Показ козацького лицарства і любові до України в романі П. Куліша «Чорна рада»

Роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада» став визначною подією в історії української літератури. Він вказує стежку в світ козацтва, де поряд йдуть любов до Вітчизни, лицарська відвага і мужність. Автор поетизує цей світ, намагаючись і нам передати його духовну красу, безстрашність, його братерство і патріотизм. Козаки присвячують своє життя Україні заради її щастя, її кращої долі. Тому всі вірні сини своєї землі намагаються дістатися Січі і боротися за волю, за незалежність Батьківщини. Повелось це ще з років гетьманства Богдана Хмельницького. Тоді «піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запоріжжя – піднявсь на ляхів і на всіх недругів Отчиз-ни батько Хмельницький». Був він щирим «батьком» для козаків, і саме тоді «розлилась козацька слава по всій Україні».

Але і після його смерті вона не вмерла – залишились лицарі, які продовжували його справу. Іван Шрам, який хоч і надів попівську рясу, не втратив козацької відваги і будь-якої хвилини міг стати до бою, бо «гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи як іллється рідна йому кров…» Такими були і Яким Сомко, і Кирило Тур. Вчувається в їхніх діях відвага козацька, мужність та лицарство. Недарма каже Шрам: «Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сонця, так і в Січі до віку-вічного не переведуться лицарі». Будуть вони, як «орли», злітатися туди, щоб захищати рідну Україну, адже козак, що не любить Україну – не козак. І той не козак, хто може кинути свого товариша у біді. Козаки знають свою історію, поважають свої звичаї. Навіть у церкві було намальовано і Не-чая, і Морозенка, який «січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками».

Тому Запорозька Січ ніколи не забувалася, навіть тоді, коли не лишалося у козака сил боротися, коли приходила старість. Тоді гуляв старий козарлюга два тижні, щоб потім стати монахом. Пантелеймон Куліш поетизує звичаї козацькі, захоплюючись ними. І як можна не захоплюватися, коли вони підказують, як треба жити: допомагати один одному, особливо слабкішим; слухатися старших, бути єдиною сім’єю.  На Запорожжі воля,  на Запорожжі усі рівні: «нема там ні панів, ні.мужиків, ні багатих, ні вбогих». Звучать козацькі пісні, грають бандури, гуслі, танцюють гопака. Як билися запорозькі козаки, так і гуляли. Все це тому, що «Запорожжя іспо-кон-віку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися…»  Охоронцем цих звичаїв і козацького лицарства постає перед нами Пугач. Він мріє, що зберуться колись славні лицарі під знамена запорозькі, що прийде нарешті воля і затихнуть чвари. Буде тоді спокій і лад в козацькому домі, буде лад і на Україні, яку Пугач ніжно і щиро любить.

Запорозька Січ – славне місце, тому і народжуються такі герої тут, як Сомко, Шрам, Тур. Сомко – уболівальник за долю України. Він хоче об’єднати її, припинити усобиці, зробити рідну Україну вільною, незалежною ні від кого: «…нехай у мене всяке… стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Сомко бачить себе гетьманом українським, але він хоче бути їм не заради власної слави, а заради слави рідної землі. В цьому образі нерозривно сплелися козацьке лицарство і любов до України. Яким Сомко не хоче ризикувати нічиїм життям, щоб урятувати власне. Тому й обурюється від допомоги Кирила Тура: «Чужою смертю не куплю собі волі». Гине Яким Сомко, гине і Шрам, який б’ється, незважаючи на літа:  «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, й рани». Ця людина жертвує всім заради своєї Батьківщини і йде в бій. Дійсно, не перевелися ще лицарі на Україні! Ще один тому приклад – Кирило Тур, непослідовна, гаряча людина. Але це справжній козак, справжній лицар і патріот. Він рятує Петра Шра-менка, коли той ледве не впав у провалля. Проте тут же з ним б’ється. Він намагається врятувати Сомка, «подарувавши» йому власне життя. Так, були лицарі на Україні, і хоч багато з них лишилося своєї голови, але залишилася їхня слава: «Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами».

Історичне минуле України – це бої криваві та страшні, це гулянки між боями, такі ж великі, як і самі бої, тому що і билися, і гуляли запорозькі козаки, славні лицарі землі української із завзяттям. Тому так і возвеличує, так і поетизує їх видатний письменник Пантелеймон Куліш, даруючи нам своїм романом змогу побувати в тіх часах, коли ще існувала Запорозька Січ. Я гадаю, що його твір ще довгі роки хвилюватиме людей, бо воістину відчуваєш насолоду, читаючи його натхненні сторінки. Побачили, які на Україні були славні лицарі? А зараз давайте краще спочинемо і… зажуримося, а може й порадіємо – хто як хоче.