Що ми знаємо про самобутність української мови?
На мою суб’єктивну думку, сьогодні ми мало знаємо про самобутність української мови. Це спричинено не тим, що наша мова є суцільною компіляцією чи на дев’яносто відсотків складається із запозичень, а явище мовного пуризму нам є абсолютно невідомим… На щастя, це неправда, оскільки і мова наша давня, самобутня, чиє існування налічує вже століття й століття, а запозичень в нашій мові, у порівнянні із іншими, доволі мало.
Головною проблемою є те, що ми банально нічого про це не знаємо. Якось так прикро сталось, що сучасні школярі, молодь, учні коледжів та гімназій, просто не знають про самобутність своєї мови.
За висловами провідних українських вчених, в українського народу є «комплекс меншовартості», який спричинений невіглаством у мовному питанні. Людина не знає нічого чи просто невірно обізнана в цьому питанні, починає вважати, що мова українська нічого не варта, що мова ця нова, «прийшла», скомпільована з російської, тож говорити нею – означає принижувати себе.
Чи правильно це? Звичайно, це тотальний абсурд. Самобутність нашої мови, співучість української мови, індивідуальність її та постійний, безупинний розвиток – все це ті чинники, які дають нам абсолютно законне право пишатись нашою мовою, пишатись українською.
Підсумовуючи все вже сказане, хотілось додати, що самобутність нашої мови викликає надзвичайну гордість та відчуття поваги, а те, що ми про це не знаємо, що ми з цим досі необізнані, то це ж наша проблема, чи не так? Значить, маємо швидше це виправляти, аби мати змогу оцінити по праву самобутність мови. Якщо ми про щось не знаємо, це ж не значить, що цього явища не існує, правда ж? Це наводить на думку, що ми повинні активно заповнювати прогалини в наших знаннях, аби давати відсіч кожному, хто робитиме закиди щодо того, що наша мова недостатньо самобутня.
Головною проблемою є те, що ми банально нічого про це не знаємо. Якось так прикро сталось, що сучасні школярі, молодь, учні коледжів та гімназій, просто не знають про самобутність своєї мови.
За висловами провідних українських вчених, в українського народу є «комплекс меншовартості», який спричинений невіглаством у мовному питанні. Людина не знає нічого чи просто невірно обізнана в цьому питанні, починає вважати, що мова українська нічого не варта, що мова ця нова, «прийшла», скомпільована з російської, тож говорити нею – означає принижувати себе.
Чи правильно це? Звичайно, це тотальний абсурд. Самобутність нашої мови, співучість української мови, індивідуальність її та постійний, безупинний розвиток – все це ті чинники, які дають нам абсолютно законне право пишатись нашою мовою, пишатись українською.
Підсумовуючи все вже сказане, хотілось додати, що самобутність нашої мови викликає надзвичайну гордість та відчуття поваги, а те, що ми про це не знаємо, що ми з цим досі необізнані, то це ж наша проблема, чи не так? Значить, маємо швидше це виправляти, аби мати змогу оцінити по праву самобутність мови. Якщо ми про щось не знаємо, це ж не значить, що цього явища не існує, правда ж? Це наводить на думку, що ми повинні активно заповнювати прогалини в наших знаннях, аби давати відсіч кожному, хто робитиме закиди щодо того, що наша мова недостатньо самобутня.
