Реалізм і народність художньої прози Б. Грінченка

Я не скажу, щоб розумом, я жив,

Я не скажу, щоб серце в мене спало.

Але його я тяжко пригнітив.

Повинність я над все ушанував.

Віддав себе я праці без вагання;

Я йшов туди, де розум посилав…

Б. Грінченко

Борис Дмитрович Грінченко — видатне явище в українській літературі.. Він — людина феноменальної працездатності, талановитий письменник-про-заїк, неповторний поет-лірик, фольклорист і етнограф, мовознавець, критик, публіцист, автор першого «Словаря української мови». Свого часу разом з іншими діячами української літератури він організував видання численних художніх і науково-популярних книжок.

Працюючи в багатьох жанрах, Б. Грінченко порушував найрізноманітніші проблеми, головні серед яких — палка любов до України, до українського народу.

На думку вченого А. Кримського, найбільше письменникові вдавалася проза. І з цим не можна не погодитися, бо саме в оповіданнях і повістях Б. Грінченко виявив себе знавцем народного життя, реально відтворив діяльність народницької інтелігенції, її взаємини з селянством, показав перші кроки до їх зближення, розкрив духовний світ селянської дитини.

У повісті «Сонячний промінь» — промінь виступає символом знань, якими прагнуть просвітити український народ інтелігенти-культурники.

Головний герой повісті Марко Кравченко, приїхавши після закінчення університету до степового села, намагається зблизитися з селянами. Він веде бесіди з ними, читає книжки, вчить грамоті; проте сонячний промінь знань недосяжний для селян, бо вони поки що не розуміють, хто вони в цьому світі. Мрії Кравченка не здійснилися, його ідея потерпіла крах: таким було реальне життя. І причина безперспективності діянь народників-просвітителів — в системі, яка панувала в Україні.

Назва повісті «На розпутті» допомагає читачеві збагнути реальне становище, в якому опинилась українська інтелігенція, не знаючи, як діяти, що робити, як зблизитись з народом. Повість написана на реальному ґрунті. Серед молодих інтелігентів — люди різних напрямків, поглядів: Квітковський захоплюється ідеями Толстого, Пачинський — прибічник терористичних актів, Давиденко — «всеросійський» патріот, Келешинський життя розцінює як розвагу. Що ж до головних героїв, то ні Демид, ні Гордій не знають тих стежок, якими треба йти до народу. Програми їхні не чіткі, хоч в них стверджується головне: для досягнення мети необхідна довіра народу. Герої йдуть різними шляхами. Гордій, коли потрапив в безвихідь, кінчає життя самогубством, а Демид з села повертається знову до міста, організовує гурток інтелігентів-культурників, так і не осмисливши до кінця ролі великого вчителя на селі. Грінченко справедливо говорить про нереальність планів Демида і Гордія, які, як кажуть, одним порухом хотіли знищити прірву між мужиками і панами.

У дилогії Б. Грінченко відійшов від теми інтелігентів-культурників і показав село «сам на сам»: у боротьбі з силами визиску воно зайшло в безвихідь.

Вподовж свого життя письменник написав цілу низку оповідань, в яких на основі реальних конкретних випадків розповів про селянську дитину, її душу, її світ.

Досить актуальний для того часу мотив звучить в оповіданні «Украла». Суть конфлікту простий: вічно голодна дівчина Олександра викрадає їжу в своїх однокласників. Письменник наділяє позитивними рисами сільського вчителя Василя Дмитровича, який зробив все для того, щоб Олександра не поповнила ряди

каторжників.

Серед цих оповідань на мене особисто незабутнє враження справило «Олеся». Це оповідання наскрізь пронизане патріотичним пафосом. Залишившись без батьків, Олеся зростає у світі переказів про героїчні походи козаків. Ці історії входили в душу дівчини, відкладалися в найпотаємніших куточках її серця, формували характер твердий і впертий.

Зустрівшись з ворогом віч-на-віч, дівчина згадала дідусеві слова про священний обов’язок боронити рідну землю, а тому не вагалась — завела ворогів у болото і сама загинула.

Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові.

З усього написаного я можу зробити висновок: Б. Д. Грінченко добре знав життя українського народу, а тому і відтворив його реально (його іноді звинувачували в крайньому реалізмі) на сторінках своїх прозових творів. І щоб там не говорили критики (а думки про прозу різні), прозові твори письменника збагатили українську літературу на перехресті двох століть.