Полковник і священик Шрам — ідеал українця-патріота, борця за незалежну Україну
Твір За романом П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року». У творчій спадщині П. 0. Куліша справедливо виділяют «Чорну раду» як найбільш самобутній, оригінальний твір і як перший український роман. Письменник працював над ним ще у першій половині 40-х років XIX століття, саме тоді, коли формувався молодий український рух, зростала національна самосвідомість українського народу, коли створювалося Кирило-Мефодіївське товариство. Історичною основою твору є часи нащадків Богдана Хмельницького, коли Україна була розділена на Правобережну, що дії тилася Польщі, й Лівобережну, що лишилася під Московщиною. В Правобережній Україні гетьманом був Павло Тетеря, а ЦЯ Лівобережній виступали як претенденти на гетьманську бу-ііину переяславський полковник Сомко, Іван Золотаренко і запорозький кошовий Іван Брюховецький. Ось саме цю боротьбу ті гетьманську булаву і відображає Пантелеймон Куліш у своєму романі.
У творі немає головного героя, навколо якого розвивалися б дії, тут дано окремі епізоди з життя запорозьких козаків, простих вояків, яких скликали на збори всього козацтва – «чорну рпду», але зображені вони з великою історичною правдою.
Одним із центральних образів твору є полковник Шрам, «по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, ПО пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга». Отримав він ці шрами вздовж і впоперек у боях із Хмельницьким проти ляхів, де ніхто краще його не ставав до бою, за що козаки й прозвали його Шрамом. Найвірніший однодумець Сомка, справжній патріот України, воїн, козак, одночасно піп і полковник, для нього мірилом власних і чужих вчинків є інтереси України, за долю якої він уболіває всім серцем. Без плачу й жалю прощався із мертвим тілом сина, що його сім раз наскрізь було пробито кулями, але гірко плакав, що «Вкраїна розідрана надвоє, проте усім байдуже!». І лише віра в те, що не одного його турбує майбутнє рідного краю, може звеселити його. Таким він виховав і сина. «Орел, а не козак!» – говорить про нього Василь Невольник. А батько полковник Шрам, почувши таке про сина, роздумує: «Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє». Диву даєшся, коли читаєш такі роздуми.
Перш за все для нього – козацька честь, гідність, а потім уже батьківська любов. Це людина цільна, мужньої і суворої вдачі, але майже зовсім позбавлена душевної теплоти і сердечності. Лише його ліричні роздуми про Київ, який «велика слава не раз осіяла і великі злигодні… з усіх батьків збирались» – щирі, пересипані пестливими словами, лагідністю, ніжністю. І знову козацьке серце просило битв за рідну землю, знову воно рвалося у бій за Україну, об’єднану, вільну, щасливу! За її майбутнє, за майбутнє українського народу і віддає полковник Шрам своє життя, не врадивши нічого супротив лихої української долі. Хоч же і полягли головами славні козаки, лицарі запорізькі, хочь і вмерли лютою смертю, але не вмерла, не полягла їх слава. І буде їх слава вічна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами».
