Тема поета і поезії
Тема поета і поезії у творчості російських поетів має глибокі історичні корені. Вперше вона виникає і розвивається у творах поетів-філософів XVIII століття – Ломоносова і Державіна. У XIX столітті її продовжувачем став Пушкін. Питання про призначення поета, про сутність поезії в життя найбільш трагічно звучить у творчості Михайла Юрійовича Лермонтова. За еволюції даної теми в поезії Лермонтова можна спостерігати становлення талановитого поета-гуманіста. У ранній період для Михайла Юрійовича поет – це художник, який прагне вилити на папері ті почуття, що правлять його душею. Новий день несе свіжі переживання, колишні думки залишаються у віршах, а творець поглинений вже новою ідеєю. Про це пише автор у своєму ранньому вірші “Поет”.
У міру розвитку поглядів поета на світ (після поразки повстання декабристів, настання реакції) літературний герой з пристрасного, одержимого перетворювача світу перетворюється в не здатного ні до чого людини. Він повний сил, подібно Печоріна, але не знає, до чого їх прикласти. Поезія, на думку автора, уподібнюється кинджалу: раніше він був серйозним знаряддям, нині – лише цінне прикрасу. У цей історичний період поет не бачить можливості для себе бути натхненником перетворень, володарем душ:
У наше століття зніжений чи не так ти, поет,
Своє втратив призначення,
На злато промінявши ту владу, якої світло
Прислухувався в німому благоговен’е?
Вірші Лермонтова наповнюються болем, стражданням, почуттям непереборного самотності. Автор і його герой метушаться, не знаючи, до чого тепер їх життя, поезія, творчість:
Дивлюсь на майбуття з острахом,
Дивлюсь я на минуле з тугою
І, як злочинець перед стратою,
Шукаю колом рідної душі …
Лермонтов у своїх прагненнях змінити світ самотній, тому в його віршах з ще більшою силою звучить тема розгубленості, нудьги, духовного самотності. В очах сучасників, які оточують його, поет постає егоїстом, зверненим лише до своїх переживань і розчарувань. Сам же автор відчуває себе подвижником, готовим до зухвалим перетворень в ім’я людства:
Я жити хочу! хочу печалі
Любові та щастя на зло;
Вони мій розум розпещені
І надто згладили чоло.
У жодного поета ще не були такі красиві хандра, нудьга, самотність, невіра в любов. Здатність до передачі мелодійності, музикальності мови, навіть в печалі, показала найбільший талант Лермонтова, його тонке відчуття ритму. Образи золотий хмаринки, самотнього вітрила зливаються з образом автора, що пливе в повній самоті по хвилях бурхливого життя. Він перетворюється на споглядальника подій, не намагається їх змінити, а лише бажає передати атмосферу сучасності для нащадків, для нас. Ця відстороненість, дистанційованість від подій – результат не бажання втекти від дійсності, а відобразити її якомога правдивіше, без прикрас. Поет показує фальш любові, дружби, дорікає своїх співвітчизників у легковажність:
Сумно я дивлюся на наше покоління!
Його майбутнє – іль порожньо, иль темно.
Між тим, під тягарем пізнання і сумніви,
У бездіяльності постаріє воно.
Ми бачимо, що, звертаючись до майбутнього, Лермонтов уподібнюється пророку. Доля таких людей сумна – самотність, невизнання сучасниками, відчуженість, але I саме такі особистості рухають нас на подвиги, пом’якшують злобу, несуть радість нащадкам. Про це говорить сам поет в одному I з останніх своїх віршів “Пророк”:
З тих пір, як вічний судія
Мені дав всеведен’е пророка,
В очах людей читаю я Сторінки злоби і вади.
Проголошувати я став любові
І правди, чисті ученья:
У мене все ближні мої
Кидали скажено каміння.
Лермонтов довів своє покликання пророка. Його твори хвилюють душі читачів кінця XX століття.
Розквіт творчості поета припав на період після смерті Пушкіна. Але Михайло Юрійович не був відтіснений “сонцем російської поезії”, а, навпаки, став гідною зміною йому, розвиваючи і поглиблюючи у своїй творчості вже дещо інші мотиви. Його вірші знайшли безсмертя, а їх автор – всесвітнє визнання і любов багатьох поколінь читачів. Одинокий за життя, Лермонтов і після смерті залишається загадкою для нас.
