Давайте спробуємо написати твір за творчістю В. Стуса

Слово Василя Стуса, довго замовчуване, знищуване, але все ж таки слово, що вижило, нарешті повертається до свого читача. Поет-патріот завжди вірив в це, тому що він жив на Україні, дихав нею, мріяв про неї, чекав кращих для неї часів. Василь Стус не дочекався цього, але дочекалося його слово, що зараз живе власним життям, як гірке нагадування про свого «батька» – вірного сина України. Своєрідною була любов поета до України. Він ніколи не переставав її любити, хоч би як важко йому не доводилось, хоч би як не намагалися вибити з нього це почуття. Воно жило, жило на волі, жило і під час суворих колимських морозів, коли серед незгод та страждань з’являлася якась згадка про рідну землю, навіть маленька гілочка калини… І постає тоді перед очима рідна Україна, виплекана і виплакана:

• Неосяжна осонцена днина,
• І собором дзвінким Україна
• Написалась на мурах тюрми.

 Так, своєрідною була любов поета до України. Вона народжувалась у гнітючій атмосфері нашого лже-патріотизму: бундючні гасла – і пустка в душі. І саме творчість Василя Стуса повертає українське до вселюдського, справжнього, а це вселюдське хоче повернути до українського. А разом з тим поет бачить весь бруд, що огортає серця українців:

• Довколо мене цвинтар душ
• на білім цвинтарі народу.
• Бреду в сльозах. Шукаю броду…

Його мова до українства сповнена тяжких осудів, але, на жаль, мало хто її сприймає… Але ж довкола теж українці, які, здається, стали німими та глухими. Такі ж українці, як і він. І Стус не може відректися від свого народу, від своєї Батьківщини, хоч вона і закинула його до Колими. Дивно, але саме там дуже багато віршів поет присвячує їй, Україні. Кожної ночі до Стуса приходять згадки про рідну землю, де «галактичний Київ бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць». Там його Батьківщина, там його друзі, близькі – там все, що близько його серцю, як серцю кожної людини-пат-ріота. Василь Стус скучив за цим:

• Втечу од світу й дамся самоті…
• Хай мною вишумовують вітри.
• могили тужать і Дніпро далекий
• в низькі баси всиляє хлюпіт свій
• ( «Втечу од світу…» )

Разом з любов’ю до рідної землі вириваються рядки, в яких вчувається розпач, зневага до «ошуканої» України: Зрадлива, зраджена Вітчизна в сериї звонить і там росте, нам пригнітивши Оух Як це боляче для справжнього патріота! Стус страждає за рідну країну, кляне її і разом з тим не може її зректися, адже він виріс на цій землі, пізнав саме на ній перші радоші й горе – взагалі все, чим багата душа людини. Поет проклинає Україну, але ту, яка живе спотвореним минулим, яка є «царство німоти». Живе в його серці інша Батьківщина – вільна, незалежна, істинна:

• Я єсмь. Вітчизно, як і ти. –
• Єси на всевіки і віки
• Бо з мого крику рвуться ріки
• Цнотливої, як куля, мсти

Рветься Василь Стус до України, мріє побачити її красу, побачити тих, хто залишився на рідній землі. Тому і звертається до голубів, щоб віднесли його серце на Батьківщину, «геть за ним сту-жілу». Його душа рветься туди, де на землю сходить  «вечоровий світ»:

• Коли з’являється в холоднім сні
• Моя Вітчизна майже призабута –
• О, як тоді морозять душу пута!
• О, вирвись, вирвись, вирвись!

Але не в змозі Василь Стус вирватись, не в змозі чимось допомогти скривдженій Батьківщині, бо міцно тримають його пута неволі. І з’являються болючі слова – «Нема мені вітчизни…» Але Вітчизна є, що й каже Василь Стус, звертаючись саме до неї:

• Дозволь мені, мій вечоровий світе, Упасти зерном в рідній стороні… Любов до Вітчизни, на мою думку, ніколи не вмирає, адже Батьківщина – це саме близьке, це те, що оточує людину з дитинства і до самої смерті. Василь Стус як дійсний патріот це розумів і, мені здається, його вірші – це любов до України, і туга за нею, і відчай, і радість від того, що вона є, хоч «ошукана, оспала, навісна», але все-таки рідна земля…