“Яке ти маєш право бути вiльним, коли твiй народ у неволi?” (за повiстю Iвана Франка “Перехреснi стежки”)

“Яке ти маєш право бути вiльним, коли твiй народ у неволi?” (за повiстюIвана Франка “Перехреснi стежки”)
Заповiтна життєва мета кожної людини – iдеал, якому пiдпорядко вуєтьсявсе її життя. Свiй iдеал Франко вклав у слова головного героя повiстi”Перехреснi стежки” Євгенiя Рафаловича: “…Се має бути перший крок,перший початок моєї ширшої, народної працi. Хочу доложити всiх сил, щобдовести сей народ хоч трохи до освiдомлення, привчити його користуватисяйого правами, боротися з його кривдниками…”
Чи не тому, коли читаєш цю повiсть, весь час вiдчуваєш за молодимюристом Рафаловичем постать самого Франка з його прагненням докультурного, полiтичного i соцiального звiльнення народу? В його устаписьменник часто вкладає власне розумiння багатьох речей: “Полiтика – тоне балаканина на празниках та соборчинах! Вона вимагає не тiлькивправного язика i мiцних грудей, але також вiдважного серця, сильногохарактеру i завзяття i того духу незалежностi, якого у нас цiлими вiкамивбивали i притлумлювали рiзнi чинники.”
Євгенiй Рафалович, “вихований, вигодуваний хлiбом, працею i потом свогонароду”, вважає, що iнтелiгенцiя повинна допомогти народовi звiльнитисявiд нужди, пiднятися з колiн. Таку ж iдею ми вже зустрiчали у “Хмарах”I. С. Нечуя-Левицького, захоплюючись образами молодих українськихiнтелiгентiв.
В образi Рафаловича I. Франко змальовує новi, сповненi чистимипрагненнями, сили України, яка почала новий етап суспiльного розвитку.Ми бачимо, як молодий юрист, що мав нацiональну гiднiсть, веде всюдокументацiю лише українською мовою, цiєю ж мовою свого народу вiнвиступає у судi, i хоча багатьом це не подобається, вiн дiє спокiйно,впевнено, без зайвого галасу.
Хай не всього в поставленiй метi Євгенiй досягає, але принаймi йомувдається збурити мертвi води суспiльної рутини. Вiн сколихнув приспанi вселянських масах сили, а найбiльший його успiх – народне вiче i тойрозголос, який воно мало в Галичинi. Не дивно, що самi селяни не вiдразувiрять у щирiсть Рафаловича: їх так часто обдурюва ли, що вони й теперладнi запiдозрити свого захисника в лукавствi чи шахрайствi. Цеускладнює його шлях до мети, вiн ображається, дорiкає селянам за”нерозум” (“Волите бути жебраками i попихачами, нiж панами в своїмселi”), але духом не занепадає. “Треба провести їх через школу життєвоїосвiти, збудити в них громадського духа”, – доходить вiн до висновку iвирiшує поїхати в Буркотин задля тiєї ж “життєвої освiти”, яку незамiнить “книжкова освiта”.
Так поступово вирiшується центральний конфлiкт твору – соцiальний, щополягає у боротьбi двох сил: мiж темним, затурканим селянством, що невмiє себе захистити, i чиновниками, якi постiйно ошукують простий народ.Тому я вбачаю в образi Рафаловича певний символ – обов’язок, що муситьнести задля щастя свого народу український iнтелiгент попри всiрозчарування i труднощi свого шляху.
…Перехреснi стежки бувають рiзними: реальними, символiчними. У життiперехрещуються долi, думки, iнтереси. Буває так, що людськi стежкиперехрещуються задля великих, корисних народовi справ, коли людина доостанку вiддає себе служiнню народовi.
На мою думку, повiсть “Перехреснi стежки” є дуже актуальною для нашогочасу, коли партiйнi лiдери сучасної України красномовно говорять пролюбов до рiдного народу i держави, яка пiд їхнi урочистi промови iобiцянки непомiтно стала однiєю з країн у свiтi з низьким рiвнемжиттєзабезпечення.