З чого сміється І. Карпенко-Карий у своїй комедії «Сто тисяч»?

Карпенко-Карий – видатний український драматург, що працював наприкінці XIX століття. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий – це творчий псевдонім письменника) зробив значний внесок не тільки в розвиток української літератури, а й у розвиток культури нашої Батьківщини. 1882 року у Катеринославі було створено перший український професійний театр, який здобув значне визнання не тільки серед народу, а й закордоном. П’єси для нового театру Тобілевич писав сам, у багатьох сам виконував головні ролі. Його драматичні твори характеризуються реалістичністю зображення усіх подій. Це були здебільшого гострі сатиричні твори на сучасний митцеві стан суспільства. Після скасування кріпосного права на території України життя селян почало різко змінюватися. Ті, що були, кажучи сучасною мовою, «природженими бізнесменами» (на жаль, часто хапкі на руку), почали скуповувати землю у збіднілих селян та поміщиків, які не встигали пристосуватися до нового життя. Безземельні селяни за копійки йшли працювати на поміщиків, де зазнавали несправедливості та знущань з боку так званих роботодавців.

За всіма цими процесами уважно спостерігав Карпенко-Карий, йому по-справжньому боліло становище, в якому часто опинялися селяни через нечесність поміщиків та лихварів. П’єса «Сто тисяч» (друга її назва «Гроші») була створена 1889 року і одразу стала популярною: настільки реалістично зобразив автор деяких типових персонажів українського села, настільки гострою та безкомпромісною була його сатира.

Головний персонаж п’єси Герасим Калитка – один із сільських глитаїв, які ладні були піти на все, аби скупити якомога більше землі. Насправді український народ завжди відзначався любов’ю до землі – у фольклорі її називають матінкою, годувальницею… Але Калитка – то дещо інший випадок. Він не стільки любить землю та чесну хліборобську працю на ній, скільки прагне наживи та багатства, йому байдуже, на що доводиться йти заради цієї землі. Для скуповування земель Калитці потрібні гроші і він вирішує за п’ять тисяч карбованців купити сто тисяч фальшивих грошей. Та ба: у результаті афери він зостається з торбою простого паперу, який йому продали під виглядом грошей. Те, що Калитку обдурили, не викликає жодного співчуття у глядачів, бо він і сам не раз обдурював людей, робив би це і надалі. Образ Герасима Калитки – образ, насамперед, сатиричний, тобто смішний. 

Але поза сміхом, який майстерно викликає Карпенко-Карий своїми яскравими образами, вмінням дібрати потрібні слова і вкласти їх у вуста персонажів, ми відчуваємо і щось інше. Це співчуття до простих селян, які змушені були терпіти несправедливість поміщиків, до яких наймалися або ставати жертвами аферистів, це і презирство до Калитки та подібних до нього. Жадаючи грошей та багатства, такі персонажі втрачають людську подобу, одвічні цінності гідності, духовного розвитку та добрих людських стосунків втрачають для них сенс, залишаються тільки гроші. В останньому епізоді п’єси Герасим Калитка навіть намагається покінчити життя самогубством, його рятує випадковість, але він не розуміє, здається, нічого, кажучи: «Краще смерть, ніж гака потеря».

Драма Карпенка-Карого не втрачає своєї актуальності і за наших часів, бо і зараз ми зустрічаємо людей, для яких знецінилось одвічне та істинне, для яких гроші затьмарили все. Я вважаю, що п’єса «Сто тисяч» є не тільки майстерною сатирою на тогочасні суспільні події, а й одвічним нагадуванням нам, що Гера-сими Калитки існують, їх багато і вони поміж нас, що треба пам’ятати про те справжнє та одвічне, що є в житті людини, про те, що має цінність завжди. Треба пам’ятати, що справжнім багатієм є не той, хто має вдосталь грошей, а той, хто має здоров’я, друзів, свободу, має можливість спілкуватися з рідними, жити чесно й просто, зростати духовно. Такі багатства неоціненні, вони коштують набагато більше, аніж «сто тисяч»…