«Сини мої, гайдамаки…» (бачення молодим Шевченком трагічних подій в Україні 1768 року)

Т. Г. Шевченко був гнівним голосом українського поневоленого народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж, а бурхлива епоха щемливим болем одлунювала в розлогих душах сліпих бандуристів – Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами. У 1768 році селянське повстання охопило всю Правобережну Україну. Коліївщина (коліями називали учасників цього руху, бо вони озброювалися кілками) була одним із найбільших гайдамацьких повстань українського народу проти польсько-шляхетського гноблення, які спалахували одне за одним упродовж усього XVIII століття. Основні етапи й найважливіші епізоди цієї боротьби знайшли яскраве відображення в поемі Шевченка «Гайдамаки».

Молодий поет сприймав ці трагічні події як рух найширших народних мас. Ще змалку він чув про повстання гайдамаків від діда Йвана, який підлітком був свідком, а може, й учасником повстання. Перекази дали Шевченкові не тільки матеріал для поеми, а й можливість зобразити Коліївщину з народної точки зору, відбити народний погляд на зображувані події, народне їх розуміння й висвітлення. У основу поеми автор поклав оцінку Коліївщини й гайдамаків, висловлену в народнопоетичних джерелах-переказах, піснях, оповіданнях. У поемі гайдамаки змальовані як сини рідної землі, патріоти, а гайдамаччина – як героїчна сторінка визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення.

Головний герой поеми – повсталий народ. «Гайдамаки» – поема полум’яного, грізного народного гніву, породженого соціальною і національною кривдою. З великою любов’ю й ніжністю поет ставиться до гайдамаків, називаючи їх «сини мої». Гайдамаки нещадні й непримиренні в своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіянні кривди, знущання:

• … Де проїдуть – земля зорить,
• Кров’ю підливає.

Повстанці палко прагнуть визволення. Т. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини від польських панів-поневолювачів. Безумовно, сам автор наголошує на всенародному характері повстання. Коли воно спалахнуло, то в селах

• …осталися
• Діти й собаки, –
• Жінки навіть з рогачами
• Пішли в гайдамаки.

Образ повсталого народу конкретизується в поемі в трьох героїчних повстанцях – Яремі Галайді, Максиму Залізняку та Івані Ґонті. Образ Яреми-наймита, а згодом повстанця-гайдамаки має реальну основу, хоч у його змалюванні велика роль належить творчій уяві письменника. Ярема є узагальненим художнім образом. Наділений у поемі індивідуальною життєвою долею й індивідуальними соціально-психологічними рисами (кохання до Оксани, турбота про її долю), герой твору водночас постає, як типовий образ йовстанця-гайдамаки, учасника всенародної війни проти польсько-шляхетського панування, в якому втілені кращі риси народного характеру. Ми бачимо, що він сповнений ненависті, лютого гніву до гнобителів і прагнення помсти їм за всі кривди народні. Почуття протесту проти гноблення проводить його в гайдамацький загін Максима Залізняка, де він своєю мужньою, безкомпромісною поведінкою здобуває загальну шану. Нещадна боротьба з ворогами приносить  герою славу на всю Україну.

У героїчному плані змальовано в поемі ватажків повстання – Максима Залізняка та Івана Ґонту. Це особи історичні. Змальовуючи їх, Шевченко спирався також і на народні перекази.

Залізняк – ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина – батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього твору. Суворими барвами-змальовано учасника повстання, польського підданого; Ґонту. Домінуюча його риса почуття обов’язку перед народом, відданість його інтересам. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки «свяченого ножа», Ґон-та ні перед чим не зупиняється. Особливо це виражається у глибоко трагічній сцені вбивства власних дітей. Суть нового підходу Шевченка до проблеми трагічного полягає в тому, що Ґонта бореться не за особисте щастя, а за визволення всього поневоленого народу. Його образ як людини Шевченко трактує в дусі фольклорної традиції.

Залізняк і Гонта, незважаючи на те, що були підданими різних корон, російської та польської, боролися за спільну справу і зображені як непримиренні месники за народні кривди. Царські офіцери, скориставшись довірою гайдамак до російської цариці Катерини II, підступно заарештували обох повстанців. Залізняка росіяни відправили на каторгу в Сибір, а Ґонту поляки катували чотирнадцять днів, а потім четвертували. Поема «Гайдамаки» перейнята глибоким уболіванням за долю народну. І саме тому твір Т. Г. Шевченка мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя. Оцінюючи трагічні події минулого, великий поет прагнув збудити героїчний дух народних мас. Приклад гайдамаків, на думку автора, повинен нагадувати сучасникам про славні традиції народного опору поневолювачам.