Доля інтелігенції в революції на прикладі роману О. Фадєєва «Розгром»

Читаючи роман О. Фадєєва “Розгром”, мимоволі замислюєшся, хто більше потрібен Росії: думаючий, освічений, багато знає і розуміє людина або ж беззаперечний виконавець чужої волі.

У всі часи по-справжньому талановитим і розумним людям у нашій країні всіма силами перегороджували дорогу. Створюється враження, що Росія навмисно хоче залишатися останньою серед інших країн. Скільки великих вчених було піддано жорстоким репресіям вже в радянські роки, який найбільший розумовий потенціал був знищений у сталінських таборах!

Безумовно, тоталітарній механізму потрібні були люди-гвинтики, не усміхнені підняти голови. Але і в наші дні, коли, здавалося б, Росія встала на шлях демократизації, проблема інтелігенції, на мій погляд, залишилася однією з найбільш гострих. Бажаючи розібратися в ній, я перечитую роман Фадєєва “Розгром”, в якому автор на прикладі гімназиста Мечика, бути може сам того не бажаючи, зачіпає цю проблему і показує весь трагізм ситуації, намагаючись висміяти стан “чистеньких”.

Павло Мечик, ледь обпірені молодик, і подався до романтики революційної боротьби. Він і подумати не міг, що революція – це бажання купки авантюристів зіграти на людських стражданнях або (як це було у випадку з персонажем роману) на наївному дитячому романтизмі. Мечик вельми смутно представляв, що його чекає, але в кожній його “жилці грала гучна кров, хотілося боротьби і руху”. Він бачив себе своїм у таборі людей “в одязі з порохового диму і героїчних подвигів”. Павло мріяв про те, що потрапить до братства сильних і справедливих, але всі його рожеві мрії розбилися об сувору дійсність і розсипалися осколками колишньої міського життя по безкрайньому тайзі.

Його знайомство з партизанською життям почалося з невдачі – його побили, не розібравшись, майбутні “побратими”. І почалася смуга розчарувань у житті захопленого юнаки … “Оточуючі люди аніскільки не були схожі на створених його палким уявою. Ці були брудніші, вошивий, жорсткіше і безпосередній <…> Вони знущалися над Ме-замовником з усякого приводу – над його міським піджаком, над правильної промовою, над тим, що він не вміє чистити гвинтівку, навіть над тим, що він з’їдає менше фунта хліба за обідом “. І це відбувалося не від того, що він їв менше і не вмів поводитися зі зброєю – будь він їм рівнею, вони б його всьому навчили і змирилися з цими незначними недоліками. Але Мечик – інший, і нема йому прощення. Провина його велика: він освічений, вміє говорити і думати краще за багатьох. А як відомо, люди не терплять переваги над собою …

І Мечика “стало шкода гарного, наївного, але щирого почуття, з яким він йшов у загін”. Втоптати в багно портрет ніжної дівчини в кучериках, і розтоптані його мрії. “Мечик лежав як прибитий, не знаходячи слів від сорому й образи”. А після він розірвав цей портрет. І це був вже інший, що подорослішав Мечик, суворішим і жорсткіше колишнього.

У загоні Левінсона Павла злюбили все, починаючи з врятував його Морозко. “Морозко не любив чистеньких людей. У його життєвій практиці це були непостійні, нікчемні люди, яким не можна вірити “. У цій оцінці я бачу відношення самої революції до інтелігентам і з гіркотою спостерігаю, як, незважаючи на всі спроби Мечика злитися з революційною боротьбою, він залишався чужаком. Його відганяли все, наче підсвідомо боячись, що цей хлопчик зрозуміє страшну правду про революцію і відкриє очі іншим.

А що ж Левінсон? Цей тонкий психолог, пронизливий своїм поглядом кожного наскрізь, дає Мечика дряхлий кобилу Зючіху, один погляд на яку змусив Павла забути свою удачу у стрільбі і “викликані нею хлоп’ячому-горді надії”. “Він почував себе так, наче цю образливу кобилу з разляпаннимі копитами дали йому навмисне, щоб принизити з самого початку”. Його самолюбство було жорстоко нутрі. Але ж Левінсон чудово розумів, наскільки важливо бачити себе лихим вершником на вороному коні швидкому цього юному романтику! Йдучи в загін, він був готовий до здійснення подвигу, життя своє хотів віддати за праве діло! А Левінсон, який так спритно вплинув на шахтаря Морозко, починає виховувати в чистому від всього поганого хлопчика майбутнього зрадника. І найжахливіше, на мій погляд, те, що комуніст Левінсон робить це свідомо: він просто-напросто не зацікавлений у Мечика. Мечик вирішує не доглядати за хворою і старою Зючі-хой. Чи правий він? Напевно, немає. Але як же не взяти до уваги ображена самолюбство?

А між тим навколо юнака виникає порожнеча. “Зі всього взводу тільки двоє людей були йому більш-менш близькі – Піка і Чиж. Але зійшовся він з ними не тому, що вони задовольняли його, а тому, що більше ні з ким не зумів зійтися “. Не зумів? Ні, це вони не захотіли, сильні і мужні, які жили, діяли зовсім поруч. А власне, ким вони були для нього? Абсолютно чужі люди, ненависники Павла і насміхається з нього. Так як же можна було вимагати від людини жертвувати своїм життям заради них?

Мечик, бажаючи використати ще одну можливість поправити свої справи в загоні, намагається пояснити всі Левінсон: “Адже я ні з ким, ні з ким тут не можу зійтися <.. .> Хоча я був у боях разом з усіма і був важко поранений – ви це знаєте … Я знаю, що, якщо б я був сильнішим, мене б всі слухали, мене б боялися, тому що кожен тут тільки з цим і вважається … Мені навіть здається іноді, що, якщо б вони завтра потрапили до Колчака, вони так само слугували б Колчаку і так само жорстоко розправлялися б з усіма, а я не можу, а я не можу цього робити! “Ось так, не зовсім складно, часом по-хлоп’ячому, відкриває Мечик Левінсона свою душу. А той, як і всі інші, не бажає його зрозуміти, не помічає суті сказаного, чіпляється за останню фразу і починає кидати “звичні слова”. І адже він відчуває, що потрібно говорити про щось інше, але не бажає витрачати сили на нікчемного людини. А після розмови Ле-Вінсон “думав про те, як Мечик слабкий, ледачий, безвілля і як же насправді безрадісно, що в країні плодяться ще такі люди – нікчемні і жебраки”. І про це думає людина, в руках якого – доля загону. Та й чи тільки загону?!

Перегортаю роман і бачу, як методично і цілеспрямовано зрощувати в Мечика риси зрадника. І я думаю: а якби влучив на його місце Морозко – зміг би він противитися інстинкту самозбереження? Адже головна причина, по якій Морозко здійснив подвиг, – це його любов і прив’язаність до бійців загону. “Він так яскраво відчував їх у собі, цих втомлених, нічого не підозрюють, що довірилися йому людей …”

Морозко гине, і його смерть прекрасна: це подвиг в ім’я святого братства, в ім’я товариства. І Левінсон, і Бакланов, і Дубов – всі вони виховали з не звиклого мислити шахтаря справжнього героя.

А Мечик? Кинувши загін, сховавшись від ворога, він не міг знайти собі місця. Голосно стогнав, схопившись за голову. Так, він жалів себе, а не загиблих людей – адже вони були для нього порожнім місцем. Так, він страждає, але в той же час і радий наданою йому свободу – адже перебування в загоні було для нього каторгою. І я думаю, що командир загону Левінсон, а за його прикладом і інші бійці загону, понівечили, зламали щойно почалася життя Мечика. З захопленого юного городянина вони викували Юду …

Презирство до “чистеньким” як зайвим, слабким, непотрібним і нікчемним – як це характерно для ставлення до інтелігенції в Росії! Іудами ставали одиниці, а незрозумілими та самотніми себе відчували тисячі і тисячі, і в цьому я бачу одну з причин російського нещастя.