Романтизм творів Тараса Шевченка (балада «Причинна»)

Спостерігаю стрімкий красивий осінній захід сонця. Ще зелені дерева, але вже з пожовклим листям накриває велика тінь передвечірніх сутінків. Вона повільно насувається, мов поглинає у себе все, позбавляючи сонячного світла. Сонце останніми променями прощається з землею і ховається за обрієм.

«Реве та стогне Дніпр широкий» — відомий початок одного з найперших творів Тараса Шевченка. Сила і міць розбурханої природи — широкі впевнені мазки молодого талановитого художника. Грізний широкий Дніпро, що реве, мов поранений звір, гори-хвилі, лиховісне гукання сичів. Лише слова, але мимоволі схиляєшся перед силою стихії, серце стискається у передчутті невідворотної біди. «Ще не ранок, але вже й не ніч». За старослов’янськими легендами саме в цю пору всі створіння потойбічного світу виходять на землю…

У «Причинній» я відкрила для себе зовсім іншого Шевченка. Любов’ю до України так само насичений кожен рядок, але виявляється патріотизм не у прямому розмірковуванні про її долю, не у твердості і непохитності, а у відтворенні дивовижної культури, вірувань, замилуванні природою, людьми. Перебуваючи у Петербурзі, молодий, тоді ше майбутній, письменник стужився не тільки за рідною мовою: за усім, що було таким близьким. Активно спілкуючись із митцями-ро-мантиками, він і сам пише твір у відповідності з їх традиціями, дуже близькими до фольклорних. Природно, шо у рядки на папері виливаються спогади про край, де залишилось серце автора, і перед нами постає оповита смутком, але яскрава і неповторна у своїй красі батьківщина. Сумна історія вічного кохання — це не тільки «Ромео і Джульєтта», «Юнона і Авось» — тема найактуальніша у світовому мистецтві, багато хто намагався осягнути та виразити глибину чудового неймовірного уміння людей знаходити одне одного і кохати все життя, і навіть поза життям залишатися разом назавжди. Звісно, безліч народних пісень оспівує красу почуттів закоханої пари.

Романтична, але трагічна історія закоханих не залишила байдужим і Т. Шевченка. Дівчина-сирота надзвичайної краси (навіть русалки довго не могли відвести погляду від неї), як потопаючий за соломинку, тримається за єдину рідну людину, єдиного коханого у її житті, вона чекала б на нього роками, а то й десятиліттями:

• Якби-то далися орлинії крила,
• За синім би морем милого знайшла.

Письменник милується на «біле личко, карі очі» дівчини і ніби з глибини душі виривається крик співчуття:

• Така її доля…
• О боже мій милий!
• За що ж ти караєш її, молоду?

Коли зникла остання надія, і навіть ворожка не змогла допомогти і лише притупила тугу, перетворивши дівчину на примарну білу тінь, закохана віддала своє тіло землі, а душа злетіла на небо. Можна вважати цей образ трагічним. Козак, який теж мав щирі почуття і так поспішав, помер разом із нею. їм не судилося побачитись на землі, але вони, кохаючи одне одного, зустрілись на небі. Лиш явір та калина — символи вірності, постійності і дівочої краси, — щебет соловейка на могилі та русалоньки, які уночі виходять з Дніпра грітись, нагадують про незвичайну історію. Життя триває. Дивно, але в мене цей твір викликав не смуток, навпаки, тільки надію, шо і в наш час може існувати таке кохання.

Тарас Шевченко впевнено ступив на літературну стежину, яка потім стане широким шляхом. І приніс із собою відчуття наитонших нюансів людських переживань і вміння їх майстерно відтворити. Глибоке знання народної творчості, традицій (що дачо тему і манеру викладу для балади: образи, постійні епітети, пестливі слова, народна символіка), вірувань, демонології (ворожіння, русалки, що здатні залоскотати). Письменник уміє бачити навколишній світ і передавати його красу у розмаїтті барв і звуків: «укрупнена», як у всіх письмен-ників-романтиків, переважно нічна природа, створює емоційний фон. Усі ці особливості творчої манери дають нам право назвати баладу «Причинна» романтичним твором і зауважити, що її автор — справжній митець, художник слова.