Кохання — мотив творчості Василя Симоненка

Поезія Василя Симоненка – справжній гімн рідній Батьківщині — Україні, гімн невтомним рукам матері, гімн чарівності кохання. Поет ніби перебуває в іншому, лише йому відомому світі, де разом йдуть «і будні і свята» кохання, де «крізь століття» вчувається голос Великого Кобзаря, де лагідною посмішкою всміхається до нього мати. Але одночасно цей світ знайомий кожному з нас, тому такими близькими стають вірші В. Симоненка. Маючи палке серце і щиру душу, хочеться обійняти все накруги, поділитися своєю радістю, своїм щастям. І саме це вчувається мені у віршах В. Симоненка, віршах, які присвячені коханню:

• Я буду ждати кожної години
• В далекому чи близькому краю
• Одну тебе, тебе єдину
• Маленьку милу дівчину мою.
• («Я не помру від розпачі і муки…»)

Так, для кохання відстань не має значення. Головне, щоб вона прийшла, а все інше – неважливо. Не можна забути ці рядки, бо вони відкривають красу людської душі, щирість людських взаємин. Кохання для Симоненка – це диво, підвладне лише двом, і тому каже автор:

• Я закоханий палко, без міри
• У небачену вроду твою.
• Все, що в серці натхненне і шире,
• Я тобі віддаю.
• («Я закоханий палко…»)

Кохання, любов роблять світ кращим, адже коли ти закоханий, то і хмарний день здається сонячним, то і всміхається все навкруги, то і зустрічаєш усюди лише лагідних людей. Виринають з глибини душі чарівні почуття, змінюючи ставлення до навколишнього, змінюючи світ, який завжди благословляє і «сонне, що встає, і серце, що кохає». Але кохання- це не тільки повсякчасне щастя. Буває в житті все, буває і в коханні все:

• Є в коханні і будні, і свята,
• Є у ньому і радість, і жаль,
• Бо не можна життя заховати
• За рожевих ілюзій вуаль.
• («Є в коханні і будні, і свята»)

 Але не можна вбити живі почуття, і ніщо в світі не може знищити кохання, «дріб’язкові хмарки образи»  ніколи не закриють сонця від закоханих. Пише Василь Симоненко:

Все одно я люблю твої очі

• І волосся твоє сумне. І я вірю, що так воно і є, бо неможливо не вірити цим щирим словам, які, здається, линуть з самої глибини душі, примушуючи усіх переживати такі ж почуття, які переживає і сам ліричний герой, за постаттю якого я бачу автора. І звучать знайомі слова, хвилюючі до болю:
• Ні, я б не став тебе вогнем палити,
• З тобою розквитався без жалю:
• Я б побажав тобі когось отак любити,
• Як я тебе люблю.
• («Коли б тобі бажав я сліз і муки…»)

Але любов для Василя Симоненка – це не тільки почуття до коханої. Любов всеоб’ємна, вона вміщує в собі також і любов до матері, і любов до рідної

землі, бо вона, «як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси». Як просто і одночасно з великою ніжністю розповідає В. Симоненко про свою матір:

• Я таку тебе завжди бачу,
• Образ в сериї такий несу –
• Материнську любов гарячу
• і своєї душі красу.
• ( «Матері» )

Матії завжди охоронятиме спокій свого сина: і в роки дитинства, і в дорослому вші, адже син чи донька назавжди залишаться для матері маленькими діточками. І хоч «чооні шовкові коси припорошила вже сивина», хоч «легкі зморшки обличчя вкрили», але вони лише до липя матерям, вони лише підкреслюють їхню чудову вроду. ( А скільки любові вчувається в рядках про рідну Україну, скільки радості від того, що вона зуміла відстояти свою волю! Кожної миті поет і в думках, і в діях разом із своєю Батьківщиною, навіть

• К’оли мечами злоба небо крає
• І крушить твою вроду вікову,
• Яг тоді з твоїм ім’ям вмираю
• І в твоєми імені живу!
• ( «Україні» )