Ідея служіння митця народові у творчості Л. УКРАЇНКИ

Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у ньому. Пригадаймо Т.Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, їх твори . знайдемо чимало доказів цього. Так, І. Франко у поезії „Декадент” писав: „Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода”. П. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та І. Франком, гордо заявляв: „Я не співець чудовної природи...”, бо „з ума не йдуть знедолені народи, — їм я віддав усі чуття мої”. До когорти письменників-борців належала й геніальна українська поетеса Леся Українка.

Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, полетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив: „Дурному дурна й смерть”, — почувся голос: „А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки загинув у темному льоху? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав світла!”

Оце поривання до світла, непримиренність до пустого животіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова — зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала: „Палайте чи паліть, та не в’яліть!”

Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш „Слово, чому ти не твердая криця...”:

   Зброє моя, послужи воякам

   Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинно піднімати народ на боротьбу, а отже, „знімати вражі голови з плеч”.

Наступна строфа — це, по суті, характеристика своєї письменницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:

   Ти, моя щира, гартована мова,

   Я тебе видобуть з піхви готова,

   Тільки ж ти кров з мого серця проллєш.

   Вражого ж серця клинком не проб’єш...

Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує свою „зброю іскристу”.

Поезія „Слово, чому ти не твердая криця...” відзначається музикальністю.

Я. Степовий написав романс з тією ж назвою.

У своїй ранній поезії „Співець” Л. Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов'язку — служити своїй Батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: творчий шлях тяжкий, і здолати його одній важко — такі роздуми і почуття пронизують вірш „Мій шлях”:

   Самій недовго збитися з путі,

   Та трудно з неї збитись у гурті.

Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:

   Хай я загину, та хай сяє мило

   Над людьми сонцем правда й надія!

У поезії „У чорную хмару зібралася туга моя ...” авторка постає ніжною, але стійкою й мужньою. Усі почуття, які вона пережила — від невимовної туги до гіркого ридання, — не зломили її, „до землі не прибили”, а, навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:

   ...Я вийду сама проти бурі

   І стану, — поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші „Поет під час облоги”, подібно до життя, мають бути всеосяжними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній справі боротьби за свободу.

Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, з власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; О. Пушкін, М. Лєрмонтов, Т. Шевченко, П. Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса згадувала ці трагічні постаті.

Зокрема у вірші „На столітній ювілей української літератури ”, присвяченому І. Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:

   Ніхто їх не брав під свою оборону,

   Ніхто не спускався з найвищого трону,

   Щоб їм уділяти хвали.

   Чоло не вінчали лавровії віти.

   Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

   Страждали співці в самоті.

Та будучи вірною девізові: „Тільки в боротьбі життя і щастя”, Леся Українка слідом за Т. Шевченком і М. Некрасовим, разом з І. Франком і  П. Грабовським проголосила: „Не поет, хто забуває про страшні народні рани...”

„Хто вам сказав, що я слабка...” — останній ліричний вірш важко хворої Лесі Українки. Зміст його свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова:

   Хто вам сказав, що я слабка,

   що я корюся долі?

   Хіба тремтить моя рука

   чи пісня й думка кволі?

Звернімося ще до одного вірша — „Зоря поезії”, в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо.

Вона мала право сказати про свою поезію: „Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне”. Бо людина обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити в серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.

Життєвий і творчий шлях великої поетеси став взірцем для багатьох поколінь, адже, незважаючи на свою невиліковну хворобу, яка мучила її з дитинства, Л. Українка була людиною сильною, життєлюбною, по-справжньому красивою.