“Так нiхто не кохав” (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних творах Володимира Сосюри)

“Так нiхто не кохав” (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних творах Володимира Сосюри)

Цього року я вперше пiзнав глибину поезiї Володимира Сосюри, хоч, зiзнаюсь, читав його вiршi i ранiше. Але це були поодинокi випадки, тому i не запам’ятовувалися цi вiршi надовго. Мабуть, усе вимагає саме свого часу, i сьогоднi я вже сприймаю Сосюринi рядки як вiдверту сповiдь близького друга. У них – безмежний свiт В. Сосюри, який був поетом незвичайної щиростi i правдивостi, який не вмiв кривити душею нi перед iншими, нi перед собою.

Я переконаний, що кожний, хто уважно вчитається у схвильованi рядки, побачить у них саме свого Сосюру. Мене ж вразила його iнтимна лiрика – цей гiмн людським почуттям:

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання…

Поет розкриває перед нами ту гаму почуттiв, що розквiтли в серцi закоханого юнака. I ми йому вiримо, бо вiдчуваємо, як i нашого серця торкається весна на пробудженiй землi; усе оживає в той час, коли народжується кохання. За образом весни ми бачимо образ коханої з щасливими очима, якi бентежать i глибоко западають в душу героя.

Але кохання буває не тiльки романтично-святковим, i Сосюра нам доводить це, вiдтворюючи у своїх поезiях широку гаму людських почувань – радiсних, сумних, драматичних. Вiн виразно показує зародження кохання, його розквiт, розпач гiркого розчарування i навiть зраду. Таким є вiрш “Коли потяг у даль загуркоче”, де чарiвнiсть i неповтор на краса першої любовi заплямовуються зрадою. Та кохання сильнiше за всi потворнi прояви зла:

Я б забув i образу, i сльози…
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос i коси,
твої коси сумнi цiлувать.
А ось – iнша трагедiя:
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю…
(“Марiя”)

Чи не тому на тлi квiтучих волошок i зеленiючого жита у коханої заплаканi очi, покiрно похиленi плечi? Думаю, мало хто залишиться байдужим, уявивши цей дисонанс: природа буяє, а любов приречено одцвiта.

Мене дуже зворушує та теплота, з якою поет малює образ коханої, ретельно пiдбираючи найнiжнiшi слова. Сосюра неначе навчає читачiв високої етики ставлення до коханої людини, етики стосункiв мiж близькими людьми. Розумiєш, що не можна не закохатися в очi, якi схожi на “васильки з-пiд вiй” (“Васильки”), коли “щастя i тривога на щоках холодних од очей цвiте…” (“Ластiвки на сонцi”).

Для лiрики В. Сосюри любов, вiрнiсть, вiдданiсть коханiй невiддiльнi вiд любовi, вiрностi й вiдданостi рiдному краю, Вiтчизнi:

В тебе i губи, i брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вiнку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися i ти, i вона
в образ єдиний навiки.

У серцi залишається чистий i нiжний слiд вiд зустрiчi з вiршами Володимира  Сосюри, до яких з часом хочеться повертатися знову i знову.