Закон про кримінальну відповідальність
План
Поняття закону про кримінальну відповідальність
Структура закону про кримінальну відповідальність
Чинність закону про кримінальну відповідальність в часі.
Зворотність дії закону про кримінальну відповідальність в часі
Чинність кримінального закону за територіальним принципом
Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами
Тлумачення кримінального закону
Поняття, підстава кримінальної відповідальності
Кримінальний закон у широкому розумінні — це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять нор-ми кримінального права.
Кримінальний закон — це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємо-пов'язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм, кримінальний закон — це Кримінальний ко-декс — єдиний кодифікований законодавчий акт, в якому за певною системою викладено кримінально-правові норми. Він є основним кримінальним законом. Сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України 2001 року як уніфікована система кримінальних законів України, за " якою кримінальні закони, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаться до нього після набрання ними чинності (ч. 2 ст. 3).
По-друге, кримінальний закон — це і окрема стаття Кри-мінального "кодексу або її частина, що передбачає відпові-дальність за злочин певного виду. Наприклад, ч. 2 ст. 185 KK передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно, або за попередньою змовою групою осіб.
По-третє, кримінальний закон — це і відповідні поло-ження міжнародних договорів, імплементовані у криміналь-не законодавство України на загальногалузевому рівні За-коном України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. Згідно із цим Законом, укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національно-го законодавства України і застосовуються у порядку, пе-редбаченому для норм національного законодавства.
Отже, кримінальний закон — це нормативний акт, при-йнятий Верховною Радою України, який містить сукупність кримінально-правових норм. Він встановлює загальні поло-ження, підстави і межі кримінальної відповідальності, види покарання, підстави призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання та визначає, які суспільне небезпечні діяння вважаються злочинами і які покарання передбачаються за їх вчинення.
Кримінальний закон є одним із важливих засобів за-хисту людини і громадянина, громадянського суспільства і держави від суспільне небезпечних посягань. Кримінальний кодекс України, говориться у ч. 1 ct. 1, має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і грома-дянина, власності, громадського порядку та громадської без-пеки довкілля, конституційного устрою України від злочин-них посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а та-кож запобігання злочинам.
У кримінальному праві діє презумпція щодо знання закону особою, яка вчиняє злочин. Відсутність такого знан-ня у кожному конкретному випадку має бути підтверджена наявністю виняткових обставин.
Кримінальний закон є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення зло-чину, а також на інших громадян і тим самим виконує одне із завдань — запобігання злочинам.
Кримінально-правова норма, як і будь-яка правова норма, має триланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуальне ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиції у кримінально-правових нормах Особливої час-тини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують ли-ше специфічні для даного виду злочину ознаки, інші необхід-ні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законода-вець вказує в нормах Загальної частини. Для з'ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частиш побудовано за принципом логічної норми.
Проста диспозиція називає лише склад злочину і не роз-криває його змісту. Наприклад: вбивство через необе-режність – ст. 119 КК.
Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст (дає його визначення). Наприклад, у ст. 111 дано вичерпний перелік дій, які характерні для складу злочину — державна зрада; в диспозиції ч. 1 ст. 185 дається визначення складу злочину — крадіжка чужого майна.
Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину най-частіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовується один із варіантів. Перший — наступ-на частина певної статті починається словами «Ті ж дії...», а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпеч-ності даного злочину. Наприклад, у ст. 383 передбачена відпо-відальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинен-ня злочину, ч. 2 цієї статті починається словами «Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині...» Другий варіант — називається вид злочи-ну, поняття якого визначено у першій частині статті, в на-ступних частинах статті вказуються обтяжуючі обставини. На-приклад, ч. 2 ст. 185 починається словом «Крадіжка», а далі йде перелік обтяжуючих обставин — вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб.
Іноді відсилання до іншої статті може стосуватися виклю-чення певних, більш небезпечних способів вчинення даного злочину. Наприклад, умисне вбивство, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 115, вважається таким лише тоді, коли воно вчинено за відсутності ознак, зазначених у ч. 2 ст. 115 та статтях 116, 117, 118 КК.
Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів. Наприк-лад, диспозиція ст. 272 (порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпечністю) є бланкетною - щоб з'ясувати зміст злочинного діяння у кожному окремо-му випадку, треба звертатися до відповідних нормативних актів, які містять правила, скажімо, ведення гірничих робіт або правила виконання робіт з підвищеною небезпекою в будівельному виробництві.
Санкції, що як структурна частина статті Особливої ча-стини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.
Відносно визначена санкція передбачає покарання певно-го виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Так, ст. 111 передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбав-лення волі від 10 до 15 років. Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи біль-ше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне. Наприклад, у санкції ст. 133 КК (зараження венеричною хворобою) передбачені такі альтернативні види покарань — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до двох років.
У ст. 4 КК визначено три положення щодо чинності закону про кримінальну відповідальність в часі:
1) Закон про кримінальну відповідальність набирає чин-ності через десять днів з дня його офіційного оприлюднен-ня, якщо інше не передбачено самим законом, але не рані-ше дня його опублікування (це Конституційне положення);
2) Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинен-ня цього діяння;
3) Часом вчинення злочину визнається час вчинення осо-бою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Чинним визнається закон, що набрав законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк — до закінчення такого строку. Разом з тим у ст. 5 КК обумовлені випадки, коли прийнятий новий закон скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність. Такий закон має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчи-нили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, в тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбу-ли покарання, але мають судимість. Проте закон, що вста-новлює злочинність діяння або посилює кримінальну відпо-відальність, не має зворотної дії у часі (ч. 2 ст. 5 КК).
Усунення або встановлення караності діяння, а також пом'якшення або посилення покарання здійснюються шля-хом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шля-хом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину закон, який скасовує злочинність діяння" має зворотну дію в часі, а це означає: а) діяння, вчинене особою, що вважалося злочинним до набрання сили цим законом, більше не вважається злочином. Кримінальна спра-ва щодо такої особи не може бути порушена, а наявна справа підлягає закриттю за відсутністю складу злочину; б) особа, що була засуджена і відбуває покарання за діяння, яке новим законом не визнається злочином, підлягає звільненню від покарання; в) особа, яка відбувала або відбула покарання за таке діяння визнається такою, що не має судимості.
Зворотну силу має і закон, який пом'якшує покарання. Пом'якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набрав чиннос-ті, як щодо основних, так і щодо додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон по-м'якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра по-карання, що перевищує санкцію нововиданого закону, зни-жується до максимальної межі покарання, встановленої новим законом, на підставі ч. З ст. 74 КК. ;
3акон, який частково пом'якшує покарання, а частково його посилює, має зворотну силу в часі лише у тій час-тині, яка пом'якшує покарання.
Територіальний принцип просторової чинності (дії) кри-мінального закону України сформульовано у ч. 1 ст. 6. Він полягає в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підста-ві КК та імплементованих норм міжнародного права. «Осо-би», про які йдеться у ст. 6, — це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.
Поняттям «територія України» охоплюються: 1) суша, мо-ре, річки, озера та інші водойми, надра, землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, при-писані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі; 4) військові по-вітряні судна України, приписані до аеропортів на тери-торії України, які під розпізнавальним знаком України пе-ребувають у відкритому повітряному просторі, у повітряно-му просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та перебувають поза її межами у відкри-тому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Територіальна чинність кримінального закону України по-ширюється і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону, прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, як вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Злочин, відповідно до ч. 2 і ч. З ст. 6 КК, (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України (наприклад, якщо особа за межами України прид-бала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на тери-торії України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України); 3) коли суспільне небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а за-кінчені або злочинний наслідок настав на території Украї-ни (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України) юрисдикція Української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.) ! або ж, навпаки, доповнювати-ся ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.)
Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчи-нених за межами України, визначена в ст. 7.
Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчине-ні за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у фор-мі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни Украї-ни згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно до-держуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68), а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяль-ність (ст. 3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 8 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 р. у редакції від 16 квітня 1997 р.) '. Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відпові-дальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним КК та законом іно-земної держави або лише КК, якщо воно посягало на певні блага або соціальні цінності України. Якщо ж діяння через малозначність не становило суспільної небезпеки, тобто не заподіяло істотної шкоди і не створило загрози заподіяння такої шкоди особі, суспільству або державі, то воно не є злочином (ч. 2 ст. 11). Відповідно до ч. 1 ст. 7 на тих самих підставах за ці діяння несуть відповідальність і «особи без громадянства, що постійно проживають в Україні», тобто осо-би, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.
Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точно встановити, що да-на особа на момент вчинення цього діяння була громадяни-ном України чи особою без громадянства, що постійно про-живає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно зі статтями 1-27 Закону України «Про громадянство».
На тих самих підставах несуть за даний злочин відпові-дальність і особи, які мають подвійне громадянство — Украї-ни та іншої держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за вчинене. На підставі ч. 1 ст. 7 КК мають відповідати дані особи і за злочин, вчинений на території іншої держави, громадянами якої вони також є, якщо інше не передбачено договором між Україною і цією державою.
Якщо ж громадянин України або особа без громадянст-ва, що постійно проживає в Україні, за вчинені злочини зазнали покарання за кордоном, вони не можуть бути притяг-нені в Україні до кримінальної відповідальності за ці зло-чини (ч. 2 ст. 7 КК).
Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплено в ст. 8 КК. Вона визначає, що інозем-ці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за Кримінальним кодексом Украї-ни у випадках, передбачених міжнародними договорами, або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Тлумачення закону, в тому числі кримінального, — це з'ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі.
Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб'єкта, способів та обсягу тлумачення. За суб'єктом тлумачення поділяють на:
а) офіційне;
б) судове;
в) доктринальне.
До прийняття Конституції України 1996 р. Верховна Рада України мала право тлумачити чинні закони та їх окремі положення. Таке тлумачення називалося автентичним. Тепер Верховна Рада при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремим поняттям і термінам у примітці до само-го закону (окремих його частин). Через це автентичне тлу-мачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону са-мим законодавцем — Верховною Радою України, не засто-совується.
Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) — це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Кон-ституційним Судом України.. Згідно зі ст. 147 Конституції України, «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України».
Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ, коли суд будь-якого рівня застосовує у кожній справі певні криміна-льно-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України. У разі невідповідності кримінального закону Конституції суд повинен застосувати норму Консти-туції як норму прямої дії. Судове тлумачення кримінального закону може здійснювати і Пленум Верховного Суду України у вигляді постанові щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться у таких постановах Пленуму, є обов'язковими для судів.
Доктринальне тлумачення кримінального закону — це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права — вчені та практичні працівники — в монографічних працях, наукових статтях, коментарях тощо.
Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, од-нак евентуальне впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також на свідо-мість правозастосовувачів та ін.
За способами тлумачення поділяють на: а) філологічне; б) логічне; в) системне; г) історичне.
Філологічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту зако-ну шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних тер-мінів і понять) із використанням правил граматики, синтак-сису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності (ч. 2 ст. 19 КК) законодавець передба-чив, що для визнання особи неосудною достатньо, щоб один із вказаних у ч. 2 ст. 19 біологічних критеріїв (наприклад, тимчасовий розлад психічної діяльності) викликав появу од-ного з передбачених законом психологічних критеріїв — нездатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, ос-кільки ці критерії законодавець розглядає як альтернативні.
Логічне тлумачення полягає у застосуванні категорій логі-ки при з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначенні моменту закінчення злочину тощо.
Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку застосування (звичайно, і теоретичного аналізу) як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалі-зації відповідальності (покарання), оскільки всі склади зло-чинів в Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину.
Системне тлумачення — це з'ясування змісту відповід-ного положення кримінального закону шляхом зіставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а іноді і в усій національній правовій системі.
Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою перш за все для систематизації норм Загальної та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для розмежування суміжних складів злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо, а також для ви-значення меж правового регулювання певного інституту кри-мінального права (наприклад, меж правового регулювання інститутів, передбачених статтями 2, 16, 29 КК). Такий аналіз детермінує висновки: а) що ст. 2 передбачає підста-ви відповідальності за закінчений злочин, вчинений лише однією особою (не у співучасті); б) що норми особливої частини описують усі злочини лише як закінчені злочини; РІ в) що підстави відповідальності за незакінчений злочин додатково до ст. 2 передбачає ще й ст. 16; г) що підстави відповідальності за вчинення злочину у співучасті додатко-во регламентує ще й ст. 29 тощо.
Історичне тлумачення — це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасно-го обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом; з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільне небезпечного діяння та подальшу зміну обсягів даної криміналізації, наприклад, нині діюча редакція ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів, ін-ших обов'язкових платежів) виникла внаслідок неодноразо-вих змін і доповнень раніше діючої аналогічної норми, які були обумовлені процесом становлення нової фінансової сис-теми та зміни форм власності.
Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспі-льне небезпечних діянь, що охоплюються певною криміналь-но-правовою нормою, поділяються на: а) буквальне; б) по-ширювальне; в) обмежувальне.
Буквальне тлумачення є основним серед названих видів. Воно полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності з текстом закону. І? Поширювальне тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні ас-пекти цього діяння розуміються контекстуально. До того ж, певні аспекти криміналізованого діяння можуть виникати ре-ально й після прийняття закону. Наприклад, ст. 155 «Обман замовників», яка була включена до раніше діючого КК 1960 р. ще 3 липня 1973 р., охоплювала вчинення обману замов-ників не лише підприємствами побутового обслуговування і комунального господарства, але і підприємствами, що надають громадянам аудиторські послуги, які виникли лише у 90-х рр.. (нині діюча ст. 225 (обман покупців та замовників).
Обмежувальне тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Наприклад, ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком від 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в цій нормі законодавець охороняє нормальний фізичний і мораль-ний розвиток неповнолітніх від дій тих осіб, в яких основи, такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).
Кримінальна відповідальність — це правовий обо-в'язок особи, яка вчинила злочин, зазнавати заходів державно-го впливу (підкоритися) та бути покараною. При цьому пра-во держави — застосовувати примусові заходи впливу щодо злочинця та покарати його. Застосовування такого права має бути лише в межах, установлених законом. Обов'язок злочинця підкоритися примусовим заходам і бути покара-ним поєднується з його правом вимагати від держави в особі її органів, щоб такі заходи застосовувались до ньо-го у повній відповідності із законом. Держава в особі орга-нів розслідування і суду зобов'язана виконувати законні вимоги особи, яка вчинила злочин.
Кримінальну відповідальність не слід ототожнювати з по-каранням. Кримінальна відповідальність — це обов'язок осо-би, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати заходів держав-ного впливу (покарання). Покарання — це одна із форм (стадій) реалізації кримінальної відповідальності, і підставою для його застосування є факт набрання обвинувальним вироком законної сили. Покарання особи, яка вчинила зло-чин, становить основний елемент кримінальної відповідаль-ності, але повністю її зміст не вичерпує. Отже, поняття кри-мінальної відповідальності ширше за поняття покарання. По-карання — це реалізація обов'язку особи зазнати суворих примусових заходів кримінально-правового характеру.
Кримінальна відповідальність тісно пов'язана з такими принципами права, як гуманізм та індивідуалізація відповідальності. Ці принципи втілено в нормах криміналь-ного закону про звільнення від кримінальної відповідаль-ності, звільнення від покарання, про умовне незастосування покарання А Правові підстави застосування цих інституцій
Підставами кримінальної відповідальності є: 1) наявність юридичного факту — вчинення діяння, забороненого кримі-нальним законом; 2) таке діяння за своїм соціальним змістом завдало або загрожувало завдати шкоду певним благам або іншим цінностям; 3) вищезазначене діяння було вчинено фі-зичною осудною особою, яка досягла встановленого в законі віку кримінальної відповідальності; 4) під час вчинення діяння особа не перебувала під впливом будь-якої сили або примусу, яким вона не могла протистояти; 5) відсутні інші обставини, які відповідно до закону виключають злочинність діяння. Ці критерії визначають сутність і специфіку злочину певного виду та пов'язані з такою категорією кримінального права, як склад злочину. Таке розуміння питання, що роз-глядається, дає можливість констатувати, що підставою кри-мінальної відповідальності є вчинення суспільне небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину. Підставою кри-мінальної відповідальності, говориться в ст. 2 КК, є вчине-ння особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Разом з тим у цій статті, відповідно до закріплених Конституцією Украї-ни прав і свобод людини і громадянина, виписано два поло-ження, що виключають будь-яку можливість розширювати підстави кримінальної відповідальності, а саме: 1) Особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину і піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком; 2) особа не може бути притягнена до кримінальної відпові-дальності за той самий злочин більше одного разу
Підставою кримінальної відповідальності є наяв-ність у суспільне небезпечному діянні (злочині) особи скла-ду злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримі-нального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинного діяння озна-кам складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або однозначно випливають з її змісту).
Встановлення юридичної відповідності ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, описаного у конкретній нор-мі кримінального закону, в теорії кримінального права має назву кваліфікація злочину. Як кваліфікувати злочинне діян-ня і який склад злочину міститься у такому діянні — це питання, що виникає у повсякденній роботі правоохоронних органів і суду. Кваліфікація злочинів здійснюється правозастосовними органами у зв'язку з порушенням особою кри-мінально-правової норми. Механізм кваліфікації злочинів пов'язаний переважно з правовим дослідженням фактичних обставин (ситуації) вчинення суспільне небезпечного діяння і їх зіставленням зі складом злочину, виписаного в певній нормі кримінального закону. Висновки такого зіставлення (кваліфікації злочину), поряд з багатьма іншими положення-ми, мають знайти своє закріплення у відповідних процесу-альних документах (постанові, обвинувальному висновку, а також у вироку або ухвалі суду), У цих документах має бути викладено, зокрема, обставини вчиненого злочину та формулу кваліфікації, сутність якої дано у відповідних стат-тях КПК. Крім того, у правозастосовних документах обо-в'язково має бути посилання на статтю або її частину чи пункт статті Особливої частини КК, якою передбачено склад злочину, що відповідає встановленим фактичним обставинам. При встановленні ж наявності попередньої злочинної діяльності або окремих видів співучасті в злочині, крім поси-лання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, має бути і посилання відповідно до ст. 14 або ст. 15, чи на певну частину ст. 27 Загальної частини Кодексу.
Зміст кримінальної відповідальності визначається норма-ми матеріального кримінального права. Реалізація ж кримі-нальної відповідальності здійснюється у формі кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих правовідносин. Це, в першу чергу, означає, що кримінальна відповідальність із моменту свого виникнення зумовлює, крім вищезазначеного обов'язку особи, яка вчинила злочин, також її обов'язок підкорятися вимогам процедури реалізації органами розсліду-вання та суду такої відповідальності (кримінально-проце-суальні правовідносини).
Література:
1. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – с. 44-88
Реферат
на тему:
“Закон про кримінальну відповідальність”
Поняття закону про кримінальну відповідальність
Структура закону про кримінальну відповідальність
Чинність закону про кримінальну відповідальність в часі.
Зворотність дії закону про кримінальну відповідальність в часі
Чинність кримінального закону за територіальним принципом
Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами
Тлумачення кримінального закону
Поняття, підстава кримінальної відповідальності
Кримінальний закон у широкому розумінні — це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять нор-ми кримінального права.
Кримінальний закон — це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємо-пов'язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм, кримінальний закон — це Кримінальний ко-декс — єдиний кодифікований законодавчий акт, в якому за певною системою викладено кримінально-правові норми. Він є основним кримінальним законом. Сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України 2001 року як уніфікована система кримінальних законів України, за " якою кримінальні закони, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаться до нього після набрання ними чинності (ч. 2 ст. 3).
По-друге, кримінальний закон — це і окрема стаття Кри-мінального "кодексу або її частина, що передбачає відпові-дальність за злочин певного виду. Наприклад, ч. 2 ст. 185 KK передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно, або за попередньою змовою групою осіб.
По-третє, кримінальний закон — це і відповідні поло-ження міжнародних договорів, імплементовані у криміналь-не законодавство України на загальногалузевому рівні За-коном України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. Згідно із цим Законом, укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національно-го законодавства України і застосовуються у порядку, пе-редбаченому для норм національного законодавства.
Отже, кримінальний закон — це нормативний акт, при-йнятий Верховною Радою України, який містить сукупність кримінально-правових норм. Він встановлює загальні поло-ження, підстави і межі кримінальної відповідальності, види покарання, підстави призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання та визначає, які суспільне небезпечні діяння вважаються злочинами і які покарання передбачаються за їх вчинення.
Кримінальний закон є одним із важливих засобів за-хисту людини і громадянина, громадянського суспільства і держави від суспільне небезпечних посягань. Кримінальний кодекс України, говориться у ч. 1 ct. 1, має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і грома-дянина, власності, громадського порядку та громадської без-пеки довкілля, конституційного устрою України від злочин-них посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а та-кож запобігання злочинам.
У кримінальному праві діє презумпція щодо знання закону особою, яка вчиняє злочин. Відсутність такого знан-ня у кожному конкретному випадку має бути підтверджена наявністю виняткових обставин.
Кримінальний закон є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення зло-чину, а також на інших громадян і тим самим виконує одне із завдань — запобігання злочинам.
Кримінально-правова норма, як і будь-яка правова норма, має триланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію.
Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально, а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна. Текстуальне ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми Загальної частини санкцій не містять.
Диспозиції у кримінально-правових нормах Особливої час-тини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують ли-ше специфічні для даного виду злочину ознаки, інші необхід-ні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законода-вець вказує в нормах Загальної частини. Для з'ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин. Отже, диспозиції в Особливій частиш побудовано за принципом логічної норми.
Проста диспозиція називає лише склад злочину і не роз-криває його змісту. Наприклад: вбивство через необе-режність – ст. 119 КК.
Описова диспозиція називає склад конкретного злочину і розкриває його зміст (дає його визначення). Наприклад, у ст. 111 дано вичерпний перелік дій, які характерні для складу злочину — державна зрада; в диспозиції ч. 1 ст. 185 дається визначення складу злочину — крадіжка чужого майна.
Відсильна диспозиція ознаки певного складу злочину най-частіше називає у першій частині статті або називає лише сам склад злочину, а ознаки, що обтяжують такий злочин (кваліфікований вид), вказує в наступній частині статті. При цьому використовується один із варіантів. Перший — наступ-на частина певної статті починається словами «Ті ж дії...», а далі вказуються обставини, що збільшують ступінь небезпеч-ності даного злочину. Наприклад, у ст. 383 передбачена відпо-відальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинен-ня злочину, ч. 2 цієї статті починається словами «Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині...» Другий варіант — називається вид злочи-ну, поняття якого визначено у першій частині статті, в на-ступних частинах статті вказуються обтяжуючі обставини. На-приклад, ч. 2 ст. 185 починається словом «Крадіжка», а далі йде перелік обтяжуючих обставин — вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб.
Іноді відсилання до іншої статті може стосуватися виклю-чення певних, більш небезпечних способів вчинення даного злочину. Наприклад, умисне вбивство, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 115, вважається таким лише тоді, коли воно вчинено за відсутності ознак, зазначених у ч. 2 ст. 115 та статтях 116, 117, 118 КК.
Бланкетна диспозиція називає лише сам склад злочину, а для визначення ознак такого злочину відсилає до норм інших галузей права або інших підзаконних актів. Наприк-лад, диспозиція ст. 272 (порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпечністю) є бланкетною - щоб з'ясувати зміст злочинного діяння у кожному окремо-му випадку, треба звертатися до відповідних нормативних актів, які містять правила, скажімо, ведення гірничих робіт або правила виконання робіт з підвищеною небезпекою в будівельному виробництві.
Санкції, що як структурна частина статті Особливої ча-стини КК використовуються для визначення виду і розмірів покарання, бувають двох видів: відносно визначені та альтернативні.
Відносно визначена санкція передбачає покарання певно-го виду, наприклад, позбавлення волі у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Так, ст. 111 передбачає нижчу і вищу межі покарання у вигляді позбав-лення волі від 10 до 15 років. Альтернативні санкції передбачають не один, а два чи біль-ше видів покарань, з яких суд може призначити лише одне. Наприклад, у санкції ст. 133 КК (зараження венеричною хворобою) передбачені такі альтернативні види покарань — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до двох років.
У ст. 4 КК визначено три положення щодо чинності закону про кримінальну відповідальність в часі:
1) Закон про кримінальну відповідальність набирає чин-ності через десять днів з дня його офіційного оприлюднен-ня, якщо інше не передбачено самим законом, але не рані-ше дня його опублікування (це Конституційне положення);
2) Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинен-ня цього діяння;
3) Часом вчинення злочину визнається час вчинення осо-бою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.
Чинним визнається закон, що набрав законної сили до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк — до закінчення такого строку. Разом з тим у ст. 5 КК обумовлені випадки, коли прийнятий новий закон скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність. Такий закон має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчи-нили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, в тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбу-ли покарання, але мають судимість. Проте закон, що вста-новлює злочинність діяння або посилює кримінальну відпо-відальність, не має зворотної дії у часі (ч. 2 ст. 5 КК).
Усунення або встановлення караності діяння, а також пом'якшення або посилення покарання здійснюються шля-хом законодавчого виключення чи введення нового складу злочину, шляхом зміни диспозиції або санкції, а також шля-хом введення або виключення обставин, що зменшують або збільшують ступінь суспільної небезпеки певного злочину закон, який скасовує злочинність діяння" має зворотну дію в часі, а це означає: а) діяння, вчинене особою, що вважалося злочинним до набрання сили цим законом, більше не вважається злочином. Кримінальна спра-ва щодо такої особи не може бути порушена, а наявна справа підлягає закриттю за відсутністю складу злочину; б) особа, що була засуджена і відбуває покарання за діяння, яке новим законом не визнається злочином, підлягає звільненню від покарання; в) особа, яка відбувала або відбула покарання за таке діяння визнається такою, що не має судимості.
Зворотну силу має і закон, який пом'якшує покарання. Пом'якшення покарання визначається шляхом порівняння санкцій попереднього та нового закону, який набрав чиннос-ті, як щодо основних, так і щодо додаткових покарань, а також і поєднання цих покарань. Якщо новий закон по-м'якшує покарання, то застосовується саме він щодо діянь, вчинених до набрання ним чинності. Особам, засудженим за даний злочин на підставі раніше чинного закону, міра по-карання, що перевищує санкцію нововиданого закону, зни-жується до максимальної межі покарання, встановленої новим законом, на підставі ч. З ст. 74 КК. ;
3акон, який частково пом'якшує покарання, а частково його посилює, має зворотну силу в часі лише у тій час-тині, яка пом'якшує покарання.
Територіальний принцип просторової чинності (дії) кри-мінального закону України сформульовано у ч. 1 ст. 6. Він полягає в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підста-ві КК та імплементованих норм міжнародного права. «Осо-би», про які йдеться у ст. 6, — це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства.
Поняттям «територія України» охоплюються: 1) суша, мо-ре, річки, озера та інші водойми, надра, землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, при-писані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі; 4) військові по-вітряні судна України, приписані до аеропортів на тери-торії України, які під розпізнавальним знаком України пе-ребувають у відкритому повітряному просторі, у повітряно-му просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та перебувають поза її межами у відкри-тому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Територіальна чинність кримінального закону України по-ширюється і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону, прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, як вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Злочин, відповідно до ч. 2 і ч. З ст. 6 КК, (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України (наприклад, якщо особа за межами України прид-бала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на тери-торії України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України); 3) коли суспільне небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а за-кінчені або злочинний наслідок настав на території Украї-ни (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України) юрисдикція Української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р; Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р.) ! або ж, навпаки, доповнювати-ся ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства (Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.)
Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчи-нених за межами України, визначена в ст. 7.
Передбачена ч. 1 ст. 7 відповідальність за злочини, вчине-ні за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у фор-мі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни Украї-ни згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно до-держуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68), а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяль-ність (ст. 3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 8 Закону України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 р. у редакції від 16 квітня 1997 р.) '. Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відпові-дальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним КК та законом іно-земної держави або лише КК, якщо воно посягало на певні блага або соціальні цінності України. Якщо ж діяння через малозначність не становило суспільної небезпеки, тобто не заподіяло істотної шкоди і не створило загрози заподіяння такої шкоди особі, суспільству або державі, то воно не є злочином (ч. 2 ст. 11). Відповідно до ч. 1 ст. 7 на тих самих підставах за ці діяння несуть відповідальність і «особи без громадянства, що постійно проживають в Україні», тобто осо-би, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.
Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точно встановити, що да-на особа на момент вчинення цього діяння була громадяни-ном України чи особою без громадянства, що постійно про-живає в Україні. Питання про належність до громадянства України вирішується згідно зі статтями 1-27 Закону України «Про громадянство».
На тих самих підставах несуть за даний злочин відпові-дальність і особи, які мають подвійне громадянство — Украї-ни та іншої держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за вчинене. На підставі ч. 1 ст. 7 КК мають відповідати дані особи і за злочин, вчинений на території іншої держави, громадянами якої вони також є, якщо інше не передбачено договором між Україною і цією державою.
Якщо ж громадянин України або особа без громадянст-ва, що постійно проживає в Україні, за вчинені злочини зазнали покарання за кордоном, вони не можуть бути притяг-нені в Україні до кримінальної відповідальності за ці зло-чини (ч. 2 ст. 7 КК).
Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплено в ст. 8 КК. Вона визначає, що інозем-ці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за Кримінальним кодексом Украї-ни у випадках, передбачених міжнародними договорами, або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.
Тлумачення закону, в тому числі кримінального, — це з'ясування та визначення змісту правової норми, тобто волі законодавця, відображеної у прийнятому ним законі.
Тлумачення кримінального закону поділяється на види залежно від суб'єкта, способів та обсягу тлумачення. За суб'єктом тлумачення поділяють на:
а) офіційне;
б) судове;
в) доктринальне.
До прийняття Конституції України 1996 р. Верховна Рада України мала право тлумачити чинні закони та їх окремі положення. Таке тлумачення називалося автентичним. Тепер Верховна Рада при прийнятті законів за необхідності дає визначення окремим поняттям і термінам у примітці до само-го закону (окремих його частин). Через це автентичне тлу-мачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону са-мим законодавцем — Верховною Радою України, не засто-совується.
Офіційне тлумачення (іноді його називають легальним) — це тлумачення чинних законів або їх окремих положень Кон-ституційним Судом України.. Згідно зі ст. 147 Конституції України, «Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України».
Судове тлумачення кримінального закону відбувається у процесі судового розгляду кримінальних справ, коли суд будь-якого рівня застосовує у кожній справі певні криміна-льно-правові норми, з'ясувавши їх зміст та відповідність Конституції України. У разі невідповідності кримінального закону Конституції суд повинен застосувати норму Консти-туції як норму прямої дії. Судове тлумачення кримінального закону може здійснювати і Пленум Верховного Суду України у вигляді постанові щодо певної категорії кримінальних справ. При цьому таке тлумачення не повинно підміняти собою закон, звужувати або розширювати його зміст. Положення, які містяться у таких постановах Пленуму, є обов'язковими для судів.
Доктринальне тлумачення кримінального закону — це наукове тлумачення, яке дають фахівці в галузі права — вчені та практичні працівники — в монографічних працях, наукових статтях, коментарях тощо.
Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, од-нак евентуальне впливає на формування законодавства та кримінально-правової політики в державі, а також на свідо-мість правозастосовувачів та ін.
За способами тлумачення поділяють на: а) філологічне; б) логічне; в) системне; г) історичне.
Філологічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту зако-ну шляхом аналізу самого його тексту (змісту певних тер-мінів і понять) із використанням правил граматики, синтак-сису, орфографії і пунктуації. Наприклад, у законодавчому понятті неосудності (ч. 2 ст. 19 КК) законодавець передба-чив, що для визнання особи неосудною достатньо, щоб один із вказаних у ч. 2 ст. 19 біологічних критеріїв (наприклад, тимчасовий розлад психічної діяльності) викликав появу од-ного з передбачених законом психологічних критеріїв — нездатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, ос-кільки ці критерії законодавець розглядає як альтернативні.
Логічне тлумачення полягає у застосуванні категорій логі-ки при з'ясуванні змісту закону та обсягу його правової регламентації, визначенні моменту закінчення злочину тощо.
Логічне тлумачення закону застосовується у кожному випадку застосування (звичайно, і теоретичного аналізу) як на рівні кваліфікації злочину, так і на рівні індивідуалі-зації відповідальності (покарання), оскільки всі склади зло-чинів в Особливій частині КК побудовані з використанням логічних конструкцій, що містить загальне поняття складу злочину.
Системне тлумачення — це з'ясування змісту відповід-ного положення кримінального закону шляхом зіставлення його з іншими положеннями даного чи будь-якого іншого закону, визначення юридичної природи та місця цього положення в системі кримінального права, а іноді і в усій національній правовій системі.
Цей прийом використовується законодавцем, теорією і практикою перш за все для систематизації норм Загальної та Особливої частин КК, для визначення родових об'єктів злочинів, для розмежування суміжних складів злочинів за родовим та безпосереднім об'єктами тощо, а також для ви-значення меж правового регулювання певного інституту кри-мінального права (наприклад, меж правового регулювання інститутів, передбачених статтями 2, 16, 29 КК). Такий аналіз детермінує висновки: а) що ст. 2 передбачає підста-ви відповідальності за закінчений злочин, вчинений лише однією особою (не у співучасті); б) що норми особливої частини описують усі злочини лише як закінчені злочини; РІ в) що підстави відповідальності за незакінчений злочин додатково до ст. 2 передбачає ще й ст. 16; г) що підстави відповідальності за вчинення злочину у співучасті додатко-во регламентує ще й ст. 29 тощо.
Історичне тлумачення — це з'ясування змісту закону в різних аспектах: з урахуванням ретроспективного та сучасно-го обсягу кримінально-правового регулювання однойменним інститутом; з урахуванням умов, що формували криміналізацію певного суспільне небезпечного діяння та подальшу зміну обсягів даної криміналізації, наприклад, нині діюча редакція ст. 212 (ухилення від сплати податків, зборів, ін-ших обов'язкових платежів) виникла внаслідок неодноразо-вих змін і доповнень раніше діючої аналогічної норми, які були обумовлені процесом становлення нової фінансової сис-теми та зміни форм власності.
Тлумачення кримінального закону за обсягом кола суспі-льне небезпечних діянь, що охоплюються певною криміналь-но-правовою нормою, поділяються на: а) буквальне; б) по-ширювальне; в) обмежувальне.
Буквальне тлумачення є основним серед названих видів. Воно полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми у точній відповідності з текстом закону. І? Поширювальне тлумачення полягає у наданні дії закону ширших меж, ніж це безпосередньо випливає з буквального тлумачення кримінально-правової норми, оскільки певні ас-пекти цього діяння розуміються контекстуально. До того ж, певні аспекти криміналізованого діяння можуть виникати ре-ально й після прийняття закону. Наприклад, ст. 155 «Обман замовників», яка була включена до раніше діючого КК 1960 р. ще 3 липня 1973 р., охоплювала вчинення обману замов-ників не лише підприємствами побутового обслуговування і комунального господарства, але і підприємствами, що надають громадянам аудиторські послуги, які виникли лише у 90-х рр.. (нині діюча ст. 225 (обман покупців та замовників).
Обмежувальне тлумачення полягає у наданні дії закону вужчих меж, ніж це передбачає буквальний зміст певної кримінально-правової норми. Наприклад, ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» передбачає, виходячи з буквального тлумачення закону, відповідальність за цей злочин і неповнолітніх осіб віком від 16 років. Однак логічне тлумачення детермінує висновок про те, що в цій нормі законодавець охороняє нормальний фізичний і мораль-ний розвиток неповнолітніх від дій тих осіб, в яких основи, такого розвитку вже сформовані, тобто від повнолітніх осіб (після 18 років).
Кримінальна відповідальність — це правовий обо-в'язок особи, яка вчинила злочин, зазнавати заходів державно-го впливу (підкоритися) та бути покараною. При цьому пра-во держави — застосовувати примусові заходи впливу щодо злочинця та покарати його. Застосовування такого права має бути лише в межах, установлених законом. Обов'язок злочинця підкоритися примусовим заходам і бути покара-ним поєднується з його правом вимагати від держави в особі її органів, щоб такі заходи застосовувались до ньо-го у повній відповідності із законом. Держава в особі орга-нів розслідування і суду зобов'язана виконувати законні вимоги особи, яка вчинила злочин.
Кримінальну відповідальність не слід ототожнювати з по-каранням. Кримінальна відповідальність — це обов'язок осо-би, яка винна у вчиненні злочину, зазнавати заходів держав-ного впливу (покарання). Покарання — це одна із форм (стадій) реалізації кримінальної відповідальності, і підставою для його застосування є факт набрання обвинувальним вироком законної сили. Покарання особи, яка вчинила зло-чин, становить основний елемент кримінальної відповідаль-ності, але повністю її зміст не вичерпує. Отже, поняття кри-мінальної відповідальності ширше за поняття покарання. По-карання — це реалізація обов'язку особи зазнати суворих примусових заходів кримінально-правового характеру.
Кримінальна відповідальність тісно пов'язана з такими принципами права, як гуманізм та індивідуалізація відповідальності. Ці принципи втілено в нормах криміналь-ного закону про звільнення від кримінальної відповідаль-ності, звільнення від покарання, про умовне незастосування покарання А Правові підстави застосування цих інституцій
Підставами кримінальної відповідальності є: 1) наявність юридичного факту — вчинення діяння, забороненого кримі-нальним законом; 2) таке діяння за своїм соціальним змістом завдало або загрожувало завдати шкоду певним благам або іншим цінностям; 3) вищезазначене діяння було вчинено фі-зичною осудною особою, яка досягла встановленого в законі віку кримінальної відповідальності; 4) під час вчинення діяння особа не перебувала під впливом будь-якої сили або примусу, яким вона не могла протистояти; 5) відсутні інші обставини, які відповідно до закону виключають злочинність діяння. Ці критерії визначають сутність і специфіку злочину певного виду та пов'язані з такою категорією кримінального права, як склад злочину. Таке розуміння питання, що роз-глядається, дає можливість констатувати, що підставою кри-мінальної відповідальності є вчинення суспільне небезпечного діяння, яке містить ознаки складу злочину. Підставою кри-мінальної відповідальності, говориться в ст. 2 КК, є вчине-ння особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Разом з тим у цій статті, відповідно до закріплених Конституцією Украї-ни прав і свобод людини і громадянина, виписано два поло-ження, що виключають будь-яку можливість розширювати підстави кримінальної відповідальності, а саме: 1) Особа не може бути визнана винною у вчиненні злочину і піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком; 2) особа не може бути притягнена до кримінальної відпові-дальності за той самий злочин більше одного разу
Підставою кримінальної відповідальності є наяв-ність у суспільне небезпечному діянні (злочині) особи скла-ду злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримі-нального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об'єктивних і суб'єктивних ознак злочинного діяння озна-кам складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або однозначно випливають з її змісту).
Встановлення юридичної відповідності ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, описаного у конкретній нор-мі кримінального закону, в теорії кримінального права має назву кваліфікація злочину. Як кваліфікувати злочинне діян-ня і який склад злочину міститься у такому діянні — це питання, що виникає у повсякденній роботі правоохоронних органів і суду. Кваліфікація злочинів здійснюється правозастосовними органами у зв'язку з порушенням особою кри-мінально-правової норми. Механізм кваліфікації злочинів пов'язаний переважно з правовим дослідженням фактичних обставин (ситуації) вчинення суспільне небезпечного діяння і їх зіставленням зі складом злочину, виписаного в певній нормі кримінального закону. Висновки такого зіставлення (кваліфікації злочину), поряд з багатьма іншими положення-ми, мають знайти своє закріплення у відповідних процесу-альних документах (постанові, обвинувальному висновку, а також у вироку або ухвалі суду), У цих документах має бути викладено, зокрема, обставини вчиненого злочину та формулу кваліфікації, сутність якої дано у відповідних стат-тях КПК. Крім того, у правозастосовних документах обо-в'язково має бути посилання на статтю або її частину чи пункт статті Особливої частини КК, якою передбачено склад злочину, що відповідає встановленим фактичним обставинам. При встановленні ж наявності попередньої злочинної діяльності або окремих видів співучасті в злочині, крім поси-лання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, має бути і посилання відповідно до ст. 14 або ст. 15, чи на певну частину ст. 27 Загальної частини Кодексу.
Зміст кримінальної відповідальності визначається норма-ми матеріального кримінального права. Реалізація ж кримі-нальної відповідальності здійснюється у формі кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих правовідносин. Це, в першу чергу, означає, що кримінальна відповідальність із моменту свого виникнення зумовлює, крім вищезазначеного обов'язку особи, яка вчинила злочин, також її обов'язок підкорятися вимогам процедури реалізації органами розсліду-вання та суду такої відповідальності (кримінально-проце-суальні правовідносини).
Література:
1. Матишевський П. С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – с. 44-88
Реферат
на тему:
“Закон про кримінальну відповідальність”
