Мова – це душа народу, “щоденне чудо”, “сонця зір” (за творчістю Д. Павличка)
Проблема розвитку української мови, національної культури була для нього важливою й досить болючою: він навчався у польській школі, де його рідна українська мова була суворо заборонена (місцевість, де жив майбутній поет, належала тоді Польщі) і «за мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені», — писав Дмитро Павличко в одному із своїх віршів.
Не набагато краще було і в часи адміністративно-командної системи, коли було проголошено ідею злиття націй. Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення української мови катастрофічно падали, сфера її вживання постійно звужувалася. Закривалися школи з українською мовою навчання, її було практично витіснено з галузі науки і техніки, вищих і середніх учбових закладів, державних установ, вона майже перестала звучати в містах.
Українці за походженням почали соромитися спілкуватися рідною мовою, заміняли її російською. Посилилися вияви національного нігілізму. І багато хто з українців, будучи лакеями за натурою, відмовлявся від рідної мови, батьківського коріння. Шукаючи теплого місця, легкого хліба на російських чи західних задвірках, вони зраджують і рідну мову, і рідну матір. Це манкурти. Будучи справжнім патріотом своєї країни, Павличко не міг спокійно спостерігати такі явища. Це їм, манкуртам, поет гнівно кидає в обличчя слова:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
Саме так у вірші «Ти зрікся мови рідної…» поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбаченком, перевертнем. Тематично з цим віршем споріднений «Лист до одного знайомого у справах філологічних», у якому поет теж говорить про негідника-ледаря, що «рідне поле в будяччі кинув, що рідне слово в собі загасив, неначе ватру». Але ж як можна забути рідну матір, яка виростила тебе, викохала, поставила на ноги? Чи можна поважати таку людину, взагалі вважати її людиною?
Цю ж тему порушує Д. Павличко у циклі віршів, створених значно пізніше — «Вірші з Монголії». У поезії «Між горами в долинах — білі юрти…» йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони трепетно шанують і бережуть. Навіть якщо б сам їхній Бог — усевладний Будда — запропонував їм віддати Європу й Азію за рідну мову, вони б відмовилися від такої пропозиції, бо мова для них — найцінніше і найсвятіше багатство.
То — наше слово, то — щоденне чудо,
То — сонця зір крізь каменя більмо,
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо.
Бо справді, якщо зникне мова, — зникне й народ. Це дуже добре розуміють монголи, яким поет протиставляє своїх земляків, гнівно кидаючи їм докір:
А ви, освічені монголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали — і рідну мову й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
А ось вірш «Якби я втратив очі, Україно», у якому поет зазначає, що втративши зір, він ще зможе жити на світі, хоч і як би це було страшно, а втрата слуху означає для поета втрату життя, бо не буде можливості чути звуки рідної мови, ніжний спів солов’я, гучної трембіти, тривожного шуму стрімкого Черемошу — мови рідної неньки-землі. «Не чути материнської мови — ото була б загибель — смерть моя», — пише поет.
Мова — це духовна коштовність, всякий народ звеличує себе, виявляє світові національні набутки свого серця, своєї мудрості, передає із покоління в покоління свій досвід, культуру, традиції. Вона робить народ народом, веде нас на вершину знань, відчиняє двері до духовної скарбниці людства. Це духовний заповіт, який
… у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за неї на вогні, —
пише поет у своєму вірші «О рідне слово, хто без тебе я».
Поет-патріот, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, національної гідності, Д. Павличко вчить нас любити рідну мову, шанувати й розвивати її, боротися за неї, бо в ній — наша велич, наше безсмертя.
