Процесуальний примус
Процесуальний примус
Основні питання, які необхідно вивчити у процесі опрацювання теми: поняття та значення процесуального примусу; система заходів процесуального примусу; запобіжні заходи: підстави і процесуальний порядок обрання, зміни і скасування.
Рекомендована література:
Білоусов О.І. Проблеми визначення поняття „затримання підозрюваного” // Вісн. одес. Ін-ту внутр. справ. – 2005. - №1. – С. 22-25.
Білоусов О.І.Місце і роль запобіжних заходів у системі кримінально-процесуального примусу \\ Південноукраїнський правничий часопис. – 2006. - №1. – С.178-181.
Дубинский А.Я., Сербулов А.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе. К., 1950. 52с.
Зейкан Я.П. Права особи і проблеми, що виникають при її затриманні // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - №19 (61). – С. 35-40.
Ілюк Ф. Взяття під варту: практика застосування запобіжного заходу \\ Юридичний вісник України. – 2007. - №8. – 24 лютого-2 березня. – С. 6-7.
Коваленко Є. Запобіжні заходи у кримінальному судочинстві: особливості та підстави застосування \\ Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №10. – С. 146-151.
Копетюк М. Особливості прокурорського нагляду за законністю і обґрунтованістю затримання і взяття під варту неповнолітнього обвинуваченого (підозрюваного) \\ Юридична Україна. – 2007. - №4. – С. 78-82.
Курильчук І. Взяття під варту // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №5. – С. 159-162.
Озерська А.В. Перевірка прокурором законності затримання органами внутрішніх справ громадян та утримання їх в ІТТ // Економіка, фінанси, право. – 2006. - №1. – С. 36-39.
Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. М., Наука. 1989. 256с.
Петрухин И.Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение. М., 1985. 140с.
Пільгуй І.В. Особливості обрання застави як запобіжного заходу в досудовому слідстві // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь, 2005. – вип. 7. – с. 45-49.
Сліпченко В.І. Проблеми апеляційного оскарження обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Держава і право: зб. наук. праць. – Вип.. 30. – К.: ін-т дер. і права ім. В.М. Корецького, 2005. – С. 509-514.
Чернова А.К. Процесуальна самостійність слідчого та проблеми застосування запобіжних заходів \\ Науковий вісник Дніпропетровського ДУВС. – 2006. – Спец. Вип. - №1. – С.94-101.
Поняття та значення процесуального примусу
У теорії кримінального процесу питання методів виховання є досить актуальним. У нашій державі переконання як метод виховного впливу застосовується державними й громадськими організаціями. Переконання являє собою такий виховний вплив однієї людини на іншу який спрямований на зміну неправильних відносин, поглядів, подань і формує нову моральність. Переконанню як найбільш природному способу впливу на людину належить важливе місце й у системі засобів досягнення цілей кримінального процесу. Переконання має своєю метою виховання в громадян внутрішньої потреби й стійкою звички правомірного поводження. Воно здійснюється різними прийомами: словом, прикладом поводження, публічною критикою найпоширеніших порушень законності й т.п. Переконання буде максимально ефективним і діючим, якщо воно здійснюється в атмосфері психологічного контакту, з урахуванням індивідуальних особливостей особистості, на яку спрямований виховний вплив. По своїй сутності переконання завжди повинно бути доказовим, інакше воно перетвориться в марне моралізування. При цьому переконувати треба конкретно, послідовно й логічно. Тільки при цій умові переконання буде предметним і зрозумілим, здатним досягти поставлених виховних цілей.
Саме існування права як соціально-ціннісної категорії робить регулюючий і виховний вплив, сприяє виробленню правосвідомості й правової психології. Як тільки правова норма уведена, вона переконує всіх, хто про неї знає або повинен знати, у необхідності погодити своє поводження з її вимогою. Однак найбільш сильний ефект виховного впливу права проявляється в «динаміці», у процесі його реалізації, коли відбувається застосування його до окремих конкретних випадків, де інтерес охоронюваного блага часом не збігається з інтересом індивіда, у відношенні якого право робить свій регулюючий і виховний вплив.
Важливе значення в забезпеченні дотримання права належить суспільній думці, що включає в себе ряд самостійних форм такого переконання. Перша форма зводиться до переконаності переважної більшості членів нашого суспільства в тім, що існуючі правові приписи спрямовані на охорону прав і законних інтересів самих же громадян і тому, з метою задоволення цих інтересів, підлягають точному й безумовному дотриманню. Другою формою переконання є негативна суспільна думка про тих осіб, які стали на шлях порушення законів, недотримання правил співіснування. У нашому суспільстві, де переважна більшість його членів внутрішньо переконані в необхідності дотримання всіх правових приписів держави, не може не виникнути негативна думка про ті абсолютні меншості, що ігнорує ці приписання, роблять дії, що викликають справедливе збурювання всієї громадськості. Це, звичайно, розуміють і нестійкі елементи, схильні до здійснення правопорушень. Для них далеко не байдуже негативна суспільна думка, що служить для багатьох з них досить сильним стримуючим фактором. От чому громадськість у цій справі зобов’язана проявляти необхідну активність. Це головний фактор, що ефективно сприяє попередженню правопорушень та злочинів.
Коли ж особа вже встала на шлях вчинення правопорушень, але ці правопорушення не носять злісного характеру й не являють собою великої суспільної небезпеки, доцільно застосовувати певні примусові заходи. У цьому випадку формування негативної суспільної думки про таку особу буде вже недостатнім.
Разом з тим, варто підкреслити, що в сфері боротьби зі злочинністю й, зокрема, у кримінальному судочинстві, саме переконання неможливо без примусових заходів. Примус же застосовується тільки там і тоді, де й коли одного переконання виявляється недостатньо. Кримінальне судочинство опиралося й опирається на державний примус, тому, що в противному випадку воно втратило б свою специфіку. Найбільші можливості переконання має стадія судового розгляду. Великий вплив на осіб, що є присутнім у судовому засіданні, і на широкі маси громадян робить гласність правосуддя. Надаючи великого значення принципу гласності судочинства, у юридичній літературі наведена така влучна цитата: «Треба не боятися суду і гласності, а тягти злочинця на суд гласності, тільки так ми цю хворобу всерйоз вилікуємо». Питання вдосконалювання гласності правосуддя належить до числа великих процесуальних проблем, що вимагають свого вирішення.
Відповідно до чинного КПК України до заходів процесуального примусу можна віднести:
привід;
обшук;
огляд;
одержання зразків для експертного дослідження;
виїмка;
освідування;
заходи, застосовані до порушників порядку судового засідання;
накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку або можливої конфіскації майна;
відсторонення обвинуваченого від займаної посади;
накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку;
відібрання у правопорушника зобов’язання про явку;
запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу (ст.981);
поміщення обвинуваченого у відповідний медичний заклад на період проведення стаціонарної експертизи (за поданням слідчого, яке погоджене із прокурором суддя виносить постанову).
затримання підозрюваного як тимчасовий запобіжний захід;
запобіжні заходи відповідно до ст. 149 КПК: підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування військової частини.
До неповнолітніх, крім зазначених запобіжних заходів, можуть застосовуватися наступні запобіжні заходи: віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, а до неповнолітнім, що виховується в дитячих установах, - віддання під нагляд адміністрації цих установ (ст. 436 КПК).
Деякі примусові заходи, що не є запобіжними заходами, можуть застосовуватися не тільки до обвинуваченого або підозрюваного, але й до інших осіб. Наприклад, привід свідка або потерпілого до слідчого, накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку, обшук, виїмка, огляд і т.д. У той же час такі примусові заходи, як затримання, відсторонення від займаної посади, накладення арешту на майно з метою наступної його конфіскації можуть застосовуватися слідчим тільки до підозрюваного або обвинуваченому. Видається очевидним, що застосування заходів процесуального примусу може мати місце тільки після прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Проведення ж тих або інших слідчих дій, які забезпечуються можливістю застосування певних примусових заходів (а в ряді випадків і самі являють собою примус) до порушення кримінальної справи, суперечить самій природі, примусовому характеру, особливій підставі державно-владного примусу, який застосовується у кримінальному процесі. Застосування певних примусових заходів до порушення кримінальної справи неминуче приведе до стирання грані між розслідуванням як особливою формою діяльності державних органів і інших дій, пов’язаними з перевіркою даних про передбачуваний і вчинений злочин. Система заходів процесуального примусу, що існує в сучасному кримінальному процесі, дозволяє максимально індивідуалізувати їхнє застосування, вимагає творчого, свідомого підходу з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винуватого й інших обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Оскільки застосування будь-якого примусового заходу пов’язане з певним обмеженням прав і свобод громадян, воно допускається тільки при реальній необхідності. Тим часом, аналіз слідчої практики показує, що це положення деякими працівниками часом не враховується. Так, у ході анкетування слідчих і суддів було поставлене питання: « Чи завжди при вирішенні питання про застосування заходів процесуального примусу Ви враховуєте, наскільки доцільно й необхідно прибігати до них?»; «Так, завжди», - відповіли 79% слідчих і 80% суддів; «Рідко» - 17,4% слідчих і 18,3% суддів; «Ніколи» -3,6% слідчих і 1,7% суддів.
Закон залишає за слідчим можливість вибору і, роблячи цей вибір, необхідно виходити не тільки з юридичних, але й, що не менш важливо, з моральних підстав, керуючись принципом гуманізму.
Підстави і процесуальний порядок обрання запобіжних заходів
Деякі учасники (суб’єкти) кримінального процесу з різних мотивів ухиляються від добровільного виконання покладених на них кримінально-процесуальним законом обов’язків або навіть протидіють здійсненню завдань правосуддя (ст.2 КПК).
Для недопущення вказаних випадків органу дізнання, слідчому, прокурору і суду дано право застосовувати до таких осіб різні заходи процесуального примусу. Це право витікає з самої природи і мети кримінально-процесуальної діяльності органів, які ведуть процес.
До заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні в кримінальних справах відносяться запобіжні заходи, які законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого або підозрюваного.
Підстави застосування (ст.148 ).
Підставою для застосування запобіжного заходу є:
наявні у кримінальній справі докази, які вказують на те: що обвинувачений, підозрюваний, підсудній, засуджений може ухилитися від слідства і суду або виконання процесуальний рішень, перешкодити встановленню істини по справі; займатиметься злочинною діяльністю;
Закон передбачає (ст.150 КПК) і обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу, ними являються:
тяжкість вчиненого злочину;
його вік;
стан здоров’я;
сімейний стан, матеріальний стан, вид діяльності;
місце проживання;
інші обставини, які характеризують особу.
До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжко хворих, вагітних жінок, одиноких матерів – такий вид запобіжного заходу, - як тримання під вартою майже не застосовується.
Мета запобіжного заходу – це перешкодити обвинуваченому:
сховатися від дізнання, слідства і суду;
встановленню істини по справі;
займатися злочинною діяльністю;
ухилитися від виконання процесуальних рішень ( вирок і т.д.).
Застосувати запобіжний захід при наявності для цього підстав – це право, а не обов’язок слідчих органів.
Якщо не має підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст.148 КПК).
Це зобов’язаня не є запобіжним заходом і його не слід плутати із підпискою про невиїзд. При порушенні цього зобов’язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
У відповідності до ч.4 ст.148 КПК у виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований до підозрюваної особи. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред’явлено не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлено, запобіжний захід скасовується.
Таким чином, закінчуючи розгляд третього питання, можна сказати, що запобіжні заходи – це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами і судами до обвинувачених а у виняткових випадках і до підозрюваних, з метою перешкодити їм скритися від слідства і суду, заважати встановленню істини по справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.
Види запобіжних заходів: процесуальний порядок їх обрання, зміни скасування
Законом (ст.149 КПК) передбачений вичерпний перелік запобіжних заходів ними є:
Підписка про невиїзд.
Особиста порука.
Порука громадської організації або трудового колективу.
Застава.
Взяття під варту.
Нагляд командування військової частини.
Тимчасовим запобіжним заходом – є затримання підозрюваного в порядку ст. 106, 115, 1652 КПК.
Крім цього, у відповідності до ст.436 КПК до неповнолітніх обвинувачених передбачається застосування ще двох видів запобіжних заходів:
Передача під нагляд батьків, опікунів і піклувальників.
Передача під нагляд адміністрації дитячої установи.
На практиці найбільш поширеними запобіжними заходами є:
підписка про невиїзд;
тримання під вартою;
а також застава, як новий вид запобіжного заходу.(з 1996 р.)
Слід мати на увазі, що до обвинуваченого (підозрюваного) може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно.
Підписка про невиїзд (ст.151 КПК) – полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового забов’язання не відлучатися з місця постійного проживання, або з місця тимчасового знаходження, без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду.
Підписка про невиїзд – є найбільш поширеним запобіжним заходом. Вона обирається у тих випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання, або тимчасового знаходження.
Під місцем постійного проживання обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, в якому він за певною адресою має постійне житло, прописаний і проживає.
Місце тимчасового знаходження – це місце, в якому обвинувачений перебуває у зв’язку із проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням та інше.
При обранні підписки про невиїзд, - орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя не вправі визначити місце проживання обвинуваченого на період провадження по справі. Закон надає їм лише право заборонити обвинуваченому залишати місце постійного проживання, або тимчасового знаходження без їх дозволу.
Якщо обвинуваченому, що дав підписку про невиїзд, необхідно залишити вказане ним місце проживання, він повинен звернутися до особи, що відібрала підписку з клопотанням дозволити йому виїзд (хворий, на похорони, весілля і т.д.).
Дозвіл або відмова в цьому оформляються мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Рішення про відмову у дачі дозволу, може бути оскаржене у загальному порядку (ст.234 – 236 КПК).
Зміна місця проживання у зв’язку з отриманням житла, з наймом, обміном і неповідомленням тривалий час нової адреси, розглядається як порушення підписки.
Застосування підписки про невиїзд оформляється двома процесуальними документами:
постановою (ухвалою) ч.2 ст. 148 КПК;
підпискою про невиїзд.
В підписці про невиїзд, вказується:
місце і дата її відібрання;
прізвище, ім’я, по-батькові обвинуваченого;
його адреса;
зміст зобов’язання;
оголошення про наслідки його порушення;
підписи обвинуваченого і особи, яка відібрала підписку.
У відповідності до ч.2 ст.151 КПК, у випадку порушення обвинуваченим даної ним підписки про невиїзд, вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це (наслідки порушення) обвинуваченому оголошується при відібранні від нього підписки про невиїзд.
Як правило, на практиці, наслідком порушення підписки про невиїзд, є заміна її, таким запобіжним заходом – як тримання під вартою.
Особиста порука (ст.152 КПК) – полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом, і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, слідства, в суд на першу про те вимогу.
Число поручителів визначає слідчий і їх не може бути менше двох.
Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір’я у слідчого і суду. Це громадяни, завдяки своїм моральним якостям мають авторитет і мають змогу забезпечити належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом зазначених органів.
З метою вивчення даних поручителів, при необхідності суд, слідчий можуть витребувати характеристики, довідки. Ці документи додаються до справи.
Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Ці особи подають письмову заяву, і після цього слідчий з врахуванням даних по особі поручителя, взаємовідносин з обвинуваченим, вирішується питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.
Застосування особистої поруки оформляється:
постановою;
зобов’язанням про особисту поруку.
Поручителі викликаються до слідчого або суду, їх повідомляють про суть справи (характер злочину, роль обвинуваченого, ст. КК та інше), попереджують про відповідальність (ч.2 ст.152 КПК) в разі ухилення обвинуваченого від слідства і суду. Поручителі несуть майнову відповідальність (грошове стягнення до 200 – неоподаткованих мінімумів) тільки за невиконання зобов’язання забезпечити явку обвинуваченого.
Постанова про обрання цього запобіжного заходу – оголошується обвинуваченому. А зміст зобов’язання доводиться поручителям, які підписують його разом з особою яка його відібрала.
У відповідності до ч.3 ст.152 КПК, поручителям роз’яснюється їх право відмовитися від поруки.
Така відмова може статися в тому разі, коли поручителі переконуються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого, та його явку до слідчого і суду. Відмова повинна бути усною або письмовою. В разі своєчасного повідомлення про відмову від поруки, з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку і явку обвинувального.
Після відмови від поруки слідчий замінює поруку на інший вид запобіжного заходу і при наявності підстав на найбільш суворіші.
В разі невиконання поручителями зобов’язання про явку обвинуваченого, факт його ухилення фіксується протоколом (ст.153 КПК), який приєднується до справи. Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, при розгляді справи, або в іншому судовому засіданні.
З протоколом ознайомлюються поручителі, вони допитуються про причини невиконання взятого на себе зобов’язання, з’ясовуються причини неявки обвинуваченого.
Визначаючи розмір грошового стягнення з поручителя, суд враховує особу, стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків обвинуваченого на хід попереднього слідства і суду.
Порука громадської організації чи трудового колективу (ст.154 КПК)
Даний запобіжний захід полягає в винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, цеху, бригади постанови про те, що дана організація чи колектив ручається за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого, що є членом організації чи колективу в орган дізнання, до слідчого і в суд.
Таким чином, порука громадської організації чи трудового колективу оформляється постановою загальних зборів. Питання про поруку може бути внесено на обговорення громадської організації чи трудового колективу по ініціативі їх членів чи по ініціативі дізнавача, слідчого, прокурора, суду. В сіх випадках громадська організація чи трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, що пред’явлено особі відносно якої обирається запобіжний захід.
Постанова або протокол зборів мають бути приєднані до справи.
Громадська організація чи трудовий колектив зобов’язані своєчасно інформувати про звільнення обвинуваченого з роботи або вибуття з складу організації. Вони мають право в будь-який момент відмовитись від поруки, повідомивши про це орган, що обрав запобіжний захід. В таких випадках до обвинуваченого застосовується інший запобіжний захід.
Цей запобіжний захід оформляється постановою органу, що обрав його і письмовою порукою в формі постанови загальних зборів громадської організації чи трудового колективу.
Застава (ст.1541 КПК) – полягає у винесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними та юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід.
Він не може бути меншим:
щодо особи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, або особливо тяжкого – 1-ої тисячі неоподаткованих мінімумів (17 X 1000 = 17 000 гр.).
щодо особи обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину, чи раніше судимої особи – 500 неоподаткованих мінімумів (17 X 500 = 8500 гр.).
щодо інших осіб – 50 (п’ятидесяти) неоподаткованих мінімумів (17 X 50 = 850 гр.).
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову.
Застава може бути звернена на виконання вироку в частині майнових статей (забезпечення цивільного позову) тільки в тому разі, коли вона внесена підсуднім, а не іншими фізичними та юридичними особами (ч.7 ст.1541 КПК).
Про обрання застави, як запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносить мотивовану постанову, а суд – ухвалу.
Крім того складається протокол про прийняття застави, який підписується особою, що внесла заставу і яка її прийняла.
В протоколі роз’яснюється обов’язки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ч. 1, 3 ст.1541 КПК) та наслідки їх невиконання, а заставодавцю – в вчиненні якого злочину обвинувачується особа і що в разі невиконання нею своїх обов’язків, застава буде звернута в дохід держави, з врученням копії протоколу.
Застава щодо особи, яка знаходиться під вартою, обирається зі згоди прокурора, який дав згоду на арешт, а після надходження справи в суд - судом.
Заставодавець може відмовитись від своїх зобов’язань. Але перед цим він забезпечує явку особи до органу для заміни запобіжного заходу на інший.
Застава повертається тільки після обрання нового запобіжного заходу.
Якщо особа (підозрюваний, обвинувачений, підсудній) порушує зобов’язання, застава звертається в дохід держави.
Питання про звернення застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, або іншому судовому засіданні.
Питання про повернення застави теж вирішується судом, а в разі закриття справи – слідчим.
Повернення застави доцільно оформляти протоколом.
Застава, як вид запобіжного заходу внесена в КПК України в листопаді 1996 року. Цей запобіжний захід на практиці частіше застосовується щодо осіб, котрі вчинили економічні злочини, мають постійне місце проживання, роботи, позитивно характеризуються, мають сім’ю.
Також застава застосовується до іноземців, які вчинили злочин, які не є тяжкими, або скоїли економічні злочини.
Як правило особи, до яких вибрано запобіжний захід – заставу, свої обов’язки виконують. Можливість втрати значної суми грошей чи майна дисциплінує особу, змушує належно поводитися і виконувати свої обов’язки.
Взяття під варту (ст.155 КПК)
Цей запобіжний захід полягає в арешті обвинуваченого (підозрюваного) і є найбільш суворим. При взятті під варту, особа фізично ізолюється від суспільства і утримується під охороною в місцях позбавлення волі. Даний запобіжний захід найбільш істотно обмежує свободи громадян і тому застосовується тільки при дійсній необхідності, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети судочинства (ч.1 ст.148 КПК).
Взяття під ватру як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.
Місцями досудового ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання затриманих.
У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув’язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії.
Порядок досудового ув’язнення визначається Положенням про попереднє ув’язнення під варту, КПК.
Строки тримання під вартою (ст. 156 КПК).
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.
У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:
до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержання законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
до дев’яти місяців – за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині не розслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 КПК виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. у строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднанні до неї або виділеної з неї справи або пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.
Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчується в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 КПК перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.
У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому КПК порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.
Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.
Порядок обрання запобіжного заходу
На стадії досудового розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з затриманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.
Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі вести прокурор зобов’язаний ознайомитись з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.
Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.
Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:
про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для обрання немає підстав;
про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчиш дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк д десяти діб в вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Порядок продовження строків тримання під вартою
За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніше як за п’ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою до дев’яти місяців – не пізніше п’ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців – не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.
Рішення про взяття під варту неповнолітнього повинно прийматись тільки при наявності об’єктивних даних, що свідчать про те, що цей запобіжний захід являється єдино можливим і ефектним.
Неповнолітні, взяті під варту, повинні утримуватись окремо від дорослих і від засуджених неповнолітніх.
Нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК)
Даний запобіжних захід застосовується тільки до військовослужбовців, солдат, матросів, сержантів та старшин строкової служби і полягає в вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, з метою, щоб забезпечити належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повинно бути повідомлене про суть справи, по якій обраний запобіжний захід.
Військовослужбовці, до яких застосовується запобіжний захід знаходяться під наглядом своїх безпосередніх начальників чи добового наряду, вони позбавляються права носіння зброї, не призначаються в караул, не направляються на роботу поза частиною, не звільняються за межі частини і т. ін.
Обрання цього запобіжного заходу оформляється постановою органу, що брав запобіжний захід, письмовим повідомленням про це командуванню військової частини і їх відповіддю про встановлення нагляду.
Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи
Ця стаття передбачає два види запобіжних заходів для неповнолітніх обвинувачених:
Передачу їх під нагляд батьків, опікунів, піклувальників.
2. Передачу адміністрації дитячого закладу.
Кожен із них застосовується окремо. Одночасно ці два заходи обирати не можна.
Наявність цих двох запобіжних заходів, не означає, що до неповнолітніх не можна застосовувати і інші запобіжні заходи, які передбачені ст. 149 КПК.
Для віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи, необхідно від вказаних осіб відібрати письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та явки його по виклику. В разі порушення зобов’язання батьків, опікунів, піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в порядку ст.152, 153 КПК (20 неоподаткованих мінімумів).
Процесуальний порядок зміни і скасування запобіжних заходів (ст.165 КПК)
Запобіжний захід скасовується, коли відпаде необхідність в ньому взагалі. Це в разі:
закриття кримінальної справи (ст.214 КПК);
при постановленні виправдувального вироку (п.13 ст.335 КПК);
винесення вироку, який звільняє підсудного від відбуття покарання;
або засуджує до покарання не пов’язаного з позбавленням волі.
Змінюється запобіжний захід, коли виникає необхідність в його заміні, тобто в заміні раніше обраного.
Заміна може мати місце:
як на менш суворий;
або на більш суворий, в залежності від причин заміни.
Зміна запобіжного заходу, або скасування провадиться за мотивованою постановою. Копія постанови направляється прокурору.
Прокурор вправі в письмовій формі вказати:
скасувати запобіжний захід;
замінити його іншим;
обрати запобіжний захід, якщо він не обирався.
Вказівка прокурора з цих питань є обов’язковою для слідчого і органу дізнання.
Запобіжний захід обраний прокурором, або за його вказівкою слідчий, орган дізнання можуть скасувати або змінити тільки за його згодою.
Запобіжний захід обраний судом, може бути скасований або змінений судом, а в разі направлення справи для провадження розслідування – прокурором, або за його згодою слідчим, органом дізнання.
Про скасування і зміну запобіжного заходу повідомляються зацікавлені особи.
Затримання підозрюваного
Згідно зі ст. 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України) та прокурор (ст. 227 КПК України) має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. За-тримання є тимчасовим запобіжним заходом, який здійснюється в передбаченому законом порядку.
Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК України може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосе-редньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрю-ваного.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд із вказаними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву. Мотивом затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, схо-вавшись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як і заарештовані.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, об-раховується з моменту доставлення її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з мо-менту фактичного затримання.
Тивалість затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочи-ну, не може перевищувати сімдесяти двох годин. | Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити затриманому його права і обов’язки, встановлені чинним законодавством. Про це робиться відмітка в протоколі затри|мання.
Затримання особи є процесуальним актом, який офіційно ставить особу в сттус підозрюваного. З моменту затримання особа одержує статус підозрюваного, який відповідно до ст.431 КПК України має право: знати, в чому він підозрюється; давати пока-зання або відмовитися давати показання і відповідати на запитан-ня; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав - на за-безпечення безпеки. Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з його родичів.
Протягом 72 годин після затримання орган дізнання:
звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснене з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою ст. 106 КПК;
звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;
доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
При затриманні провадиться особистий обшук підозрюваного з додержанням вимог ст.184 КПК України. Про обшук та його наслідки складається протокол, який підписують усі особи, що брали участь у цій слідчій дії.
Згідно зі ст. 21 КПК України слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор зобов’язані до першого допиту підозрюваного роз’яснити йому право мати захисника і скласти про це протокол. Доцільно складати окремий протокол роз’яснення прав затриманому, копію якого вручати підозрюваному.
Підозрюваний підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. Присутність захисника є обов’язковою.
Основні питання, які необхідно вивчити у процесі опрацювання теми: поняття та значення процесуального примусу; система заходів процесуального примусу; запобіжні заходи: підстави і процесуальний порядок обрання, зміни і скасування.
Рекомендована література:
Білоусов О.І. Проблеми визначення поняття „затримання підозрюваного” // Вісн. одес. Ін-ту внутр. справ. – 2005. - №1. – С. 22-25.
Білоусов О.І.Місце і роль запобіжних заходів у системі кримінально-процесуального примусу \\ Південноукраїнський правничий часопис. – 2006. - №1. – С.178-181.
Дубинский А.Я., Сербулов А.М. Меры пресечения в советском уголовном процессе. К., 1950. 52с.
Зейкан Я.П. Права особи і проблеми, що виникають при її затриманні // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - №19 (61). – С. 35-40.
Ілюк Ф. Взяття під варту: практика застосування запобіжного заходу \\ Юридичний вісник України. – 2007. - №8. – 24 лютого-2 березня. – С. 6-7.
Коваленко Є. Запобіжні заходи у кримінальному судочинстві: особливості та підстави застосування \\ Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №10. – С. 146-151.
Копетюк М. Особливості прокурорського нагляду за законністю і обґрунтованістю затримання і взяття під варту неповнолітнього обвинуваченого (підозрюваного) \\ Юридична Україна. – 2007. - №4. – С. 78-82.
Курильчук І. Взяття під варту // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - №5. – С. 159-162.
Озерська А.В. Перевірка прокурором законності затримання органами внутрішніх справ громадян та утримання їх в ІТТ // Економіка, фінанси, право. – 2006. - №1. – С. 36-39.
Петрухин И.Л. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном процессе. М., Наука. 1989. 256с.
Петрухин И.Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение. М., 1985. 140с.
Пільгуй І.В. Особливості обрання застави як запобіжного заходу в досудовому слідстві // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь, 2005. – вип. 7. – с. 45-49.
Сліпченко В.І. Проблеми апеляційного оскарження обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Держава і право: зб. наук. праць. – Вип.. 30. – К.: ін-т дер. і права ім. В.М. Корецького, 2005. – С. 509-514.
Чернова А.К. Процесуальна самостійність слідчого та проблеми застосування запобіжних заходів \\ Науковий вісник Дніпропетровського ДУВС. – 2006. – Спец. Вип. - №1. – С.94-101.
Поняття та значення процесуального примусу
У теорії кримінального процесу питання методів виховання є досить актуальним. У нашій державі переконання як метод виховного впливу застосовується державними й громадськими організаціями. Переконання являє собою такий виховний вплив однієї людини на іншу який спрямований на зміну неправильних відносин, поглядів, подань і формує нову моральність. Переконанню як найбільш природному способу впливу на людину належить важливе місце й у системі засобів досягнення цілей кримінального процесу. Переконання має своєю метою виховання в громадян внутрішньої потреби й стійкою звички правомірного поводження. Воно здійснюється різними прийомами: словом, прикладом поводження, публічною критикою найпоширеніших порушень законності й т.п. Переконання буде максимально ефективним і діючим, якщо воно здійснюється в атмосфері психологічного контакту, з урахуванням індивідуальних особливостей особистості, на яку спрямований виховний вплив. По своїй сутності переконання завжди повинно бути доказовим, інакше воно перетвориться в марне моралізування. При цьому переконувати треба конкретно, послідовно й логічно. Тільки при цій умові переконання буде предметним і зрозумілим, здатним досягти поставлених виховних цілей.
Саме існування права як соціально-ціннісної категорії робить регулюючий і виховний вплив, сприяє виробленню правосвідомості й правової психології. Як тільки правова норма уведена, вона переконує всіх, хто про неї знає або повинен знати, у необхідності погодити своє поводження з її вимогою. Однак найбільш сильний ефект виховного впливу права проявляється в «динаміці», у процесі його реалізації, коли відбувається застосування його до окремих конкретних випадків, де інтерес охоронюваного блага часом не збігається з інтересом індивіда, у відношенні якого право робить свій регулюючий і виховний вплив.
Важливе значення в забезпеченні дотримання права належить суспільній думці, що включає в себе ряд самостійних форм такого переконання. Перша форма зводиться до переконаності переважної більшості членів нашого суспільства в тім, що існуючі правові приписи спрямовані на охорону прав і законних інтересів самих же громадян і тому, з метою задоволення цих інтересів, підлягають точному й безумовному дотриманню. Другою формою переконання є негативна суспільна думка про тих осіб, які стали на шлях порушення законів, недотримання правил співіснування. У нашому суспільстві, де переважна більшість його членів внутрішньо переконані в необхідності дотримання всіх правових приписів держави, не може не виникнути негативна думка про ті абсолютні меншості, що ігнорує ці приписання, роблять дії, що викликають справедливе збурювання всієї громадськості. Це, звичайно, розуміють і нестійкі елементи, схильні до здійснення правопорушень. Для них далеко не байдуже негативна суспільна думка, що служить для багатьох з них досить сильним стримуючим фактором. От чому громадськість у цій справі зобов’язана проявляти необхідну активність. Це головний фактор, що ефективно сприяє попередженню правопорушень та злочинів.
Коли ж особа вже встала на шлях вчинення правопорушень, але ці правопорушення не носять злісного характеру й не являють собою великої суспільної небезпеки, доцільно застосовувати певні примусові заходи. У цьому випадку формування негативної суспільної думки про таку особу буде вже недостатнім.
Разом з тим, варто підкреслити, що в сфері боротьби зі злочинністю й, зокрема, у кримінальному судочинстві, саме переконання неможливо без примусових заходів. Примус же застосовується тільки там і тоді, де й коли одного переконання виявляється недостатньо. Кримінальне судочинство опиралося й опирається на державний примус, тому, що в противному випадку воно втратило б свою специфіку. Найбільші можливості переконання має стадія судового розгляду. Великий вплив на осіб, що є присутнім у судовому засіданні, і на широкі маси громадян робить гласність правосуддя. Надаючи великого значення принципу гласності судочинства, у юридичній літературі наведена така влучна цитата: «Треба не боятися суду і гласності, а тягти злочинця на суд гласності, тільки так ми цю хворобу всерйоз вилікуємо». Питання вдосконалювання гласності правосуддя належить до числа великих процесуальних проблем, що вимагають свого вирішення.
Відповідно до чинного КПК України до заходів процесуального примусу можна віднести:
привід;
обшук;
огляд;
одержання зразків для експертного дослідження;
виїмка;
освідування;
заходи, застосовані до порушників порядку судового засідання;
накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку або можливої конфіскації майна;
відсторонення обвинуваченого від займаної посади;
накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку;
відібрання у правопорушника зобов’язання про явку;
запобіжне обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу (ст.981);
поміщення обвинуваченого у відповідний медичний заклад на період проведення стаціонарної експертизи (за поданням слідчого, яке погоджене із прокурором суддя виносить постанову).
затримання підозрюваного як тимчасовий запобіжний захід;
запобіжні заходи відповідно до ст. 149 КПК: підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування військової частини.
До неповнолітніх, крім зазначених запобіжних заходів, можуть застосовуватися наступні запобіжні заходи: віддання під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, а до неповнолітнім, що виховується в дитячих установах, - віддання під нагляд адміністрації цих установ (ст. 436 КПК).
Деякі примусові заходи, що не є запобіжними заходами, можуть застосовуватися не тільки до обвинуваченого або підозрюваного, але й до інших осіб. Наприклад, привід свідка або потерпілого до слідчого, накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку, обшук, виїмка, огляд і т.д. У той же час такі примусові заходи, як затримання, відсторонення від займаної посади, накладення арешту на майно з метою наступної його конфіскації можуть застосовуватися слідчим тільки до підозрюваного або обвинуваченому. Видається очевидним, що застосування заходів процесуального примусу може мати місце тільки після прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Проведення ж тих або інших слідчих дій, які забезпечуються можливістю застосування певних примусових заходів (а в ряді випадків і самі являють собою примус) до порушення кримінальної справи, суперечить самій природі, примусовому характеру, особливій підставі державно-владного примусу, який застосовується у кримінальному процесі. Застосування певних примусових заходів до порушення кримінальної справи неминуче приведе до стирання грані між розслідуванням як особливою формою діяльності державних органів і інших дій, пов’язаними з перевіркою даних про передбачуваний і вчинений злочин. Система заходів процесуального примусу, що існує в сучасному кримінальному процесі, дозволяє максимально індивідуалізувати їхнє застосування, вимагає творчого, свідомого підходу з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості винуватого й інших обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи. Оскільки застосування будь-якого примусового заходу пов’язане з певним обмеженням прав і свобод громадян, воно допускається тільки при реальній необхідності. Тим часом, аналіз слідчої практики показує, що це положення деякими працівниками часом не враховується. Так, у ході анкетування слідчих і суддів було поставлене питання: « Чи завжди при вирішенні питання про застосування заходів процесуального примусу Ви враховуєте, наскільки доцільно й необхідно прибігати до них?»; «Так, завжди», - відповіли 79% слідчих і 80% суддів; «Рідко» - 17,4% слідчих і 18,3% суддів; «Ніколи» -3,6% слідчих і 1,7% суддів.
Закон залишає за слідчим можливість вибору і, роблячи цей вибір, необхідно виходити не тільки з юридичних, але й, що не менш важливо, з моральних підстав, керуючись принципом гуманізму.
Підстави і процесуальний порядок обрання запобіжних заходів
Деякі учасники (суб’єкти) кримінального процесу з різних мотивів ухиляються від добровільного виконання покладених на них кримінально-процесуальним законом обов’язків або навіть протидіють здійсненню завдань правосуддя (ст.2 КПК).
Для недопущення вказаних випадків органу дізнання, слідчому, прокурору і суду дано право застосовувати до таких осіб різні заходи процесуального примусу. Це право витікає з самої природи і мети кримінально-процесуальної діяльності органів, які ведуть процес.
До заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні в кримінальних справах відносяться запобіжні заходи, які законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого або підозрюваного.
Підстави застосування (ст.148 ).
Підставою для застосування запобіжного заходу є:
наявні у кримінальній справі докази, які вказують на те: що обвинувачений, підозрюваний, підсудній, засуджений може ухилитися від слідства і суду або виконання процесуальний рішень, перешкодити встановленню істини по справі; займатиметься злочинною діяльністю;
Закон передбачає (ст.150 КПК) і обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу, ними являються:
тяжкість вчиненого злочину;
його вік;
стан здоров’я;
сімейний стан, матеріальний стан, вид діяльності;
місце проживання;
інші обставини, які характеризують особу.
До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжко хворих, вагітних жінок, одиноких матерів – такий вид запобіжного заходу, - як тримання під вартою майже не застосовується.
Мета запобіжного заходу – це перешкодити обвинуваченому:
сховатися від дізнання, слідства і суду;
встановленню істини по справі;
займатися злочинною діяльністю;
ухилитися від виконання процесуальних рішень ( вирок і т.д.).
Застосувати запобіжний захід при наявності для цього підстав – це право, а не обов’язок слідчих органів.
Якщо не має підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст.148 КПК).
Це зобов’язаня не є запобіжним заходом і його не слід плутати із підпискою про невиїзд. При порушенні цього зобов’язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
У відповідності до ч.4 ст.148 КПК у виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований до підозрюваної особи. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред’явлено не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлено, запобіжний захід скасовується.
Таким чином, закінчуючи розгляд третього питання, можна сказати, що запобіжні заходи – це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами і судами до обвинувачених а у виняткових випадках і до підозрюваних, з метою перешкодити їм скритися від слідства і суду, заважати встановленню істини по справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.
Види запобіжних заходів: процесуальний порядок їх обрання, зміни скасування
Законом (ст.149 КПК) передбачений вичерпний перелік запобіжних заходів ними є:
Підписка про невиїзд.
Особиста порука.
Порука громадської організації або трудового колективу.
Застава.
Взяття під варту.
Нагляд командування військової частини.
Тимчасовим запобіжним заходом – є затримання підозрюваного в порядку ст. 106, 115, 1652 КПК.
Крім цього, у відповідності до ст.436 КПК до неповнолітніх обвинувачених передбачається застосування ще двох видів запобіжних заходів:
Передача під нагляд батьків, опікунів і піклувальників.
Передача під нагляд адміністрації дитячої установи.
На практиці найбільш поширеними запобіжними заходами є:
підписка про невиїзд;
тримання під вартою;
а також застава, як новий вид запобіжного заходу.(з 1996 р.)
Слід мати на увазі, що до обвинуваченого (підозрюваного) може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно.
Підписка про невиїзд (ст.151 КПК) – полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового забов’язання не відлучатися з місця постійного проживання, або з місця тимчасового знаходження, без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду.
Підписка про невиїзд – є найбільш поширеним запобіжним заходом. Вона обирається у тих випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання, або тимчасового знаходження.
Під місцем постійного проживання обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, в якому він за певною адресою має постійне житло, прописаний і проживає.
Місце тимчасового знаходження – це місце, в якому обвинувачений перебуває у зв’язку із проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням та інше.
При обранні підписки про невиїзд, - орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя не вправі визначити місце проживання обвинуваченого на період провадження по справі. Закон надає їм лише право заборонити обвинуваченому залишати місце постійного проживання, або тимчасового знаходження без їх дозволу.
Якщо обвинуваченому, що дав підписку про невиїзд, необхідно залишити вказане ним місце проживання, він повинен звернутися до особи, що відібрала підписку з клопотанням дозволити йому виїзд (хворий, на похорони, весілля і т.д.).
Дозвіл або відмова в цьому оформляються мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Рішення про відмову у дачі дозволу, може бути оскаржене у загальному порядку (ст.234 – 236 КПК).
Зміна місця проживання у зв’язку з отриманням житла, з наймом, обміном і неповідомленням тривалий час нової адреси, розглядається як порушення підписки.
Застосування підписки про невиїзд оформляється двома процесуальними документами:
постановою (ухвалою) ч.2 ст. 148 КПК;
підпискою про невиїзд.
В підписці про невиїзд, вказується:
місце і дата її відібрання;
прізвище, ім’я, по-батькові обвинуваченого;
його адреса;
зміст зобов’язання;
оголошення про наслідки його порушення;
підписи обвинуваченого і особи, яка відібрала підписку.
У відповідності до ч.2 ст.151 КПК, у випадку порушення обвинуваченим даної ним підписки про невиїзд, вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це (наслідки порушення) обвинуваченому оголошується при відібранні від нього підписки про невиїзд.
Як правило, на практиці, наслідком порушення підписки про невиїзд, є заміна її, таким запобіжним заходом – як тримання під вартою.
Особиста порука (ст.152 КПК) – полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом, і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, слідства, в суд на першу про те вимогу.
Число поручителів визначає слідчий і їх не може бути менше двох.
Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір’я у слідчого і суду. Це громадяни, завдяки своїм моральним якостям мають авторитет і мають змогу забезпечити належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом зазначених органів.
З метою вивчення даних поручителів, при необхідності суд, слідчий можуть витребувати характеристики, довідки. Ці документи додаються до справи.
Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Ці особи подають письмову заяву, і після цього слідчий з врахуванням даних по особі поручителя, взаємовідносин з обвинуваченим, вирішується питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.
Застосування особистої поруки оформляється:
постановою;
зобов’язанням про особисту поруку.
Поручителі викликаються до слідчого або суду, їх повідомляють про суть справи (характер злочину, роль обвинуваченого, ст. КК та інше), попереджують про відповідальність (ч.2 ст.152 КПК) в разі ухилення обвинуваченого від слідства і суду. Поручителі несуть майнову відповідальність (грошове стягнення до 200 – неоподаткованих мінімумів) тільки за невиконання зобов’язання забезпечити явку обвинуваченого.
Постанова про обрання цього запобіжного заходу – оголошується обвинуваченому. А зміст зобов’язання доводиться поручителям, які підписують його разом з особою яка його відібрала.
У відповідності до ч.3 ст.152 КПК, поручителям роз’яснюється їх право відмовитися від поруки.
Така відмова може статися в тому разі, коли поручителі переконуються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого, та його явку до слідчого і суду. Відмова повинна бути усною або письмовою. В разі своєчасного повідомлення про відмову від поруки, з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку і явку обвинувального.
Після відмови від поруки слідчий замінює поруку на інший вид запобіжного заходу і при наявності підстав на найбільш суворіші.
В разі невиконання поручителями зобов’язання про явку обвинуваченого, факт його ухилення фіксується протоколом (ст.153 КПК), який приєднується до справи. Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, при розгляді справи, або в іншому судовому засіданні.
З протоколом ознайомлюються поручителі, вони допитуються про причини невиконання взятого на себе зобов’язання, з’ясовуються причини неявки обвинуваченого.
Визначаючи розмір грошового стягнення з поручителя, суд враховує особу, стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків обвинуваченого на хід попереднього слідства і суду.
Порука громадської організації чи трудового колективу (ст.154 КПК)
Даний запобіжний захід полягає в винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, цеху, бригади постанови про те, що дана організація чи колектив ручається за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого, що є членом організації чи колективу в орган дізнання, до слідчого і в суд.
Таким чином, порука громадської організації чи трудового колективу оформляється постановою загальних зборів. Питання про поруку може бути внесено на обговорення громадської організації чи трудового колективу по ініціативі їх членів чи по ініціативі дізнавача, слідчого, прокурора, суду. В сіх випадках громадська організація чи трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, що пред’явлено особі відносно якої обирається запобіжний захід.
Постанова або протокол зборів мають бути приєднані до справи.
Громадська організація чи трудовий колектив зобов’язані своєчасно інформувати про звільнення обвинуваченого з роботи або вибуття з складу організації. Вони мають право в будь-який момент відмовитись від поруки, повідомивши про це орган, що обрав запобіжний захід. В таких випадках до обвинуваченого застосовується інший запобіжний захід.
Цей запобіжний захід оформляється постановою органу, що обрав його і письмовою порукою в формі постанови загальних зборів громадської організації чи трудового колективу.
Застава (ст.1541 КПК) – полягає у винесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними та юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід.
Він не може бути меншим:
щодо особи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, або особливо тяжкого – 1-ої тисячі неоподаткованих мінімумів (17 X 1000 = 17 000 гр.).
щодо особи обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину, чи раніше судимої особи – 500 неоподаткованих мінімумів (17 X 500 = 8500 гр.).
щодо інших осіб – 50 (п’ятидесяти) неоподаткованих мінімумів (17 X 50 = 850 гр.).
У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову.
Застава може бути звернена на виконання вироку в частині майнових статей (забезпечення цивільного позову) тільки в тому разі, коли вона внесена підсуднім, а не іншими фізичними та юридичними особами (ч.7 ст.1541 КПК).
Про обрання застави, як запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносить мотивовану постанову, а суд – ухвалу.
Крім того складається протокол про прийняття застави, який підписується особою, що внесла заставу і яка її прийняла.
В протоколі роз’яснюється обов’язки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ч. 1, 3 ст.1541 КПК) та наслідки їх невиконання, а заставодавцю – в вчиненні якого злочину обвинувачується особа і що в разі невиконання нею своїх обов’язків, застава буде звернута в дохід держави, з врученням копії протоколу.
Застава щодо особи, яка знаходиться під вартою, обирається зі згоди прокурора, який дав згоду на арешт, а після надходження справи в суд - судом.
Заставодавець може відмовитись від своїх зобов’язань. Але перед цим він забезпечує явку особи до органу для заміни запобіжного заходу на інший.
Застава повертається тільки після обрання нового запобіжного заходу.
Якщо особа (підозрюваний, обвинувачений, підсудній) порушує зобов’язання, застава звертається в дохід держави.
Питання про звернення застави в дохід держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, або іншому судовому засіданні.
Питання про повернення застави теж вирішується судом, а в разі закриття справи – слідчим.
Повернення застави доцільно оформляти протоколом.
Застава, як вид запобіжного заходу внесена в КПК України в листопаді 1996 року. Цей запобіжний захід на практиці частіше застосовується щодо осіб, котрі вчинили економічні злочини, мають постійне місце проживання, роботи, позитивно характеризуються, мають сім’ю.
Також застава застосовується до іноземців, які вчинили злочин, які не є тяжкими, або скоїли економічні злочини.
Як правило особи, до яких вибрано запобіжний захід – заставу, свої обов’язки виконують. Можливість втрати значної суми грошей чи майна дисциплінує особу, змушує належно поводитися і виконувати свої обов’язки.
Взяття під варту (ст.155 КПК)
Цей запобіжний захід полягає в арешті обвинуваченого (підозрюваного) і є найбільш суворим. При взятті під варту, особа фізично ізолюється від суспільства і утримується під охороною в місцях позбавлення волі. Даний запобіжний захід найбільш істотно обмежує свободи громадян і тому застосовується тільки при дійсній необхідності, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети судочинства (ч.1 ст.148 КПК).
Взяття під ватру як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років.
Місцями досудового ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання затриманих.
У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув’язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб.
Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії.
Порядок досудового ув’язнення визначається Положенням про попереднє ув’язнення під варту, КПК.
Строки тримання під вартою (ст. 156 КПК).
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців.
У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:
до чотирьох місяців – за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержання законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;
до дев’яти місяців – за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;
до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.
У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині не розслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 КПК виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. у строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднанні до неї або виділеної з неї справи або пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.
Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчується в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 КПК перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.
У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому КПК порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.
Начальник місця досудового ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.
Порядок обрання запобіжного заходу
На стадії досудового розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з затриманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.
Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі вести прокурор зобов’язаний ознайомитись з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.
Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин, а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.
Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:
про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для обрання немає підстав;
про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчиш дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п’ятнадцяти діб, про що виноситься постанова. У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк д десяти діб в вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Порядок продовження строків тримання під вартою
За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування необхідності збереження цього запобіжного заходу.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніше як за п’ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою до дев’яти місяців – не пізніше п’ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою;
при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців – не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора.
Рішення про взяття під варту неповнолітнього повинно прийматись тільки при наявності об’єктивних даних, що свідчать про те, що цей запобіжний захід являється єдино можливим і ефектним.
Неповнолітні, взяті під варту, повинні утримуватись окремо від дорослих і від засуджених неповнолітніх.
Нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК)
Даний запобіжних захід застосовується тільки до військовослужбовців, солдат, матросів, сержантів та старшин строкової служби і полягає в вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, з метою, щоб забезпечити належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повинно бути повідомлене про суть справи, по якій обраний запобіжний захід.
Військовослужбовці, до яких застосовується запобіжний захід знаходяться під наглядом своїх безпосередніх начальників чи добового наряду, вони позбавляються права носіння зброї, не призначаються в караул, не направляються на роботу поза частиною, не звільняються за межі частини і т. ін.
Обрання цього запобіжного заходу оформляється постановою органу, що брав запобіжний захід, письмовим повідомленням про це командуванню військової частини і їх відповіддю про встановлення нагляду.
Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи
Ця стаття передбачає два види запобіжних заходів для неповнолітніх обвинувачених:
Передачу їх під нагляд батьків, опікунів, піклувальників.
2. Передачу адміністрації дитячого закладу.
Кожен із них застосовується окремо. Одночасно ці два заходи обирати не можна.
Наявність цих двох запобіжних заходів, не означає, що до неповнолітніх не можна застосовувати і інші запобіжні заходи, які передбачені ст. 149 КПК.
Для віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи, необхідно від вказаних осіб відібрати письмове зобов’язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та явки його по виклику. В разі порушення зобов’язання батьків, опікунів, піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в порядку ст.152, 153 КПК (20 неоподаткованих мінімумів).
Процесуальний порядок зміни і скасування запобіжних заходів (ст.165 КПК)
Запобіжний захід скасовується, коли відпаде необхідність в ньому взагалі. Це в разі:
закриття кримінальної справи (ст.214 КПК);
при постановленні виправдувального вироку (п.13 ст.335 КПК);
винесення вироку, який звільняє підсудного від відбуття покарання;
або засуджує до покарання не пов’язаного з позбавленням волі.
Змінюється запобіжний захід, коли виникає необхідність в його заміні, тобто в заміні раніше обраного.
Заміна може мати місце:
як на менш суворий;
або на більш суворий, в залежності від причин заміни.
Зміна запобіжного заходу, або скасування провадиться за мотивованою постановою. Копія постанови направляється прокурору.
Прокурор вправі в письмовій формі вказати:
скасувати запобіжний захід;
замінити його іншим;
обрати запобіжний захід, якщо він не обирався.
Вказівка прокурора з цих питань є обов’язковою для слідчого і органу дізнання.
Запобіжний захід обраний прокурором, або за його вказівкою слідчий, орган дізнання можуть скасувати або змінити тільки за його згодою.
Запобіжний захід обраний судом, може бути скасований або змінений судом, а в разі направлення справи для провадження розслідування – прокурором, або за його згодою слідчим, органом дізнання.
Про скасування і зміну запобіжного заходу повідомляються зацікавлені особи.
Затримання підозрюваного
Згідно зі ст. 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України) та прокурор (ст. 227 КПК України) має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. За-тримання є тимчасовим запобіжним заходом, який здійснюється в передбаченому законом порядку.
Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК України може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосе-редньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрю-ваного.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд із вказаними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву. Мотивом затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, схо-вавшись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як і заарештовані.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, об-раховується з моменту доставлення її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з мо-менту фактичного затримання.
Тивалість затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочи-ну, не може перевищувати сімдесяти двох годин. | Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов’язані роз’яснити затриманому його права і обов’язки, встановлені чинним законодавством. Про це робиться відмітка в протоколі затри|мання.
Затримання особи є процесуальним актом, який офіційно ставить особу в сттус підозрюваного. З моменту затримання особа одержує статус підозрюваного, який відповідно до ст.431 КПК України має право: знати, в чому він підозрюється; давати пока-зання або відмовитися давати показання і відповідати на запитан-ня; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав - на за-безпечення безпеки. Про роз’яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з його родичів.
Протягом 72 годин після затримання орган дізнання:
звільняє затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснене з порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою ст. 106 КПК;
звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не зв’язаний з триманням під вартою;
доставляє затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
При затриманні провадиться особистий обшук підозрюваного з додержанням вимог ст.184 КПК України. Про обшук та його наслідки складається протокол, який підписують усі особи, що брали участь у цій слідчій дії.
Згідно зі ст. 21 КПК України слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор зобов’язані до першого допиту підозрюваного роз’яснити йому право мати захисника і скласти про це протокол. Доцільно складати окремий протокол роз’яснення прав затриманому, копію якого вручати підозрюваному.
Підозрюваний підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання. Присутність захисника є обов’язковою.
