Зцілення любов’ю (життя і творчість Остапа Вишні)
Остап Вишня ще за життя став легендарною особистістю. З вуст у вуста передавалися про нього бувальщини і небилиці. Часто-густо такі історії доходили і до самого письменника. Вишня ніколи не заперечував, тільки м’яко посміхався у відповідь. Ще в двадцятих роках Майк Йогансен говорив, що всі українці поділяються на дві частини. 99 відсотків складають ті, хто, щойно побачивши нову «вишневу усмішку», хапаються за животи, ще навіть не прочитавши її. Один відсоток — це ті, що не визнають таланту Вишні, вважають його речником віджилих традицій, майстром псевдонародних шаблонів, але, беручи до рук твір Остапа Вишні з по блажливою і зверхньою посмішкою, не можуть стримати сміху.
Читаючи його твори, сміються і ті, хто любить його творчість, і ті, хто його сміху не визнають, і ті, проти кого скеровані «вишневі усмішки». Завжди усміхнений, веселий Остап Вишня мав багато знайомих, які називали себе його друзями. Але десятирічне ув’язнення значно зменшило їх кількість. Багато хто боявся і думати про репресованого письменника, не те що писати. О. Полторацький, автор статті «Що таке Остап Вишня», яка вийшла друком після арешту письменника, писав: «Я щасливий відзначити, що моя стаття стає епітафією на смітникові, де похована «творчість» Остапа Вишні». І таких пол-торацьких було чимало. Тим більш дивною виявляється зміна поведінки літературного критика, який 1965 року писав: «Довелося ще раз пожалкувати, що завмерло вже гостре перо дуже шанованого мною Павла Михайловича Губенка — Остапа Вишні». Мати таких «друзів-шанувальників» — то й ворогів не треба.
Кажуть, що слава і нещастя завжди ходять поряд. На долю Павла Михайловича випала велика слава і велика біда. І завжди поряд із ним була дружина.
Усі десять років ув’язнення вона кидала роботу в театрі (була талановитою акторкою) і зі своєю маленькою донькою Марією їздила до чоловіка на побачення. Це її любов, відданість допомогли Вишні вистояти, вижити у тих нелюдських умовах. Та ще підтримка друзів-письменників, які 1942 року склали список репресованих українських письменників, котрі, на їхню думку, ні в чому не винні і дорогі народові, особливо зараз — у грізну годину Вітчизняної війни. Юрій Смолич, Микола Бажан, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Максим Рильський першим у тому списку поставили ім’я Остапа Вишні. Вони щиро раділи зустрічі із звільненим товаришем, намагалися теплом своїх душ відігріти згорьоване серце Вишні. Ніхто з них не розпитував Вишню про те страшне десятиліття. Та й сам він нічого ніколи не розповідав: не хотів ятрити душевні рани, які так до самої смерті і не загоїлись. Друзі хотіли знати тільки одне: чи повернеться Вишня в літературу, чи зможе писати, чи заіскряться знову сміхом його сумні очі. Здається, що й сам Вишня не знав, що буде з ним далі.
Та час лікує все. І першим твором після заслання стала славнозвісна «Зенітка». Українська література втратила чудового фейлетоніста і придбала знову усміхненого гумориста. Письменника відігріла народна любов, надихнула на творчість краса української природи.
«Мисливські усмішки» — це маленькі шедеври великого майстра. Велика пристрасть митця — полювання — перетворювалася на засіб зустрічей із простими людьми, на спостереження за перельотом птахів і «розмовами» звірів. Із того захоплення раптом заблищав «вишневий» гумор, який був ознакою нехай і не повного, але все ж таки зцілення.