Особливості драми Володимира Винниченка «Гріх»
Особливої уваги у цій драмі заслуговує образ Марії. Винниченко пише: «Гріх помер». Ми перетворились, чи то на цинічних осіб, таких, як Марія, чи то на метеликів-одноденок, таких як Ніна. Але Винниченко насамперед психолог, і за холодним цинізмом ми бачимо всі муки людини, яка вчинила найтяжчий злочин – зрадила своїх друзів, навіть більше, своїх однодумців. Згадаймо Данте. Він поміщає на дно Пекла, в найжахливіше дев’яте коло, поруч із трьохликим володарем Зла – Люцифером саме зрадників. «Страшне те, що після смерті буде. Смерть – лише один момент сильного напруження волі.» Ми бачимо типовий гурток революціонерів початку ХХ століття. Прокламації, заклики… але, якщо придивитись краще, чи дійсно ці люди можуть зробити щось вагоме, ті високі ідеали, які вони перед собою ставлять, чи коли-небудь вони досягнуть їх? Ніжна Ніна – Муфта, яка все-таки може бути незламною – твердою, але лише на короткий час, дивакуватий Ангелок з безліччю непотрібних папірців у кишенях, Іван, якого Марія характеризує як «солоденьку мамалигу, квашу, благообразного інтелігента, бездарну поміркованість», сама Марія… Зрадниця… «Ви продаєте своїх. Це і є найбільше злочинство серед людей». Винниченко показує, що вона навіть гірша за підлого поліцая Сталинського, якому дали прізвисько Каїн. Але вона не викликає такого обурення, як він, хоча «він диявол, йому душу свою давай», і вона каже: «Приємно бути дияволом». Чому вона іде на цю зраду? Знову перед нами нерозв’язана проблема, знову один вихід – смерть. Чи можна було цього уникнути? Один з критиків пише: «Найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка, який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, переконанням і волі». Так, це Марія. І її гріх. Людина – це заплутаний клубок ниток. Потягнеш за одну, ще більше заплутаєш, потягнеш за іншу… психологізм образів Винниченка є тією зброєю, що руйнує бар’єр між літературним твором і життям.
