви сторін у кримінальному процесу. Одні дослідники висловлюють думку, що обидві сторони у процесі називались позивачами Кульчицький В.С., Настюк М.І., Пищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. Другі ж вважають, що сторони називались позивачем і відповідачем Історія держави і права України. Частина 1, за ред. А.Й.Рогожина. – К., ІнЮре. – 1996. На наш погляд, друга точку зору є більш правильною.
Особливо активну роль у процесі грав позивач за заявою якого, як правило, починалось судочинство. Початок процесу проходив у двох формах: його або викликав договір позивача та відповідача про передачу справи для розгляду у суд, або „звичайне запізвання противника до суду на означений реченець” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/
.
Неявка відповідача могла призвести до заочного вироку. У Руській Правді немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачений викликався до суду. Разом з тим у цьому джерелі є свідчення про особливі форми так званого досудового процесу, чи як вважає Чельцов-Бебутов М.А., „досудового встановлення відносин” між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Це, так звані „звід” і „гоніння сліду” Історія держави і права України. За ред. В.Г.Гончаренка. – К.: „Вентурі”, 1996. Однак, деякі науковці виділяють ще й так званий „заклич”. Сутність закличу визначена у статтях 32, 34 Поширеної редакції Руської Правди. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Коли протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то господар речі мав право взяти її у того, в кого знайшов без усякого судового розгляду. Коли ж три дні пройшли чи обкрадений не оповістив про свою продажу на торжищі, однак господар таки віднайде річ, то він уже не може сказати ймовірному злодієві: „Це моє”, а зобов’язаний вирішувати справу через суд Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988. Отже, „заклич” – це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Дуже тісно із „закличем” був пов’язаний „звід”. В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід – це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід – початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження – „процес по татьбі (крадіжці)”. В.Курдіновський встановив, що звід був відомий і в пізніший час, зокрема у Литовській державі. Словом „звід” визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювались різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто так званим „відводом”, зняттям із себе підозри у скоєні злочину. Але разом з тим він був захистом і для потерпілого від крадіжки або присвоєння речі шляхом пошуку кінцевого тятя (злодія) Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. – К.: „Україна”, 2000.
Отже, можна сказати, що звід – це процедура розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ і повернення її власнику Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Правила зводу регулювались статтями 35-39 Поширеної редакції Руської Правди. Порядок зводу був такий. Позивач, що знайшов свою річ і не міг її одразу повернути, звертався до власника речі з вимогою „пойди на свод, где есть вдял” (ст. 35 Поширеної редакції Руської Правди) Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Якщо власник не злодій, він разом з позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ. Тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати у кого придбав украдену річ. І так звід йшов до тих пір, поки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів звід тільки до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати звід.
Якщо звід приводив до кордонів держави, або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалась покупка (статті 37, 39 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997). Вести звід поза межі держави обов’язку не було.
„Гоніння сліду” регулювалось статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди і виражалось у гонитві за злодієм по залишених ним слідах Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. Гоніння сліду застосовували при вбивстві та крадіжці, коли не була відома особа злодія чи вбивці. Власник украденого чи родичі вбитого в присутності громади „гонили слід” злочинця. До кого слід заводив, той і вважався злочинцем, хіба що зумів „відвести слід”. Коли слід приводив до общини, вона або видавала злочинця, або платила штраф – дику виру Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Гоніння сліду і звід відбувались при збереженні давніх урочистих форм.
Судова розправа, тобто безпосередній розгляд справи у суді у ранній період існування Київської Русі вичерпувалася збройним змаганням – двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно („слово проти слова”), скріплюючи свої заяви та вимоги доказами. Доказами були свідчення „видоків”, „послухів”, „людей”, власне зізнання, присяга, „божі суди”, жереб, двобій, знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдені речі Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Ні Руська Правда, ні інші пам’ятки права не вказують на власне дізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці. Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як „цариця доказу” Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення „послухів”, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, що брала участь у судовому процесі. Так, звинувачений в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів (ст. 17 Поширеної редакції Руської Правди). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Руської Правди), і лише у виключних випадках – боярські тіуни або закупи.
Також дане джерело містить такий вид доказу, як свідчення „видоків” – очевидців певного факту. Так, ст. 38 Короткої редакції Руської Правди говорить про очевидців убивства. У деяких випадках Руська Правда. Віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість „видоків”. Так, у справах місцевих жителів досить було свідчень двох видоків, а у справах іноземців – більше.
Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на тілі та обличчі потерпілого). Однак, „якщо прийде жалітись людина із ясними ознаками побоїв, та з’являться свідки, які покажуть, що вона сама була заводієм бійки, то вона нічого не отримує від противника і сама не платить: побої зараховуються їй у платіж” Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1. – М.: «Мисль», 1988.
Важливим доказом був результат отриманий так званим „божим судом”. До „божого суду” відносились судові присяги, жереб, ордалії, судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судових присяг: для позивача та для відповідача.
Позивач давав перед судом присягу у випадку обґрунтування невеликих позовів (до двох гривен) (ст. 48 Поширеної редакції Руської Правди). Відповідач давав так звану очищувальну присягу (статті 49, 115Поширеної редакції Руської Правди). Зміст присяги зводився до того, що той, хто її складав у підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалось, якщо той, хто давав присягу обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.
У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак, про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х століття, а також у пізніших законодавчих пам’ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Судовий поєдинок вирішував долю спірної справи залежно від перемоги чи поразки однієї з сторін, що виступали перед судом у єдиноборстві, часто зі зброєю в руках. Вважалося, що правда на боці переможця.
Видом божого суду були також різні випробування (ордалії), які закріплювались у статтях 21-22, 85-87 Поширеної редакції Руської Правди Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. – К.: ІнЮре. - 1997. Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. І хоча в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалій, та з інших джерел можна довідатись про це. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалась у мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишалось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала – звинувачували.
При випробуванні водою людину кидали зв’язаною у воду, і якщо вона випливала, то звинувачувалась, так як вважалось, що вода не приймає її як винну. Якщо ж звинувачений починав тонути, то його витягували й оголошували оправданим Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
Вирок по справі суд постановляв усно. Його виконували княжі урядовці. Стороні, що була визнана потерпілою допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитись з майна засудженого або поневолити його для відробітку, коли майна не вистачало Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/.
Отже, ми можемо бачити, що шлях розвитку українського кримінального процесу йшов, як і у інших країнах, „від самопомочі до суду і від приватного процесу до процесу публічного” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, а також те, що незважаючи на формалізм, часто тільки зовнішню об’єктивність, кримінально-процесуальне право Київської Русі все ж послідовно відстоювало інтереси пануючого класу.
Другим етапом розвитку кримінально-процесуального права став кримінальний процес періоду феодальної роздробленості Русі та існування Галицько-Волинського князівства.
Окремі відомості про кримінальний процес цього періоду збереглись в літописах. Як і в період існування Київської Русі, основним джерелом кримінально-процесуального права була Руська Правда. Отже, цілком зрозуміло, що процес носив змагальний характер і мав ті ж елементи, що і в Київській Русі.
Вищими судовими інстанціями у Галицько-Волинській державі були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, воло стелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набувають землевласники. У даний період існував також і церковний суд. Даному суду були підсудні злочини проти сім’ї та деякі інші злочини Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
У деяких містах Південно-Західної Русі впроваджувалось магдебурзьке право. У цих містах зароджується свій специфічний кримінальний процес, що досягнув найбільшого розвитку у XV-XVI століттях.
Кримінально-процесуальне право кінця XIV – першої половини XVII століття, а саме періоду перебування українських земель під владою Литви та Польщі, стало втіленням третього етапу розвитку кримінального процесу України.
Даний етап є одним з найскладніших та багатогранніших.
Даний період характеризується значним зростанням ролі суду у кримінальному процесі Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. До кінця XIV століття суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі, однак дуже швидко він еволюціонував. Шляхта і магнати судились у королівському та сеймовому судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів – земських судів, що самою ж шляхтою і обирались та затверджувались Великим князем. Апеляційною інстанцією до земських судів були Коронний або Литовський трибунал.
Важливе значення у кримінальному процесі відігравали возні, що призначались воєводою за пропозицією земського суду та шляхти. Водний, згідно вимоги суду, чи на прохання заінтересованих осіб здійснював огляд місця злочину, визначав розміри завданих збитків тощо. У разі необхідності також забезпечував явку відповідача до суду.
Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані Бродські або ж замкові суди. Вони розглядали справи про найбільш тяжкі злочини, а також, коли злочинець був затриманий на місці злочину.
Щодо міщан королівських і тих, що знаходились у приватній власності магната міст судові функції виконували судді, які призначались власниками цих міст.
У містах з магдебурзьким правом, судові функції здійснювали магістрати і ратуші, а якщо точніше, то їх спеціальний орган – лава до її складу входили лавники. Очолювалась лава війтом, однак її засідання інколи відбувались під головуванням помічника війта – лейтвійта. Суд лавників розглядав тільки кримінальні справи міщан Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999.
У громадах діяли найдавніші за часом громадські, або копні, суди. Якщо на території громади вчинявся злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця („гнати слід”). Група сусідів мала назву „гаряча копа”. До її обов’язків входило проведення перших слідчих дій: обшуків, опитування потерпілих та свідків. Після того як гаряча копа закінчувала досудове слідство збиралась „велика копа”, яка складалась зі всіх мужів копного округу, в який входила волость, а то й декілька волостей. На великій копі проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо велика копа виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його в виконання збиралась „завита копа” – два-три члени громади, на яких покладались функції ката.
Копне судочинство поєднувало в одному органі судову, слідчу та виконавчу функції. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами Історія держави і права України. Частина 1. за ред. А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996.
Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Основні функції щодо здійснення правосуддя покладались на військового суддю. Д.І.Яворівський у „Історії запорізьких козаків” пише: „Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких базувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, занесеними з України в Запоріжжя, які передавались з уст в уста й були освячені плином віків. Обов’язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо” Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Однак, не у всіх справах він виносив остаточне рішення. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді. Судові повноваження інших представників військової старшини були менш значними і зводились, як правило, до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах паланки Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів: „Світ”, 1990.
Основними джерелами кримінально-процесуального права цієї доби були Литовські статути 1529, 1566 та 1588 років.
Уже перший Литовський статут 1529 року містить положення: „Всих у великом князстве Литовском одным правом мают сужоны быти. Теж хочем и уставляем весными часы быти хованы, иж вси подданные наши так убогие, яко и богатые которого бы ряду або стану были розно одностайно тым писаным правом мають сужоны быти”. Правда реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди, а зовсім не володіли – холопи, челядь, невільники.
Процес цієї доби звався „поступком правним” та спирався на Статути, у яких біля ј статей було присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як в цивільних, так і в кримінальних справах.
Судочинство починалось за заявою заінтересованої сторони – потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач повинен був самостійно зібрати усі докази, пред’явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову чи обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак, щодо найбільш тяжких злочинів слідство і суд були обов’язковими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувались катування, додержувалася таємниця судочинства. Така форма кримінального процесу звалася „скрутинія” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/, і була близька до західноєвропейського інквізиційного процесу.
Сторони мали досить широкі процесуальні права. Допускалося представництво. У Статуті 1529 року була норма, що вперше регулювала участь у суді адвокатів, які звалися прокураторами. Ним міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. У деяких справах участь прокураторів була обов’язковою. Послуги прокуратора були платні. Без них не обходився майже жоден процес, бо центральне місце у ньому займала „розмова сторін” – своєрідні судові дебати. Наприклад, лише через один Луцький суд у 30-40-х роках XVII століття проходило щороку до сотні правників Яковенко Н. Бояри-шляхта із Заушшя // Старожитності. – 1991. – ч.9. –с. 13.
Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що застосовувалась у судах. Вони поділялися на повні і неповні. Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ.
Доказами в кримінальному процесі були: особисте зізнання, документи, речові докази, покази свідків, присяга, жереб і „допити на муках”. Особисте зізнання було важливим лише тоді, коли не було вимушеним. Документи відігравали дуже важливе значення. Вони поділялися на публічні і приватні, однак і речові докази відігравали важливу роль.
Найбільш поширеними доказами були покази свідків свідки поділялися на урядових і приватних. Урядовими були, передусім, возні, що грали важливу роль у встановленні певних фактів, перевірці і забезпеченні доказів. Свідками могли бути тільки християни, „доброї слави” і повнолітні.
Друга сторона могла не допустити свідків до дачі показів, мотивуючи це тим, що вони не відповідають вимогам для свідків. Це потрібно було довести, інакше грозило покарання за наклеп. Коли ж претензії відповідали дійсності, сторона мусила подати інших свідків.
Присягу, як правило, сторона складала разом зі своїми свідками. Присягала зазвичай лише одна сторона і присяга вирішувала процес. Присяга шляхтича визнавалась доводом, тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався вдруге, очищувався присягою двох свідків, а втретє – шістьох свідків. І тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами Чубатий Н. Огляд історії українського права. – с.140. Найбільш достовірними вважались свідчення духовенства.
Допити на муках застосовувались за крадіжку, розбій, вбивство та інші важкі злочини, тільки до людей нижчих станів, однак лише коли вони вже були карані чи були незаперечні докази їх вини Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/. Катувати можна було тільки до трьох разів і заборонялось доводити допитуваного до каліцтва.
Вирок називався декретом, сказанням головним або судовим сказанням. Його постановляв суд не пізніше трьох днів після закінчення судового розгляду у закритому судовому засіданні. Оскарження вироків проводилось внесенням скарги на суддів або апеляції.
Варто зазначити, що у кримінальному процесі даної доби практикувалось і досудове слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх покази та передавали до суду. На досудовому слідстві були присутні поняті („два шляхтичі віри годні”).
Такими були загальні риси одного з найбільших етапів розвитку кримінального процесу.
Під час національно визвольної революції середини XVII століття під керівництвом Б. Хмельницького, вперше в історії українського народу була створена Українська національна держава. Саме в цей час в Україні починає формуватись власна судова система, а кримінальний процес проходить четвертий етап свого розвитку.
В роки визвольної війни було здійснено спробу відокремити судові органи від адміністративних. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Генеральний суд був апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Однак, повністю таке відокремлення не вдалося. Органи адміністративно-територіального управління продовжували виконувати судові функції.
Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки про засудження до смертної кари. Гетьману подавали скарги на вироки всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місце для розгляду справ по суті.
Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території. Вони активно втручалися навіть в діяльність магістратських судів в містах з магдебурзьким правом, які вдалось зберегти лише у кількох містах. В ратушних містах правили виборні міські старшини та отамани. Вони здійснювали і судові функції. Селян судили війти і сільські отамани Музиченько П.П. Історія держави і права України. – К.: „Знання”, 1999
.
Процес розпочинався внесенням скарги, яку позивач подавав судовому писареві. Судовий розгляд розпочинався зачитуванням цієї скарги. Потім суд доручав позивачу обґрунтувати скаргу („чолобиття заносити”), після чого йшли заперечення відповідача, який спершу відкидав формальні вимоги, а потім матеріальні, йдучи за порядком скарги. Заперечення відповідача позивач міг відкинути в так званій „улиці істцевій” або „обличенні”. У цей момент відповідач міг висловлювати певні репліки, що звалося „оправданням пізваного”. Потім суд провадив доказову процедуру і, закінчивши судовий розгляд, у закритому засіданні постановляв вирок „по раді товариській, вглянувши в право” Енциклопедія Українознавства. Том 2. – К.: Національна Академія наук України, 1995 /РВВ 1949/
.
На початку XVIII століття Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишалось у складі Речі Посполитої. У 1795 році, після третього поділу Польщі, Правобережжя теж було приєднано до Росії. Саме в цей час починається активний наступ царату на права і вольності України.
У таких складних історичних умовах українське кримінально-процесуальне право проходить свій черговий етап розвитку.
У цей період, а саме у 1760 році відбулася судова реформа. Гетьманським універсалом від 17.11.1760 року Генеральний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 чоловік. Спочатку Генеральний суд діяв як суд першої інстанції в справах особливої важливості, проте з часом він перетворився на вищу апеляційну інстанцію.
Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони були судами другої інстанції для нижчестоящих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди. На території сотні діяли сотенні суди. Існували також сільські суди, що були загальними для козаків і селян. Після реформи склалася нова система судів – земські, міські, підноморські.
У Правобережній Україні існувала судова система Речі Посполитої. Вищим апеляційним судом був коронний трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земський суд і міський суд. У містах діяв лавний суд, а у селах – сільський та доменіальні суди.
У першій половині XVIII століття розпочалася кодифікація права України, для якої були серйозні причини. У той час на території України діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювали чи суперечили одна одній, що створювало труднощі для їх використання. Ще більш ускладнювалась ситуація внаслідок поширення в Україні російського законодавства. Була створена кодифікаційна комісія, що працювала 15 років, і результатом роботи якої став збірник „Права по которым судится малороссийский народ” (1743 р.). У 1750-1758 роках Ф.Чуйкевич розробив збірник „Суд и рас права в правах малороссийских”. Саме ці документи стали основними джерелами кримінального процесу.
В розглядуваний період, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилась тенденція розглядати кримінальні справи, в основному, в межах слідчого процесу.
На початку XVIII століття процес був переважно гласним і відкритим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Однак, згодом поширення набувають закриті процеси.
Особи, що виступали в судовому процесі з вимогами чи захистом від претензій звались процесуальними сторонами. Сторона, що ставила вимогу іменувалась „укрівдженим”, „жалобливою стороною”, „доносителем”. Сторона, яка захищалась називалась „возваною”, ”злодійською”, „відвітною”. Особи могли мати свого представника у суді, який звався „прокуратором”, „патроном”, „адвокатом”, „повіреним”. Згідно із „Правами за якими судиться малоросійський народ” адвокат, прокуратор, повірений називається той, хто в „гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється”. За професійними адвокатами вводиться в обіг назва „присяжні повірителі”, яка була затверджена судовою реформою 1763 року. Після скасування Гетьманщини при Генеральному суді функціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20.06.1767 р. адвокатів було введено до складу нижчих судів.
Позовна скарга подавалась усно. Лише під час гетьманування Д.Апостола скарги стали прийматись у письмовому вигляді. З подачею позову починалась, так звана, судова „контраверсія”.
Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий
