Твори Стуса — прикмета справжнього патріота

 

Василь Стус — поет ліричного складу, в нього майже немає сюжетних творів. Здебільшого його вірші — медитації (цей термін має вже бути відомий одинадцятикласникам, але варто повторити в разі потреби, пригадати медитативні поезії Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, Д. Павличка, І. Драча, Ліни Костенко, інших поетів). Характерна для Стуса метафоричність образного мислення є дещо незвичною для відомої учням поезій тому твори його сприймаються інколи важко.

Окремо слід спинитися на питанні В. Стус і Т. Шевченко. Це зумовлено не тільки тим визначним місцем в історії української літератури, всієї культури, а також в історії національно-визвольної боротьби, утвердженні ідеї гуманізму, яка належить обом видатним

випала доля значно трагічніша, як Шевченку. А разом з тим, мабуть, немає й поета, який би за творчою манерою, особливістю конструювання художніх образів, естетикою світобачення, світовідтворення, арсеналом образотворчих засобів стояв далі від Шевченка, як Василь Стус.

Що ж, кожен із них був сином свого часу, тих історичних подій, свідком і учасником яких йому судилося стати, тих літературно-мистецьких, естетичних та світоглядно-філософських обширів та грунту, на якому зростав і розвивався талант. Але їх єднає ще одне: при всій відмінності поетичного світу кожного з них для обох питомим, органічним є дух національного, той генотип, на якому грунтується, з якого проростає творчість і Шевченка, й Стуса.

Варто постійно стежити за тим спільним і відмінним, що є у творчості цих митців. Це допоможе старшокласникам глибше усвідомити й творчість обох поетів, і ті історичні зміни, які відбувалися в літературі, культурі, розвитку національної свідомості від Шевченка до наших днів. Крім загальної характеристики творчості поета, на цьому уроці варто розглянути вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я». Його певною мірою можна вважати програмним для поета.

Твір цей невеликий за розміром, але надзвичайно густо насичений думкою, в ньому наче сконцентровано життєве кредо поета, бачимо мов вирізьблений на граніті його портрет, головні риси характеру, окреслено трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору. Як добре те, що смерті не боюся я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст…

У них немає бравади тим, що герой не боїться смерті й страждань, хоч знає, що вони йому судилися. Біблійний образ тяжкого хреста потверджує справедливість справи, за яку боровся герой,— через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп’яли, на Голгофу (пагорб на околиці Ієрусалима). У словах «перед вами, судді, не клонюся» чується перегук із рядками вірша І. Франка «На суді» («Судіть мене, судді мої, без милості фальшивої»), ліричний герой якого так стійко приймає присуд. Моральну силу вистояти, не клонитись героєві дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

* жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Всіляка скверна (що-небудь мерзенне, порочне; те, що викликає огиду,— за «Словником української мови»; слово старослов’янського, біблійного походження) його не зачепила. Зло — ненависть, прокльони, каяття після вчиненого зла — було йому чуже. Це підкреслюється й точним епітетом — незле обличчя поета. Адже проти зла, власне, ліричний герой — його вільно можна ототожнювати з самим поетом — і боровся все життя, за що й потрапив у неволю. Варто принагідно згадати Шевченкові слова, звернені до своєї долі:

* Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
* («Доля»)

По суті, різними словами, сказаними різними поетами, але близькими, рідними по духу, по боротьбі людьми, висловлена одна й та ж думка — утвердження справедливості обраного й пройденого шляху, віра в те, що життя прожите гідно — й недаремно. В обох віршах висловлюється певність, що народ зрозуміє й оцінить величний подвиг поетів-борців. Т. Шевченко завершує поезію словами, зверненими до долі:

* Ходімо дальше, дальше слави,
* А слава — заповідь моя.

Слава тут — народне визнання, вдячність за прожите для народу життя, за написані для нього поезії. В. Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу, через холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього:

* Народе мій, до тебе я ще верну,
* Як в смерті обернуся до життя
* своїм стражденним і незлим обличчям.
* Як син, тобі доземно уклонюсь
* і чесно гляну в чесні твої вічі
* і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ліричний герой — сам Стус — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того — він сам свідомо вибрав собі трагічну долю, благав Бога, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене від біди вберегти. («Господи, гніву пречистого…») Тож не випадково образ смерті творить поетичне кільце — починається вірш словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж — двічі — повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли в смерті обернеться до життя — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться. Вжите двічі слово смерть творить трагедійне звучання поезії, трагедійне, проте не песимістичне. Бо герой має право чесно глянути в чесні очі народу і може поріднитися з рідним краєм тільки в смерті. І його гірке посмертне повернення на рідну землю — і в рідну землю — було урочистим і величним — тут потрібно пригадати відому з попередніх уроків картину повернення В. Стуса в Україну.

А нею він жив і марив, снив на чужині. Бо любов до України — то був головний смисл поетового життя. «Цільність і всеохопленість його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом — Україна. Відірваність від рідної землі та «розлука, що ствердла на бурштин», тільки посилила його синівський зв’язок з нею. Часом вона вбачається йому як «байдужа», «осоружна», навіть як «рідна чужина», та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок» 1,— писала М. Коцюбинська. Табірне життя, похмурі північні пейзажі — у всьому Василеві Стусу бачилась Україна. Невеличкий пейзажний вірш «На колимськім морозі калина…» є Тому переконливим прикладом. Ось поет спостеріг на колимськім морозі рідний цвіт — калину. Але й вона на чужинецькій землі зацвітає рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється зі сльозами, та ще й рудими — припалений вогнем колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми (руда кров — постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу — як спалах болю — різкий контраст:

* Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким
* Україна написалась на мурах тюрми.

Навіть на тюремних мурах бачить стужілий за Україною поет її в образі дзвінкого собору — тут за асоціацією пригадується «Собор» О. Гончара, де собор — символ духовності. Епітет дзвінкий наче переносить його в спогадах на свято на рідній землі — коли й дзвони, і сонце, й радощі, та знову виникає лихий контраст, картина колимських снігів:

* Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг…
* та ота якимись вітрами занесена калина…

Звернемо увагу, як майстерно, лише переліком безгоміння, безлюддя, сонце, сніг, простір створює В. Стус точну картину північного безлюддя. І психологічна деталь, ємка метафора: і котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий берліг.

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы