Рецензія на твір В. П. Астаф’єва «Цар-риба» (3)

У цьому році я познайомилася з дивовижною книгою – збіркою новел Віктора Петровича Астаф’єва “Цар-риба”.

Це оповідання про просторах великої сибірської річки, безкрайньої тайзі, блакиті і широчіні піднебесся, “нескінченні-ності світобудови і міцності життя”, яка “грає” в малій краплині і квітці, що зухвало вийшов назустріч холодним вітрам і чекає сонця.

Розповідь про такі чудеса природи не може не захопити кожного, кому не чужа краса рідного краю, хто відчуває себе частиною природи і цієї краси, здатний відчувати радість і биття життя навіть у краплі і квітці.

Не стала винятком і я, можливо, тому, що природа краю, описуваного у книзі Астаф’єва, дуже близька мені, тому що там знаходиться не тільки батьківщина письменника, але і моя, що залишилася в пам’яті найближчою і прекрасною.

Збірка складається з дванадцяти новел, кожна з яких по-своєму відображає головну думку Астаф’єва: єдність людини і природи.

В “Цар-рибі” поставлено безліч важливих проблем: філософських, моральних, екологічних і соціальних.

Так, наприклад, у новелі “Капля” автором була порушена важлива філософська проблема, яку Астаф’єв формулює в міркуваннях про краплі, що завмерла на “загостреному кінці довгастого вербового листа”.

Крапля у автора оповідання – це окрема людське життя. І продовження існування кожної краплі полягає в злитті її з іншими, в освіті потоку – ріки життя.

Надзвичайно важливі тут і роздуми оповідача про дітей, в яких тривають наші короткі радості і печалі благотворні, наше життя.

Астаф’єв стверджує, що життя людини не припиняється, не зникає, а продовжується в наших дітях і справах. Смерті немає, і в світі ніщо не проходить безслідно – ось основна думка, виражена письменником в “крапля”.

У книзі “Цар-риба” є новела з такою ж назвою. Мабуть, автор надає їй особливого значення, тому мені хотілося б докладніше зупинитися саме на ній.

Ігнатьіч – головний герой новели. Цю людину шанують односельці за те, що він завжди радий допомогти порадою і справою, за вправність у ловлі риби, за розум і кмітливість. Це самий заможна людина в селі, все робить “добре” і розумно. Нерідко він допомагає людям, але в його вчинках немає щирості. Не складаються у героя новели добрі відносини і зі своїм братом.

У селі Ігнатьіч відомий як самий щасливий і вмілий

рибалка.

Відчувається, що він у надлишку має рибальським чуттям, досвідом предків і власним, обертанням за довгі роки.

Свої навички Ігнатьіч часто використовує на шкоду природі і людям, так як займається браконьєрством.

Винищуючи рибу без ліку, завдаючи природним багатствам річки непоправної шкоди, головний герой новели усвідомлює незаконність і непристойної своїх вчинків, боїться “сорому”, який може його осягнути, якщо браконьєра в темряві підкараулив човен рибоохорони. Змушувала ж Ігна-тьіча ловити риби більше, ніж йому було потрібно, жадібність, прагнення наживи будь-яку ціну.

Це і зіграло для нього фатальну роль при зустрічі з цар-рибою.

Астаф’єв дуже яскраво описує її: риба була схожа на “доісторичного ящера”, “вічка без століття, без вій, голі, дивляться зі зміїної холодністю, чогось таїли в собі”.

Ігнатьіча вражають розміри осетра, що виріс на одних “козявкою” і “вионцах”, він з подивом називає його “загадкою природи”.

З самого початку, з того моменту, як побачив Ігнатьіч цар-рибу, щось “зловісне” здалося йому в ній, і пізніше герой новели зрозумів, що “одному не впоратися з таким собі чудовиськом”. Бажання покликати на підмогу брата з механіком витіснила всепоглинаюча жадібність: “Ділити осетра? .. У осетра ікри відра два, якщо не більше. Ікру теж на трьох?! ”

Ігнатьіч в цю хвилину навіть сам засоромився своїх почуттів. Але через деякий час “жадібність він вважав азартом”, а бажання піймати осетра виявилося сильнішим голоси розуму.

Крім спраги наживи, була ще одна причина, що змусила Ігнатьіча помірятися силами з таємничою істотою. Це молодецтво рибацька. “А-а, була не була! – Подумав головний герой новели. – Цар-риба попадається раз у житті, та й то не “всякому Якову”.

Відкинувши сумніву, “удало, з усього маху Ігнатьіч жах-глянув обухом сокири в лоб цар-рибу …”.

Образ сокири в цьому епізоді викликає асоціацію з Раскольніковим. Але герой Достоєвського підняв його на людину, а Ігнатьіч замахнувся на саму матір-природу.

Герой новели думає, що йому все дозволено. Але Астаф’єв вважає, що ця вседозволеність не може бути нічиїм правом. Із завмиранням серця стежиш за поєдинком Ігнатьіча з таємничою рибою.

Незабаром невдаха рибалка опинився у воді, обплутаний своїми ж удамі з гачками, впилася в тіла Ігнатьіча і риби. “Річки цар і всієї природи цар – на одній пастці”, – пише автор.

Тоді й зрозумів рибалка, що величезний осетер “не по руці йому”. Та він і знав це з самого початку їх боротьби, але “з-за такою собі гади забувся в людині людина”. Ігнатьіч і цар-риба “пов’язані однією часткою”. Їх обох чекає смерть.

Палке бажання жити змушує людину рватися з гачків, у відчаї він навіть заговорює з осетром. “Ну що тобі! .. Я брата чекаю, а ти кого? “- Молить Ігнатьіч.

Жага до життя штовхає героя і на те, щоб перебороти власну гординю. Він кричить: “Бра-Аті-Єльні-і-і-ік! ..” Ігнатьіч відчуває, що гине.

Риба “щільно і дбайливо тулилася до нього товстим і ніжним черевом”. Герой новели випробував забобонний жах від цієї майже жіночої лагідності холодної риби. Він зрозумів: осетер тулиться до нього тому, що їх обох чекає смерть.

У цей момент людина починає згадувати своє дитинство, юність, зрілість. Крім приємних спогадів, приходять думки про те, що його невдачі в життя були пов’язані з браконьєрством.

Ігнатьіч починає розуміти, що звірячий лов риби завжди буде лежати на його совісті важким вантажем.

Згадався герою новели і старий дід, наставляв молодих рибалок: “А ежлі у вас, хлопці, за душею што є, тяжкий гріх, сором який, варначество – не вяжітесь з царью-рибою, попадеться коди – отпушшайте відразу”.

Слова діда і примушують астафьевского героя задуматися над своїм минулим.

Який же гріх скоїв Ігнатьіч? Виявилося, що тяжка провина лежить на совісті рибалки. Поглумившись над почуттям нареченої, він скоїв проступок, який не має виправдання.

Ігнатьіч зрозумів, що цей випадок з цар-рибою – покарання за його погані вчинки.

У цьому і проявляється головна думка новели і всієї книги: людину чекає розплата не тільки за варварське ставлення до природи, але й за жорстокість до людей. Винищуючи у своїй душі те, що природа закладає спочатку (доброту, порядність, милосердя, чесність, любов), Ігнатьіч стає браконьєром не тільки по відношенню до природи, але і до самого себе.

Людина – це невід’ємна частина природи. Він повинен жити з нею в злагоді, інакше вона буде мститися за своє приниження, “підкорення”. Це стверджує Астаф’єв у своїй книзі.

Звертаючись до Бога, Ігнатьіч просить: “Господи! Так розпали ти нас! Відпусти цю тварину на волю! Не по руці вона мені! “Він просить пробачення у дівчини, яку колись образив:” Прос-сті-ітееее … її-еееее … прасувальної-а-аша-а-а, прости-і-і “. Після цього цар-риба звільняється від крюків і пливе у рідну стихію, несучи в тілі “десятки смертельних уд”.

Ігнатьічу відразу стає легше: тілу – тому що риба не висіла на ньому мертвим вантажем, душі – тому що природа пробачила його, дала ще один шанс на спокутування всіх гріхів і початок нового життя.

Книга В. П. Астаф’єва мені сподобалася тим, що автор порушує у своєму творі не тільки екологічні, але й моральні проблеми.

“Цар-риба” виховує почуття відповідальності і змушує задуматися кожного над словами автора про те, що за погані вчинки людини обов’язково чекає відплата.

Читається ця збірка новел з великим інтересом, вчить любити природу, виховувати добре ставлення до людини.

Своєрідний мовою твори. Письменник охоче використовує ті слова, які вживають люди, які живуть у його рідних місцях.

Ця книга робить читача добрішими, розумнішими.