«Не слухала Катерина ні батька, ні неньки» (за поемою Т. Г. Шевченка «Катерина»)

Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, щоб схвильовано розповісти про них цілому світові. Одним із перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко. В літературі до часу написання «Катерини» було багато творів на тему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю , трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, вклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося. Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя, вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, що віра у щирість почуттів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що «не слухала Катерина ні батька, ні неньки», і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе «москалю», знехтувавши українським парубком. Гадаю, що трагедія нашої Катерини — у знівеченні саме душі, а не тіла:

А за віщо, Боже милий!
За що світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хочуть люде?
Щоб плакала! Серце моє!

Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш… Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, ;, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і материнська свята , любов до сина. Розуміючи, що для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:

Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.

Може, слушно поставити питання: «Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед життям-пеклом. Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи