Тема кохання та фольклор в поезії Дмитра Павличка
У темі кохання поет теж наче вбирає в себе ті духовні вияви, які перейшли до нього від попередніх поколінь. Неможливо не помітити, яким сильним струменем б’є в поезії Павличка фольклорна традиція, переосмислена й художньо трансформована, як оживає у строфі вірша «Таємниця твого обличчя» світ пісенних символів.
Зміст цієї символіки розкритий фольклористами. Та фольклорний символ явора використаний поетом для вираження власної поетичної ідеї, творення власного символу.
Біль перейде в тугу, яка стане джерелом естетичного хвилювання, джерелом насолоди. Ця ідея переходить з вірша до вірша, втілюючись у найрізноманітніші образні персоніфікації. Йдеться про перехід безпосереднього переживання в переживання естетичне. Дмитрові Павличкові знайома грань повільного переходу болю в красу, знайомі втрати й здобутки цього перетворення.
У даному разі йдеться не так про любов, позбавлену взаємності (вона в психологічному плані найсильніша), як про плинність, проминальність кожного конкретного людського життя. Елемент вічності, незнищенності – у миті, що переносить вогонь життя від покоління до покоління. Звідси – почуття оптимізму, високих духовних ідеалів, які підносять людину в недосяжну височінь.
У коло поширених мотивів поезії вводить нас вірш Дмитра Павличка «Два кольори». Можна довго говорити про фольклорні витоки символів червоного й чорного кольорів, які втілюють у собі саму сутність людського буття, поєднання радості й туги, а ширше – життя й смерті; можна з’ясовувати, як вплітається мотив вишитої матір’ю сорочки «червоними та чорними нитками» в мотив дороги; можна відшуковувати глибинні впливи світової та української поезії… Та не це визначає чарівну природу вірша, якому судилося стати піснею. Вона в тому, що твір хвилює, зворушує до глибини душі. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, вишите матір’ю на шматку полотна, а ми впізнаємо в усьому цьому свої дороги, радощі й болі. Це, власне, і є найпереконливішим свідченням поетичного таланту, його глибини й сили.
Зміст цієї символіки розкритий фольклористами. Та фольклорний символ явора використаний поетом для вираження власної поетичної ідеї, творення власного символу.
Біль перейде в тугу, яка стане джерелом естетичного хвилювання, джерелом насолоди. Ця ідея переходить з вірша до вірша, втілюючись у найрізноманітніші образні персоніфікації. Йдеться про перехід безпосереднього переживання в переживання естетичне. Дмитрові Павличкові знайома грань повільного переходу болю в красу, знайомі втрати й здобутки цього перетворення.
У даному разі йдеться не так про любов, позбавлену взаємності (вона в психологічному плані найсильніша), як про плинність, проминальність кожного конкретного людського життя. Елемент вічності, незнищенності – у миті, що переносить вогонь життя від покоління до покоління. Звідси – почуття оптимізму, високих духовних ідеалів, які підносять людину в недосяжну височінь.
У коло поширених мотивів поезії вводить нас вірш Дмитра Павличка «Два кольори». Можна довго говорити про фольклорні витоки символів червоного й чорного кольорів, які втілюють у собі саму сутність людського буття, поєднання радості й туги, а ширше – життя й смерті; можна з’ясовувати, як вплітається мотив вишитої матір’ю сорочки «червоними та чорними нитками» в мотив дороги; можна відшуковувати глибинні впливи світової та української поезії… Та не це визначає чарівну природу вірша, якому судилося стати піснею. Вона в тому, що твір хвилює, зворушує до глибини душі. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, вишите матір’ю на шматку полотна, а ми впізнаємо в усьому цьому свої дороги, радощі й болі. Це, власне, і є найпереконливішим свідченням поетичного таланту, його глибини й сили.
