Штрихи до розуміння постаті Тодося Осьмачки

Чи довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?

Леся Українка

Тодось Осьмачка — один з тих українських письменників, життя і творчість яких глибоко та всебічно не досліджена. Зазвучавши віршами на початку 20-х років, він почав друкуватися у 1922 (збірка «Круча»), після чого в довоєнні роки побачили світ ще декілька збірок автора: «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929), «Сучасникам» (1943), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954). Всього і було на життєвому шляху Тодося: невизнання літературною критикою перших творів, звинувачення у відході від сучасності, в оголенні дійсності, ув’язнення під час репресій на інтелігенцію, психіатрична лікарня, намагання перейти кордон, еміграція.

М. Коцюбинський, аналізуючи «Зів’яле листя» І. Франка, писав про те, що якою б сильною людина не була, та в суспільні проблеми, які вона висвітлює, як в лавровий вінок, вплітається особисте. Так, це істина. Людина не може жити сама по собі. Вона живе серед людей, і хоче цього чи не хоче, а людське життя поряд з нею.

У віршах першої збірки «Круча» молодий поет відроджував у поезії фольклорну основу, яку з неї витісняли поети революційного пафосу, що на конях з червоною стрічкою насаджували у свідомості людей більшовицькі ідеї.

Осьмачка пішов, як уже зрозуміло, дещо іншим шляхом і стає, на думку дослідників, своєрідним лідером анти неокласичного напрямку в українській літературі. Ось рядки з одного вірша:

Як загавкали ж лисиці

У тумані вранці яром,

То шуліка у криницю.

Кинув серце твоє, мамо!

На шляхах середохресних

до стовпа я був прикутий,

ти ж кривавила десь версти,

вся обірвана, роззута,

повертала груди рвані

все на північ, а не в вирій

і кричала у нестямі:

«Верніть серце моє, звірі!»

Критика не сприйняла позитивно творчість молодого поета Про нього писали, що він виявляє відворотну тенденцію, схиляється до імажиністів, його сільська ідеологія невиразна, недиференційована. «Але в Осьмачки сильна націоналістична свідомість і це затемнює його класове самовідчуття». Отже. Осьмачка йде не в ногу.

Наступні збірки поета знову ж таки довели, що він не поділяє буреломного ентузіазму, поет пише в основному про село, про селянина і бачить тільки його животіння, а пізніше про ці вірші Юрій Лавриненко, літературознавець, висловить зовсім іншу думку: «Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а навпаки,— він виходить із найглибших основ української поетичної традиції…».

У поезії Осьмачки багато того, що граничить з прозаїзмом. Тут багато гримас і непоетичних реалій, протест проти виривання духовного коріння села:

Іде конвой, і стогне камінь,

Спиня трамваї голосні.

Ідуть оточені селян

Густими жалами заліз.

Торби із хлібом за плечима,

Обличчя чорні од ріллі,

а ворони ведуть над ними

круг сонця кола вогняні.

По-різному молодь сприймала революційні події. Якщо у Тичини, Чумака, Блакитного, Сосюри здебільшого епітети блакитні, світлі, то у Осьмачки тільки чорні та сірі. Його голос звучить на регістрах болю, обурення й гніву. Тих, хто проголошував соціалізм, він називає армією трубадурів, котра бадьорою скоромовкою рапортує про успіхи колективізації:

А працю ту, що виросла із поту

твого гарячого в жнива,

що сипалося зерном через гору

у кіш дубовий до млина —

забрали в тебе ми не так, як таті,

але розбоєм в білий день,

коли кипіло сонце на загаті

і гукав півень до гостей.

Поет з гнівом засуджує кремлівських можновладців: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Після цих виступів ім’я Осьмачки обросло такими ярликами, як «класовий ворог», «бандит»,» контрреволюціонер».

Тодось Осьмачка писав не тільки вірші. Він, добре володіючи англійською мовою, якою цікавився ще в шкільні роки, переклав з англійської мови на українську «Макбет» Шекспіра, мав намір перекласти «Генріха V» і «Генріха VI», написав поему «Поет».

Поема має автобіографічну основу. На думку Юрія Шереха, цю поему можна було ще назвати «Бог», «Любов» чи «Україна». Бо все це для автора — різні вияви одного світотворчого начала. Тема України тут поставлена як тема космічна. Крім того, в цій поемі Осьмачка, проживаючи за межами Батьківщини, оцінює явище більшовизму в загальноісторичному контексті. Для нього це не випадкове зло «московського соціалізму», а наступ машини, яка знищує основу життя — духовність, яка безжально розтоптує етноси і з сатанинським цинізмом плює в обличчя кожному індивідууму, одягаючи при тому кайдани. У поемі — образ новітнього пекла, породженого більшовиками. Доведений до відчаю поет бачить Прометея, що вкрав вогонь і передав його людям, а люди кинули його в пекло. Тепер він шле прокляття не тільки людям, але й Всевишньому.

Останні роки життя Т. Осьмачка жив у Америці. Тривога, передчуття переслідували його. Він їздив по світу. Шукав невідомо чого й утікав невідомо від чого. Йому на кожному кроці ввижалися чекісти. Це й стало причиною тяжкого злому. Помер Т. Осьмачка в 1962 році в психіатричній клініці в США.