Доля народного таланту (За повістю С. Васильченка “Талант”)
Талантом люди називають виняткові природні якості, особливі здібності. А в деяких українських словниках “талантом” називають фортуну, везіння і, власне, щастя. “Талант мужності й талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості Васильченка, і в його життєвих вчинках”. Так сказав про автора повісті “Талант” видатний український письменник Олесь Гончар.
У творах Степана Васильченка не було повчання й моралізаторства, проте вони глибоко людяні, сповнені тонкого психологізму і ліризму. Автор мав власний погляд на призначення художньої літератури в суспільстві, а також на роль у ньому письменника, який повинен за всіляких умов лишатися в першу чергу гуманістом. На таку помірковану людину не раз звертали свою увагу дошкульні критики. Так, Васильченко був свідком усіх революцій і громадянської війни, а його герой лишився тим, ким був, тобто людиною серед людей, а не комісаром або революційним матросом. Так сталося і з Тетяною — героїнею повісті “Талант”.
Автор у автобіографічних записках зазначав, що для своєї творчості він брав сюжети з життя, тобто використовував те, що бачив на власні очі. Степан Васильченко вчителював в українських селах і добре знав долю молоді: хлопці, нащадки славних козаків, змушені замість занять згідно зі своїми здібностями тягти воза щоденної праці та потихеньку спиватися, а дівчата, юні співачки з живим вогником у задумливих очах, — віддавати свою красу на поталу тим, хто сьогодні стоїть у влади. Неуцтво, суцільна неграмотність і темрява, відсутність культури й вражаючі вади освіти — ось доля українського селянина за часів царату.
Тетяна — дочка вдови. Дівчина щедро обдарована від природи. Вона має добрі артистичні здібності — у неї чудовий голос, у неї талант. Тетяна мріє стати співачкою, їй хочеться пити з життєдайного джерела освіти, знань, творчості. У дівчини є й потяг до корисної діяльності, яка стала б у пригоді народові. Тетяна сповнена надій і справжньої жаги прекрасного. Ось як говорить сама героїня про власний талант: “Дано мені малісіньку іскорку святую… і освітила вона моє життя біднеє, щастям наділила моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята … коли оддам її в наругу чи в болото втопчу”. З такою от піднесеністю й урочистістю ставиться Тетяна до свого таланту. Звернімо увагу на те, що, промовляючи ці слова, дівчина “звела, як дитина, руки до неба”. Ця дитинність Тетяниної вдачі справляє на читача велике враження. Дівчина не збирається продавати талант ані за гроші, ані за славу. Чистота помислів Тетяни просто приголомшує. Отже, світосприймання дівчини є перш за все піднесено-романтичним. Володарка таланту забула про те, що світ жорстокий, особливо до талановитих дітей з народу.
Дівчина “охоча до жартів, до вигадок”, але скромна й сором’язлива. У ній Степан Васильченко уособив найкращі риси народного характеру. Син старої поміщиці влаштував театр, у якому співала дівчина. Але ідилія тривала недовго. Стара поміщиця розігнала акторів, і театр перестав існувати. По селу поповзли брудні чутки. Піп вигнав Тетяну з церковного хору за те, що вона співала краще од усіх. Усі ці неприємності вплинули як на стан душі, так і на. зовнішність дівчини: “Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала… Буденна якась, сіренька”. Ось так легко було зламати тендітну дівочу душу, занапастити той талант. Тепер колишня співачка “боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими вулицями, лице в хустку ховає”. Тетяна починає ставити собі запитання, які ще нікому не приносили щастя: “Чого дожидати? Нащо життя?” І висновок, який зробила дівчина, був трагічним: Тетяна – занапащений талант, утопилася.
Що ж знищило енергію й оптимізм Тетяниної душі? Поміщицька влада? Патріархальний лад у селі? Чи просто швидко занапастився отой талант? Я вважаю, що жодна з перелічених причин не була основною. Тетянина загибель повинна сприйматися дуже узагальнено. Народний талант, людина з народу, яка вибивається із загальної маси, бере на себе чималу відповідальність. Її талант — від Бога і народу, отже, дівчина своїм співом віддає борги Богові і народу. Але й суспільство в особі влади повинно ставитися до талановитих юнаків і дівчат дбайливо та з пошаною, Зрозуміло, що за умов самодержавства і духовного гніту про це не могло бути й мови.
Дивно, але трагічний фінал повісті “Талант” народжує надію. І надія ця — на те, що народ, у надрах якого зріють такі могутні сили, є не лише переможним, а й дуже талановитим народом. Духовні сили українців невичерпні: у цьому ми пересвідчувалися вже не раз і пересвідчуємося сьогодні, коли порозуміння в суспільстві перемагає темряву й невігластво.
У творах Степана Васильченка не було повчання й моралізаторства, проте вони глибоко людяні, сповнені тонкого психологізму і ліризму. Автор мав власний погляд на призначення художньої літератури в суспільстві, а також на роль у ньому письменника, який повинен за всіляких умов лишатися в першу чергу гуманістом. На таку помірковану людину не раз звертали свою увагу дошкульні критики. Так, Васильченко був свідком усіх революцій і громадянської війни, а його герой лишився тим, ким був, тобто людиною серед людей, а не комісаром або революційним матросом. Так сталося і з Тетяною — героїнею повісті “Талант”.
Автор у автобіографічних записках зазначав, що для своєї творчості він брав сюжети з життя, тобто використовував те, що бачив на власні очі. Степан Васильченко вчителював в українських селах і добре знав долю молоді: хлопці, нащадки славних козаків, змушені замість занять згідно зі своїми здібностями тягти воза щоденної праці та потихеньку спиватися, а дівчата, юні співачки з живим вогником у задумливих очах, — віддавати свою красу на поталу тим, хто сьогодні стоїть у влади. Неуцтво, суцільна неграмотність і темрява, відсутність культури й вражаючі вади освіти — ось доля українського селянина за часів царату.
Тетяна — дочка вдови. Дівчина щедро обдарована від природи. Вона має добрі артистичні здібності — у неї чудовий голос, у неї талант. Тетяна мріє стати співачкою, їй хочеться пити з життєдайного джерела освіти, знань, творчості. У дівчини є й потяг до корисної діяльності, яка стала б у пригоді народові. Тетяна сповнена надій і справжньої жаги прекрасного. Ось як говорить сама героїня про власний талант: “Дано мені малісіньку іскорку святую… і освітила вона моє життя біднеє, щастям наділила моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята … коли оддам її в наругу чи в болото втопчу”. З такою от піднесеністю й урочистістю ставиться Тетяна до свого таланту. Звернімо увагу на те, що, промовляючи ці слова, дівчина “звела, як дитина, руки до неба”. Ця дитинність Тетяниної вдачі справляє на читача велике враження. Дівчина не збирається продавати талант ані за гроші, ані за славу. Чистота помислів Тетяни просто приголомшує. Отже, світосприймання дівчини є перш за все піднесено-романтичним. Володарка таланту забула про те, що світ жорстокий, особливо до талановитих дітей з народу.
Дівчина “охоча до жартів, до вигадок”, але скромна й сором’язлива. У ній Степан Васильченко уособив найкращі риси народного характеру. Син старої поміщиці влаштував театр, у якому співала дівчина. Але ідилія тривала недовго. Стара поміщиця розігнала акторів, і театр перестав існувати. По селу поповзли брудні чутки. Піп вигнав Тетяну з церковного хору за те, що вона співала краще од усіх. Усі ці неприємності вплинули як на стан душі, так і на. зовнішність дівчини: “Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала… Буденна якась, сіренька”. Ось так легко було зламати тендітну дівочу душу, занапастити той талант. Тепер колишня співачка “боїться комусь перешкодити, набриднути, ходить городами, глухими вулицями, лице в хустку ховає”. Тетяна починає ставити собі запитання, які ще нікому не приносили щастя: “Чого дожидати? Нащо життя?” І висновок, який зробила дівчина, був трагічним: Тетяна – занапащений талант, утопилася.
Що ж знищило енергію й оптимізм Тетяниної душі? Поміщицька влада? Патріархальний лад у селі? Чи просто швидко занапастився отой талант? Я вважаю, що жодна з перелічених причин не була основною. Тетянина загибель повинна сприйматися дуже узагальнено. Народний талант, людина з народу, яка вибивається із загальної маси, бере на себе чималу відповідальність. Її талант — від Бога і народу, отже, дівчина своїм співом віддає борги Богові і народу. Але й суспільство в особі влади повинно ставитися до талановитих юнаків і дівчат дбайливо та з пошаною, Зрозуміло, що за умов самодержавства і духовного гніту про це не могло бути й мови.
Дивно, але трагічний фінал повісті “Талант” народжує надію. І надія ця — на те, що народ, у надрах якого зріють такі могутні сили, є не лише переможним, а й дуже талановитим народом. Духовні сили українців невичерпні: у цьому ми пересвідчувалися вже не раз і пересвідчуємося сьогодні, коли порозуміння в суспільстві перемагає темряву й невігластво.
