“Крик болю i туги за рiдною Україною” у поезiї Павла Грабовського

“Крик болю i туги за рiдною Україною” у поезiї Павла Грабовського

Сутнiсть лiрики талановитого українського поета Павла Грабовського, iм’ям якого пишається наша вiтчизняна лiтература, Iван Франко влучно передав словами: “Крик болю i туги за рiдною Україною”. I, дiйсно, коли читаєш щирi рядки, сповненi сердечного запалу, поєднаного з невимовним сумом, зримо вiдчуваєш муки поета-патрiота, вiдiрваного на довгi десятирiччя вiд рiдної землi, її культури, позбавленого можливостi працювати на нацiональнiй нивi.

…Останнiм часом в сучасному сьогоденнi ми часто застосовуємо це горде слово “патрiот”, використовуючи його у запальних промовах й гаслах. Та чи розумiємо ми його так само глибоко, вiдверто, iз загостреним почуттям вiдповiдальностi, як розумiв справжнiй патрiотизм Павло Арсенович? Чи кожний iз сучасних “патрiотiв” може сердечно заявити, що служiння справi рiдного народу є його настановчим життєвим кредо? На жаль, мабуть, далеко не кожний.

Ось чому Павло Грабовський, який iз тридцяти восьми рокiв життя двадцять провiв у засланнях за свої патрiотичнi переконання, розкриває сучасним українцям незбагнену для багатьох рiч: якщо у людини є батькiвщина, рiдна земля, – це вже неабияке щастя! Втрата її – велике горе, що дорiвнює смертi. У вiршi “Рiдний край” поет говорить:

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує, –
Втiк би зараз вiдцiля…
А не вспiвши край свiй кинуть,
Туга зараз забере;
Спогадання роєм линуть,
Забувається все зле.

Читаючи цi рядки, я чомусь пригадала цикл нарисiв – листiв сучасного харкiв’янина – емiгранта iз Канади, якi є нiби iлюстрацiєю до наведеного уривка.

Патрiотичнi переконання Павла Грабовського визначили i пафос його творчостi. У пристрасному заклику “Уперед за край рiдний та волю”, яким починається вiрш “Уперед” виражено найзаповiтнiшi бажання поета. Тут органiчно поєдналися його любов до України з прагненням побачити її народ звiльненим вiд важкого ярма, що отруювало життя знедоленої людини:

Щоб Русь порiзнена устала
З-пiд вiковiчного ярма
I квiтом повним розцвiтала
У згодi з ближнiми всiма!
(“До Русi – України”)

У поезiях збiрки “Пролiсок”(1894) вилилася туга за рiдним краєм, за близькими людьми, за тiєю громадською працею, якiй поет вiддав увесь свiй юнацький запал. Власне, саме з цiєї збiрки патрiотична тема стала провiдною у творчостi Грабовського i реалiзувалася у багатьох творах, джерелами яких були згадки про батькiвщину, розмови з ув’язненими українцями, книжки про Україну, її iсторiю.

Поет подає символiчний образ рiдної України, називаючи її “серце-нене” (“До України”), закликає всiх зiбратися “докупи” пiд єдиним гаслом: “Шлях любовi та освiти нас навiки поєдна!”(“До українцiв”).

Все, що стосувалось України, турбувало серце митця; велику увагу вiн придiляв єднанню й самобутностi української нацiї. Щоб зберегти себе як народ, зазначав Грабовський, українцi мають “дорости до загально освiтнього рiвня” (“Лист до молодi української”), а це можливо тiльки за збереження й розвитку питомих нацiональних традицiй.

Поетичний образ України постає з рядкiв творiв з ностальгiйним мотивом (“Україна приснилась менi”, “Сон”, “Далеко”). Картини чарiвної українською природи, побуту протиставленi суворiй сибiрськiй реальностi, пiдкреслюють глибоку тугу поета-патрiота за рiдною землею.

Я вважаю, що в наш час патрiотичних гасел доречно частiше звертатися до поезiй Грабовського, якому є що сказати нам.