“Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе”. (Василь Симоненко)

“Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе”. (Василь Симоненко)
Ти звеш мене, й на голос милий твiй
З гарячою любов’ю я полину;
Поки живуть думки в душi моїй,
Про тебе, ненько, думати не кину.
/ В. Самiйленко /
У руках тримаю улюблений томик поезiй українських поетiв. Перегортаюсторiнку за сторiнкою, читаю – i раптом бачу тендiтну гiлочку полину.Вiн висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запахйого зостався, тонко б’є в нiздрi, струменить, здається, просочуєшсяйого духом i думками-спогадами. Згадую, як цвiв полин, золотисто-сивоюгiркотою серед лiта i осипався пiзньої осенi дрiбненьким темнимнасiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i народ наш,земля наша українська, сто разiв толочена, топтана ворожими кiньми,сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистоялау тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя,хоча часом i не надто впевнене.
Скажу одно тiльки слово Україна – i в уявi постають волелюбнi козаки iзЗапорозької Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й удворi, любисток-м’ята п’янкi, верба край дороги, соняшники – круглiкобзи, якi земля-мати пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах,бабусина вишиванка, рушник український. I неодмiнно бачу поле волошкове,батькiвську хату, зiгрiту теплим родинним затишком, добротою таматеринською ласкою, чую чарiвну українську пiсню, чую мову солов’їну,як море, глибоку, могутню, бринять хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзнихвiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах поезiї…
Україна для всiх майстрiв слова – це рiдна земля, жiнка-мати, кохана,простi трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждальногонароду. Визнанi свiтом генiї: Тарас Шевченко, Леся Українка, ПавлоГрабовський виражали у своїх творах палку любов до рiдної України,вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищитиУкраїну, народ, мову – основу безмежно багатої україн-ської культури.Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:
Я так люблю,
Я так люблю її,
Мою Україну убогу,
Що прокляну самого бога,
За неї душу я вiддам.
Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Україна – це Шевченко,Шевченко – це Україна.
сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, рокинайжорстокiших наступiв на нацiональну культуру. Зникали нацiональнiшколи, недоступною стала справжня iсторiя народу.
Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iзШевченковим закликом: “Ох не однаково менi!” Так, нам не однаково: чибуде рясно родити золото пшениць i дзвенiти українське слово, чи будевона лежати пiд снiгами байдужостi i забуття. I зробили впевнений крокiз забуття – в безсмертя. Богдан Лепкий i Олександр Олесь, ВолодимирСамiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус i Василь Симоненко. Мати iБатькiвщина – цi поняття у Симоненка нероздiльнi:
Можна вибрать друга i по духу брата,
Та не можна рiдну матiр вибирати,
Можна все на свiтi вибирати сину,
Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.
I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складнихжиттєвих обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина -Україна, що вiн – дзвiнка струна свого народу:
Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!
Нiхто не перекреслить мiй народ!
Поетичну iсторiю України продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник,I. Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:
О рiдне слово, що без тебе я?..
Тебе у спадок вiддали менi.
Мої батьки i предки невiдомi,
Що гинули за тебе у вогнi.
Так не засни в запиленому томi,
В неткнутiй коленкоровiй трунi –
Дзвени в моїм i правнуковiм домi!
Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступнихпоколiнь зверненi слова: “Треба вмiти любити свiй рiдний край, своюУкраїну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великiцiнностi i скарби iсторiї. Це вiд тебе залежить, чи вiдродитьсяУкраїна-мати i її джерело – рiдна мова не замулиться. Жива її вода наноги зведе тебе. Не сполохай рiдного слова, а захисти його, до серцяпритули, життям своїм переповни. Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, небудьмо байдужими, слiпими, глухими до України нашої, її славної iсторiї,слова натхненного”.
Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьомунебi, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котитьхвилi свої через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошанаi честь живе в сiм’ї, без лицемiрства i зради, без кровопролиття iрозстрiлiв виростають дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно,бачу невимовну красу твою, чую мелодiї нових пiсень, бачу, як новiталанти, новi поколiння українцiв мережать твою оновлену долю,вiдкривають твiй новий день.