Всепідкоряюча сила кохання (“Вона прийшла”, “Є в коханні і будні, і свята…”) (ІII варіант)

Життя Василя Симоненка обірвалося в 28 років — у такому віці, коли людина вже стає зрілою, але ще не втрачає юнацького запалу, ще вміє мріяти, ще відкрита життю і коханню. Але незважаючи на такі молоді літа, поет у своїх віршах зумів передати досвід, думки, почуття людини, що прожила не мале життя. І це не дивно, адже письменник у своєму житті не гаяв жодної хвилини, бо жив із девізом: «Жити — спішити треба, кохати — спішити треба».
Василь Симоненко дорожив кожною миттю життя, кожним подихом кохання. Так, у вірші «Ображайся на мене, як хочеш» поет закликає не розмінювати кохання на дрібниці:

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.

В юнацькому серці Василя Симоненка бриніла пісня кохання, а на папір лягали задушевні вірші про неї — омріяну і суджену, ніжну мрію. Людина глибокої душі, Василь Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа:

Не вір мені, бо я брехать не вмію,
Не жди мене, бо я і так прийду.
Я принесу тобі свою надію.
А подарую смуток і біду.

«Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких несміливих снів», — так несподівано, раптово прийшла любов до ліричного героя поезії «Вона прийшла». Ніжно малює автор образ вимріяної у снах любові:

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

Любов змінила все навкруги, завдяки їй світ став привабливішим і кращим, то ж як «за нею не піти?».
В інтимній ліриці Симоненка поряд із юнацькими мріями, сподіваннями, легким смутком і мукою невисловлених почуттів знаходимо і філософські роздуми про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку поета, закохані повинні навчитися поступатися, вибачати, намагатися відрізняти важливе від дріб’язкового. Так, у поезії «Є в коханні і будні, і свята» ліричний герой розуміє, що життя «не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль», але впевнений, що «дріб’язкові хмарки образи» не можуть закрити сонце, він мудро переживає тимчасові непорозуміння.
Інтимна лірика Василя Симоненка торкає найтонші струни наших душ, кожному, хто зазнав почуття кохання, вона знайома і зрозуміла, а тим, хто ще не підпав під чари цього почуття, можу сказати одне:

Жити — спішити треба,
Кохати — спішити треба.