Неосяжний, вічний світ творчості Андрія Малишка
Поет звеличує рідну мову – «матір життя». Ця мова допомогла йому створити ліричні поезії, що озиваються піснею до кожної чутливої душі.
Справжній гуманізм, національна гордість, постійна тривога за долю України та її дітей вчуваються в поезії Андрія Малишка. Ця поезія допомагає нам зрозуміти, що народна мудрість, національна злагода і єдність суспільства, відданість Українській державі – ось та основа, котра дасть змогу нам побачити, як «…цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду».
Неосяжний світ Малишка, поділений між «мною, тобою і кимось третім», – це гірка й щаслива, невичерпна й до болю коротка доля особистості, що мить у мить переливається в буття народу. Доля людини й доля України неподільні. Вражаючої любові й ніжності сповнені рядки твору «Стежина», що звернені до Батьківщини:
«Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема».
У цьому творі, що виявився останнім, поет розмірковує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно. Безсмертя ж самому Андрію Малишку принесли його поезії, в яких поет висловив такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що вони не забудуться ніколи.
Справжній гуманізм, національна гордість, постійна тривога за долю України та її дітей вчуваються в поезії Андрія Малишка. Ця поезія допомагає нам зрозуміти, що народна мудрість, національна злагода і єдність суспільства, відданість Українській державі – ось та основа, котра дасть змогу нам побачити, як «…цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду».
Неосяжний світ Малишка, поділений між «мною, тобою і кимось третім», – це гірка й щаслива, невичерпна й до болю коротка доля особистості, що мить у мить переливається в буття народу. Доля людини й доля України неподільні. Вражаючої любові й ніжності сповнені рядки твору «Стежина», що звернені до Батьківщини:
«Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема».
У цьому творі, що виявився останнім, поет розмірковує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно. Безсмертя ж самому Андрію Малишку принесли його поезії, в яких поет висловив такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що вони не забудуться ніколи.
