Карпатські Ромео і Джульєтта (за повістю „Тіні забутих предків”)

„Тіні забутих предків” М. Коцюбинського — один з найпоетичніших творів української літератури. Основою її став фольклор Гуцульщини, закарпатської частини України. Під час написання повісті Гуцульщина вже кілька століть була відірвана від України, там сформувався окремий діалект, своєрідні обряди, свій побут і традиції. Коцюбинський відкрив цей самородок для всієї країни, підкресливши у назві, що герої — це наші спільні предки, хоч і забуті нині.

Герої повісті — Іван та Марічка, діти ворогуючих родів. Марічка на початку повісті — маленька дівчинка, що ласкою та добротою розтопила лід ворожості малого Іванка. Тендітна та довірлива, вона запала хлопчикові в душу. Марічка співає, обзиваючись співанками на гру Іванкової сопілки „як самичка до дикого голуба”. Ліс бринить її піснями, наче вона їх засіває.

Іван — дев'ятнадцята дитина у родині — ріс, сприймаючи світ як казку, і казка відкривається йому. Вже семирічним він міг розшукати помічне зілля, порозумітися з лісовим народом. Нерозривний зв'язок з природою, осмисленою у дусі гуцульської казки, зближує Івана та Марічку. Кохання народжується, росте разом з малими. З тринадцяти років Марічка віддається Іванові, вірячи у вічність кохання.

Але судилося інакше. Батько Івана гине, син змушений іти у найми, лишаючи кохану. А коли повертається, живою вже її не застає: Марічка загинула у повінь. Іван не вірить, кидається її розшукувати, бачить тіло і ледве не втрачає розум. На шість років Іван зникає з очей односельців, шість років його душа намагається одужати. Іван таки повертається, намагається жити, як усі, одружується, господарює, та зламати себе не може. Цільна натура не розуміє компромісного існування, кохання до першої і єдиної дівчини перемагає. Туга та сум тьмарять розум, відвертають Івана від людей, від жінки, приводять до загибелі.

Твір Коцюбинського пройнятий своєрідною поезією Карпат, унікальним фольклором, фантастичною природою і своєрідним сприйняттям життя. Образи Івана і Марічки трагічніші за шекспірівських Ромео та Джульєтту. Веронські коханці гинуть випадково, а гуцульські юнак та дівчина приречені долею, бо їх кохання надто повне, самодостатнє, воно більше за життя. Розлучає їх та сама казка, що звела: Марічку зносить ріка, а Івана занапастила нявка, що прийняла образ Марічки.