«Що б сталося, якби Жульєна Сореля не стратили?» за романом Стендаля «Червоне і чорне»
Усна творчість нашого народу являє собою невичерпне джерело духовного багатства, величезну культурну і літературну скарбницю української мови. На мій погляд – це надзвичайне надбання, без якого неможливо уявити собі становлення і повноцінний розвиток сучасної літератури. І якби у когось з’явилися сумніви щодо самобутності української культури, найкращою відповіддю стала б творчість нашого народу.
Ще наші пращури, коли створювали прислів’я та приказки, прагнули відобразити в них всю накопичену мудрість і передати її у такому вигляді майбутнім поколінням. У давнину люди жили в повній гармонії з природою, тому вони влаштовували свята і складали пісні, проводжаючи або зустрічаючи будь-яку пору року. Наприклад, чекаючи приходу весни, дівчата збиралися за селом на вигоні, і співами та танцями намагалися привернути увагу і прискорити прихід весни.
У народному фольклорі були присутні і релігійні мотиви, адже в давнину майже усі наші предки були віруючими. Для них існувало багато великих свят, про які теж складалися пісні, приказки і прислів’я. Одним з таких свят було, та й залишається по нині Різдво Христове. На це свято молодь ходила по хатам сусідів та родичів і співала їм колядки. Така традиція існує й досі, але сьогодні свято Різдва відзначається частіше в селах, а ось у великих містах колядки майже не співають.
Незважаючи на те, що більшість людей у давнину були малоосвіченими, не мали змогу навчатися і ходити в театри, усі вони прагнули до поширення своїх знань, до підвищення культурного рівня і розвитку духовності. Підтвердженням тому теж може бути український фольклор, який у певний час доповнили ще і загадки. Це був гарний засіб інтелектуального розвитку людини.
Український народ по праву вважається одним із найбільш співучих у світі. Мабуть тому в українській народній творчості дуже багато різноманітних ліричних пісень. Для кожного свята, про кожну визначну подію і про кожну видатну людину складено багато пісень. Були пісні про любов і про роботу, про щастя і важку долю, пісні козацькі і пісні обрядові. Без цих пісень неможливо уявити український фольклор, без них неможливо уявити життя українського народу.
У широкому розумінні фольклор – це творчість, характерна для початкового етапу становлення української літератури, її найцінніша невід’ємна частина. Якісь фольклорні твори забуваються, а якісь дійшли до нашого часу майже без змін. І я вважаю, що зараз ще не пізно прикласти зусилля зберегти усну народну творчість і передати її нашим нащадкам. Адже у фольклорі відображено багато видатних історичних подій, відношення до них народу. І якщо ми втратимо минуле, відображене в піснях і інших народних творах, ми назавжди втратимо зв’язок з нашими предками і відмовимося від майбутнього.
Народна мудрість, яка накопичувалася століттями, може допомогти нам уникнути багатьох проблем у майбутньому. Якби ми більше цікавилися народною творчістю, ми б мали змогу розширити свій світогляд і підняти свою духовність на більш високий рівень. Зацікавленість людей усною народною творчістю, її мудрістю і красою, сприяє зростанню рівня національної самосвідомості, якого зараз нам, на жаль, дуже не вистачає.
Я вважаю роман Стендаля «Червоне і чорне» твором про шляхи досягнення своїх мрій і прагнення до щастя. І насправді, головний герой роману Жульєн Сорель більш за всього прагнув бути щасливим і займати гідне місце у суспільстві. На жаль, він досить часто не міг зрозуміти – що ж таке справжнє щастя.
Від народження Сорелю не пощастило мати ані високого походження, ані грошей. Адже він народився в сім’ї звичайних людей, для яких головною в житті чеснотою було вміння виготовляти з дерева різноманітні вироби і отримувати за них непогані гроші. Так жив дід Жюльєна, так живуть його батько і його брати. Вони вважають, що це єдиний вірний шлях до самоповаги, а відтак, і до щастя. Але цим людям було достатньо для щастя лише цього, а Жюльєну – занадто мало. Бо хлопець мав непогані інтелектуальні здібності, прекрасну пам’ять і здібності до читання. Та ці здібності не зробили його щасливим у дитинстві, тому що в сім’ї його не поважали, для своїх рідних хлопець був чужим.
Та чи став він своїм у родині де Реналь? Ні, і там він мав таке ж непевне становище. Якщо за походженням Сорель повинен був займати місце прислуги, то за своєю освітою він був набагато вищий. Через це про нього постійно поширювалися плітки, прислуга йому заздрила, а представники вищого світу зневажали. Рівними вони не були, тому Сорель був постійно готовий до захисту від нападу с будь-якого боку.
Незважаючи на свої прагнення, Жюльєн Сорель так і не став ні для кого своїм. Та він мав сміливість і талант залишатися самим собою і бути не таким, як усі. Причому Сорель не прагнув вирізнитися, адже тверезо оцінював свої можливості і здібності. До того ж перед очима Жюльєна постійно був приклад його кумира, який зміг збудувати майже миттєву кар’єру – Наполеона Бонапарта.
На мій погляд, Сорель все ж таки зрозумів, що усього можна досягти своїм умінням, розумом і талантом. Саме тому головною метою усього його життя стало прагнення вийти за межі, які було відведено йому народженням. Для досягнення щастя Жюльєну було край потрібно поважати самого себе. А щоб навчитися поважати себе, він мріяв завоювати увесь світ і зробити стрімку кар’єру, якщо не військову, то обов’язково духовну. Бо в той час, на думку Сореля, найважливішу роль у суспільстві відігрівало саме духовенство.
Отож Жюльєн Сорель, як і його кумир Наполеон, прагнув довести усім навколо, що він здатний підвиситися за рахунок праці і власних здібностей.
Та хоч мета і була такою близькою, досягти її не вдалося. І винні в цьому були брак грошей, ревнощі і людські заздрощі. Та не тільки це. В деякому сенсі винен був і сам Сорель. Адже він не зміг зрозуміти, що для відчуття щастя людині замало чогось одного, а потрібно досить багато. Треба не тільки, щоб її любили, а ще й щоб поважали в родині і суспільстві. Водночас з цим, для щастя людині потрібно дуже мало – просто мати відчуття цього щастя. Тому Жульєн Сорель надто часто почував себе щасливим, бо постійно ганявся за примарою, а не за справжніми почуттями та одвічними цінностями.
Я вважаю, що якби головного героя роману Стендаля «Червоне і чорне» не стратили за вбивство мадам де Реналь, він все одно закінчив би своє життя приблизно так, але декілька пізніше. На мій погляд, такий тип людей існує в будь-яку епоху, існують вони і в наш час. І як би їм добре не було, яке б положення у суспільстві вони не займали, скільки б не накопичували вони грошей, вони вже на мали змоги зупинитися. Саме до таких людей відноситься і Жюльєн Сорель, тому зупинила б його в пошуках щастя лише смерть.
Ще наші пращури, коли створювали прислів’я та приказки, прагнули відобразити в них всю накопичену мудрість і передати її у такому вигляді майбутнім поколінням. У давнину люди жили в повній гармонії з природою, тому вони влаштовували свята і складали пісні, проводжаючи або зустрічаючи будь-яку пору року. Наприклад, чекаючи приходу весни, дівчата збиралися за селом на вигоні, і співами та танцями намагалися привернути увагу і прискорити прихід весни.
У народному фольклорі були присутні і релігійні мотиви, адже в давнину майже усі наші предки були віруючими. Для них існувало багато великих свят, про які теж складалися пісні, приказки і прислів’я. Одним з таких свят було, та й залишається по нині Різдво Христове. На це свято молодь ходила по хатам сусідів та родичів і співала їм колядки. Така традиція існує й досі, але сьогодні свято Різдва відзначається частіше в селах, а ось у великих містах колядки майже не співають.
Незважаючи на те, що більшість людей у давнину були малоосвіченими, не мали змогу навчатися і ходити в театри, усі вони прагнули до поширення своїх знань, до підвищення культурного рівня і розвитку духовності. Підтвердженням тому теж може бути український фольклор, який у певний час доповнили ще і загадки. Це був гарний засіб інтелектуального розвитку людини.
Український народ по праву вважається одним із найбільш співучих у світі. Мабуть тому в українській народній творчості дуже багато різноманітних ліричних пісень. Для кожного свята, про кожну визначну подію і про кожну видатну людину складено багато пісень. Були пісні про любов і про роботу, про щастя і важку долю, пісні козацькі і пісні обрядові. Без цих пісень неможливо уявити український фольклор, без них неможливо уявити життя українського народу.
У широкому розумінні фольклор – це творчість, характерна для початкового етапу становлення української літератури, її найцінніша невід’ємна частина. Якісь фольклорні твори забуваються, а якісь дійшли до нашого часу майже без змін. І я вважаю, що зараз ще не пізно прикласти зусилля зберегти усну народну творчість і передати її нашим нащадкам. Адже у фольклорі відображено багато видатних історичних подій, відношення до них народу. І якщо ми втратимо минуле, відображене в піснях і інших народних творах, ми назавжди втратимо зв’язок з нашими предками і відмовимося від майбутнього.
Народна мудрість, яка накопичувалася століттями, може допомогти нам уникнути багатьох проблем у майбутньому. Якби ми більше цікавилися народною творчістю, ми б мали змогу розширити свій світогляд і підняти свою духовність на більш високий рівень. Зацікавленість людей усною народною творчістю, її мудрістю і красою, сприяє зростанню рівня національної самосвідомості, якого зараз нам, на жаль, дуже не вистачає.
Я вважаю роман Стендаля «Червоне і чорне» твором про шляхи досягнення своїх мрій і прагнення до щастя. І насправді, головний герой роману Жульєн Сорель більш за всього прагнув бути щасливим і займати гідне місце у суспільстві. На жаль, він досить часто не міг зрозуміти – що ж таке справжнє щастя.
Від народження Сорелю не пощастило мати ані високого походження, ані грошей. Адже він народився в сім’ї звичайних людей, для яких головною в житті чеснотою було вміння виготовляти з дерева різноманітні вироби і отримувати за них непогані гроші. Так жив дід Жюльєна, так живуть його батько і його брати. Вони вважають, що це єдиний вірний шлях до самоповаги, а відтак, і до щастя. Але цим людям було достатньо для щастя лише цього, а Жюльєну – занадто мало. Бо хлопець мав непогані інтелектуальні здібності, прекрасну пам’ять і здібності до читання. Та ці здібності не зробили його щасливим у дитинстві, тому що в сім’ї його не поважали, для своїх рідних хлопець був чужим.
Та чи став він своїм у родині де Реналь? Ні, і там він мав таке ж непевне становище. Якщо за походженням Сорель повинен був займати місце прислуги, то за своєю освітою він був набагато вищий. Через це про нього постійно поширювалися плітки, прислуга йому заздрила, а представники вищого світу зневажали. Рівними вони не були, тому Сорель був постійно готовий до захисту від нападу с будь-якого боку.
Незважаючи на свої прагнення, Жюльєн Сорель так і не став ні для кого своїм. Та він мав сміливість і талант залишатися самим собою і бути не таким, як усі. Причому Сорель не прагнув вирізнитися, адже тверезо оцінював свої можливості і здібності. До того ж перед очима Жюльєна постійно був приклад його кумира, який зміг збудувати майже миттєву кар’єру – Наполеона Бонапарта.
На мій погляд, Сорель все ж таки зрозумів, що усього можна досягти своїм умінням, розумом і талантом. Саме тому головною метою усього його життя стало прагнення вийти за межі, які було відведено йому народженням. Для досягнення щастя Жюльєну було край потрібно поважати самого себе. А щоб навчитися поважати себе, він мріяв завоювати увесь світ і зробити стрімку кар’єру, якщо не військову, то обов’язково духовну. Бо в той час, на думку Сореля, найважливішу роль у суспільстві відігрівало саме духовенство.
Отож Жюльєн Сорель, як і його кумир Наполеон, прагнув довести усім навколо, що він здатний підвиситися за рахунок праці і власних здібностей.
Та хоч мета і була такою близькою, досягти її не вдалося. І винні в цьому були брак грошей, ревнощі і людські заздрощі. Та не тільки це. В деякому сенсі винен був і сам Сорель. Адже він не зміг зрозуміти, що для відчуття щастя людині замало чогось одного, а потрібно досить багато. Треба не тільки, щоб її любили, а ще й щоб поважали в родині і суспільстві. Водночас з цим, для щастя людині потрібно дуже мало – просто мати відчуття цього щастя. Тому Жульєн Сорель надто часто почував себе щасливим, бо постійно ганявся за примарою, а не за справжніми почуттями та одвічними цінностями.
Я вважаю, що якби головного героя роману Стендаля «Червоне і чорне» не стратили за вбивство мадам де Реналь, він все одно закінчив би своє життя приблизно так, але декілька пізніше. На мій погляд, такий тип людей існує в будь-яку епоху, існують вони і в наш час. І як би їм добре не було, яке б положення у суспільстві вони не займали, скільки б не накопичували вони грошей, вони вже на мали змоги зупинитися. Саме до таких людей відноситься і Жюльєн Сорель, тому зупинила б його в пошуках щастя лише смерть.
