Фольклорні джерела повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” (IIІ варіант)

Серед творів українських письменників XIX століття повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» посідає особливе місце. На відміну від багатьох інших, у яких на першому плані стосунки між поміщиками і кріпаками або селянами і куркулями, тут панує саме кохання. Зворушлива історія Марічки та Івана давно вийшла за межі тієї далекої від нас епохи і сприймається як така, що близька кожній людині у будь-якому суспільстві. Хіба Ромео і Джульєтта належать лише XVII століттю і мають відношення тільки до Італії чи Англії?
Трагічне кохання головних героїв повісті ось уже понад 100 років хвилює читачів, виховує їхні почуття, пробуджує бажання краси й чистоти, вірності й відданості. Але є ще одна обставина, яка робить сюжет неповторним і захоплюючим. Це його тісний зв’язок з фольклором гуцулів, з їхніми самобутніми звичаями та традиціями.
Розповідь про дитинство Івана вводить нас у чарівний і таємничий світ казки, де живуть арідник і чугайстир, наявки і щезники, де думають і розмовляють тварини, де свійську худобу-маржинку слід оберігати від сусідських відьом і сусіди-мольфара.
Здається, більше ніде немає такого детального та яскравого опису святого вечора, традицій, яких дотримувалися гуцули. А з яким незвичним, трохи моторошним, але життєстверджуючим обрядом похорону знайомить нас письменник! Плач трембіти, голосіння вдови, а потім розваги молоді, забави, що нібито кидали виклик смерті.
Повість нерозривно пов’язана з народною піснею, без якої, мабуть, не було б головних героїв. Адже вони за допомогою музики виражають свої почуття. Іван з дитинства грав на флоярі — це вона розмовляла з козами й коровами, яких доглядав маленький пастух. З піснею Іван відкривав чарівний лісовий світ, знаходив розгадки таємниць природи. Такою ж талановитою і щедрою на пісні виявилася Марічка. Вони повинні були зустрітися і не могли не покохати одне одного. Бо гра Іванової флояри викликала чудові співанки в душі дівчини. Ці твори прості і зворушливі, і їх не можна відділити від життя, бо в них ішлося про овечку і про корову, про любов і зраду, про шум смереки і про гори… назавжди запам’ятав Іван, та й ми, читачі, співаночку про щиру дівочу любов:

Ізгадай мні, мій миленький,
два рази на днину,
а я тебе ізгадаю
сім раз на годину.

Ця пісенька мені здається своєрідною візитною карткою повісті М. Коцюбинського, бо вона якнайкраще відображає характер Марічки, відкритий, нелукавий, і її таке ж щире кохання.
Втративши Марічку, Іван не зміг ‘її забути. Його вірність підтверджує ця ж співаночка. Вже будучи ґаздою, чоловіком Палагни, він чув давно забутий голос і кудись зникав, — може, йшов на пошуки своєї милої?
У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський показав життя й побут гуцулів, відбив їхні вірування і сприйняття світу, відтворив їхні яскраві та колоритні характери. Саме фольклорні джерела збагатили повість і зробили її окрасою всієї української літератури.