Тема Великої Вітчизняної війни у ліриці Ліни Костенко
Частину своїх поезій Ліна Костенко присвятила темі війни. Але це, напевне, недоречне слово — «присвятила», бо поетеса вистраждала, сама пережила страшні воєнні роки, свої спогади і душевні болі вона вилила, висповідала у своїх поезіях.Коли почалася Велика Вітчизняна війна, майбутній поетесі було близько одинадцяти років. Ще дитиною Ліна Костенко навчилася бачити чуже горе та страждання і переживати їх як власні. Війна назавжди залишається в пам’яті тих, хто бачив її. За спогадами моїх бабусі та дідуся, які також були дітьми у ті роки, багато місяців, років та навіть десятиліть після Перемоги їм снилася та війна, відбившись у свідомості вогняними картинами воєнних дій, страшним гуркотом літаків та вибухів, стражданнями невинних людей з мирного населення та безглуздими смертями молодих солдатів.Ліна Костенко зображує війну у своїх віршах, і я помітив, що це не історичні, скажімо так, твори, а справжня лірика: вона зображує не абстраговані картини воєнних дій, але себе, народ, живих людей у пеклі війни. Можливо, тому всіх так глибоко хвилюють ці твори, не залишаючи байдужими і нас, молоде покоління, яке, по суті, нічого не знає про ту війну.«Мій перший вірш написаний в окопі», — пише поетеса. Не у літературних журналах, ні у пафосних газетах, але на самій землі друкувались перші твори талановитої дівчини. Так само, як з цієї землі виходили ці твори, — з болю та страждань людей, — так у землю вони і йшли…Але і після закінчення війни для тих, хто бачив впритул смерть, вогонь і вибухи, не закінчується війна.Вже минуло понад шістдесят років з часів закінчення Великої Вітчизняної війни, але й досі знаходять снаряди та міни, що не вибухнули тоді. І наша земля, ніби жива істота, намагається позбавитись металевих осколків у своєму тілі… Дивно і страшно, після стількох років люди і досі гинуть на тих ще мінах.
«Пастораль XX сторіччя» — вірш трагічний і страшний.
Простими словами послуговується поетеса, описуючи страшну картину смерті дітей від снаряду, але це вірш справляє таке враження, що мало хто може втримати сльози, читаючи його. За жанровою формою «пастораль» — ліричний твір, що вперше виник у Франції кілька сторіч тому і оспівував ідилічні картини життя пастухів та пастушок, любов, природу, легке та прекрасне буття людей. Але зовсім не такою є пастораль XX сторіччя — ідилічне перетворюється на трагічне, безтурботне існування — на суцільний біль та безглузду смерть невинних дітей.Війна — дике і протиприродне явище в людській історії. Насправді, чи потрібна вона звичайним людям? Війну розв’язують кілька людей, які мають високі державні посади, вони розв’язують її з власних інтересів, з власної жорстокості чи глупоти, прикриваючись високими ідеями, теоріями, псевдодержавними інтересами. А страждають у цій війні мільйони невинних мирних людей. «Тут обелісків ціла рота…» — ще один вірш Ліни Костенко, присвячений темі війни. «Лежать наморені солдати, А не проживши й півжиття!» — пише поетеса:Хтось, може, має яку звістку,Які несказані слова…Тут на одному обеліскуЄ навіть пошта польова.Усі поезії Ліни Костенко, написані про війну, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів… Я думаю, це тому, що поетеса вносить своє, суб’єктивне у всі поезії. Вона не є істориком від літератури, але є людиною, яка ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші Ліни Костенко набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів.Мені здається, не страшні історичні документи із мільйонною статистикою загиблих та зниклих без вісти, а саме такі живі, справжні, «суб’єктивні» твори можуть допомогти нам, сучасним людям, не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, щасливе дитинство, мирна праця, світла людська усмішка.
«Пастораль XX сторіччя» — вірш трагічний і страшний.
Простими словами послуговується поетеса, описуючи страшну картину смерті дітей від снаряду, але це вірш справляє таке враження, що мало хто може втримати сльози, читаючи його. За жанровою формою «пастораль» — ліричний твір, що вперше виник у Франції кілька сторіч тому і оспівував ідилічні картини життя пастухів та пастушок, любов, природу, легке та прекрасне буття людей. Але зовсім не такою є пастораль XX сторіччя — ідилічне перетворюється на трагічне, безтурботне існування — на суцільний біль та безглузду смерть невинних дітей.Війна — дике і протиприродне явище в людській історії. Насправді, чи потрібна вона звичайним людям? Війну розв’язують кілька людей, які мають високі державні посади, вони розв’язують її з власних інтересів, з власної жорстокості чи глупоти, прикриваючись високими ідеями, теоріями, псевдодержавними інтересами. А страждають у цій війні мільйони невинних мирних людей. «Тут обелісків ціла рота…» — ще один вірш Ліни Костенко, присвячений темі війни. «Лежать наморені солдати, А не проживши й півжиття!» — пише поетеса:Хтось, може, має яку звістку,Які несказані слова…Тут на одному обеліскуЄ навіть пошта польова.Усі поезії Ліни Костенко, написані про війну, залишають глибокий слід у душі читача, навіть якщо читач, на його щастя, не бачив ніколи війни і не має власних спогадів… Я думаю, це тому, що поетеса вносить своє, суб’єктивне у всі поезії. Вона не є істориком від літератури, але є людиною, яка ділиться своєю душею, своїм болем і спогадами. Тому вірші Ліни Костенко набувають загальнонародного, загальнолюдського звучання, залишаючись при цьому інтимною лірикою, щемливою та сповненою почуттів.Мені здається, не страшні історичні документи із мільйонною статистикою загиблих та зниклих без вісти, а саме такі живі, справжні, «суб’єктивні» твори можуть допомогти нам, сучасним людям, не тільки дізнатися більше про трагічні воєнні роки, але й не припуститися помилок минулого, зрозумівши, що чи не найбільшими цінностями є мир і спокій, щасливе дитинство, мирна праця, світла людська усмішка.
