«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю» (за творами В. Симоненка)

 

Василь Симоненко, співець чарівної краси нашої незрівнянної України пішов із життя ще зовсім молодим, не досягнувши тридцятилітнього віку. Але всі двадцять вісім років, подарованих йому вічністю, прожив чесно, відкрито й гордо ніс звання народного поета, «витязя молодої української поезії». Митець настільки самовіддано любив рідну землю і славний козацький рід, що вся його творчість пронизана духом палкого патріотизму.
Замріяний, захоплений, переповнений швидкоплинними емоціями, Симоненко був натурою надзвичайно тонкою, вибагливою, невтомною в пошуках ідеалу. Він щедро дарував скарби своєї багатющої душі, вулканічного темпераменту і, як усі юнаки, сподівався від життя царської віддяки. У поезії «Світ який — мереживо казкове!» він пристрасно передає емоцію напруженого очікування чуда, якого просить у долі:

Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе…
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам.

А чи можливе щастя без кохання? Мабуть, поет ніколи й не ставив перед собою конкретно це питання, а просто готував душу свою прийняти, опанувати, обігріти майбутню єдину, велику і вірну любов, тому не хотів розмінюватися на дрібниці. Ця думка виразно проступає з рядків його вірша «Буду тебе ждати там, де вишня біла…» Ліричний герой поезії ще не переживає солодких мук пристрасті, він тільки передчуває прихід незвіданого, бо «признається щиро»:

…не тебе я жду,
Жду свого кохання в білому саду.

Але справжнє почуття, як і годиться, прийшло несподівано.

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів, —

ділиться своєю радістю окрилений митець у вірші «Вона прийшла». І ця таємнича любов, ця безсонними юнацькими ночами виплекана мрія, увірвалася з поетове життя раптово, освітивши його ніжною жіночою ласкою:

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.


Симоненко не шкодує поетичних фарб для оспівування чудодійного почуття, зображує його експресивно і гіперболічно, бо з того моменту, як затремтіла в його серці мелодія любові, весь світ сконцентрувався для нього в коханих очах, і він уже «не чув, як жайвір в небі тане, кого остерігає з висоти».
Всепоглинаюча пристрасть не залишила вибору, вона полонила душу й тіло, завладарювала над думками, і ніщо не в змозі було її перемогти. Підкорюється їй і ліричний герой поезії, сміливо ступаючи під її сонценосні знамена. А риторичне питання, яким завершується поезія, звучить як утвердження всемогутньої сили земного кохання, його солодкої зваби.
Проте поет, звичайно, усвідомлює, що в країні Любові бувають і маленькі непорозуміння, і великі трагедії. Що гармонія практично невловима і знаходиться на хиткому містку, протягнутому над прірвою крайнощів. Тому; у вірші «Є в коханні і будні, і свята» митець піднімає цю проблему і стверджує: коли почуття справжнє — воно переживе час руйнування рожевих ілюзій:

…жодного разу
І вагання, і сумнівів час,
Дріб’язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.

У цій розгорнутій метафорі — глибина почувань ліричного героя, який хоче бути до кінця щирим зі своєю коханою і використовує всі свої духовні резерви, щоб постійно поповнювати чашу любові. Тому так експресивно звучить авторське безкомпромісне звертання до володарки свого серця:

Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..

Подібна вибуховість та афористичність характерна для всієї творчості Василя Симоненка, окрасою якої є його інтимна лірика. І, можливо, якби невблаганний час відрахував поетові більше весен, ми змогли би прочитати ще не один замріяно-ніжний чи памфлетно забарвлений вірш талановитого майстра слова. Та й те, що зосталось нам у духовний спадок від митця, незмінно зворушує наші душі та серця, примножує красу і добро на Землі.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы