Туга за рідним краєм у драмі «Бояриня» Л. Українки
Творче надбання Лесі Українки досить різноманітне за темами, жанрами і проблемами, які розкриваються у творах цієї видатної української письменниці. Наприклад вірші, в яких вона гартує слово, наче зброю, завжди гострі та різкі, а розповідь про кохання Мавки та Лукаша виходить у неї по-жіночому м’якою. Та час від часу з пера письменниці зриваються трагічні поезії, в яких йде мова про рідну Україну та нездоланий український народ, який ніколи не прагнув чужого, але завжди хотів бути господарем своєї землі. Та багато, дуже багато часу довелося ждати свободи та незалежності, але вагомий внесок у боротьбу за свободу внесла і Леся Українка.
На шляху українського народу до свободи було багато горя та крові, багато прикрих історичних прикладів можна привести з життя нашого народу. Одним з таких прикладів було примушення Богдана Хмельницького підписати договір з Москвою, який робив вільних українських козаків царськими підданими, холопами руських можновладців. Саме про цей час і цю подію і розповідає Леся Українка у своїй драматичній поемі «Бояриня». Але творів, які присвячені історичній складовій цієї події було написано багато, а Лесю Українку більше цікавив вплив подій в проекції на долю окремої людини, зокрема на долю жінки.
Головна героїня твору Оксана виходить заміж за Степана і відправляється жити до Московії. Вона навіть не уявляє собі, наскільки важко їй буде жити на чужині, далеко не тільки від вірних друзів, а й від рідної мови, рідних пісень, традицій та звичаїв рідної країни. Навіть, незважаючи на те, що дівчину дуже добре прийняла і свекруха, і сестра її чоловіка, незважаючи на те, що родина Степана стала для неї рідною, на перешкоді її щастя стало те, що Оксана не могла призвичаїтися до московських традицій, хоча перед цим вона заспокоювала себе такими словами:
«…Хіба ж то вже така чужа країна?
а ж віра там однакова, і мову
Я наче трохи тямлю, як говорять».
Оксана спочатку навіть сміється над словами свекрухи, яка бажає їй лише добра і каже: «З вовками жити, по-вовчі вити». Її все на Московії дивує – і одяг, і звичаї, і те, що дівчина на своєму одруженні не має права стояти поряд з нареченим і примушена одружуватися не промовив ні слова. А звичай московських бояр при частуванні цілувати господинь у вуста дівчину дуже обурює. Вона бачить, що московські боярині у порівнянні з українськими були справжніми невільницями у своїх золотих теремах.
Згодом Оксана розуміє, що справжня неволя проявляється зовсім не в цьому. Виявляється, що молодята не можуть поїхати на Україну до рідних Оксани, не маючи на це дозволу царя. Дедалі гірше – Степан забороняє Оксані приймати у своєму домі людей, які привозять дівчині вісточки з рідної землі і не дозволяє писати листів додому. Оксана дізнається, що не краще живеться і українським послам при царському дворі. Вони повинні постійно догоджати цареві, їм заборонено танцювати гопака та співати рідних пісень. Таке життя здається дівчині справжньою «неволею бусурменською». Врешті-решт дівчина не витримує, у відчаї вона промовляє: «Тай осоружна ж ся мені Москва!», а у її словах «Я гину, в’яну, жити так не можу!» відчувається безмежний відчай відірваної від рідної землі людини. Хоча Степан і пропонує їй повернутися додому, але вона все ж таки його жінка, і за совістю не може покинути чоловіка. А потім, вже хвора, вона не хоче їхати додому, тому ще не знайде сил подивитися у вічі рідним та друзям.
Немає ніякого сумніву, що хворобу Оксани спричинила туга за рідним краєм, туга за його піснями, звичаями та традиціями. «Не ростуть квітки в темниці», а тим більше вільні душею та розумом «квітки» з України, яка, незважаючи на багатовікове поневолення, змогла зберегти свої демократичні звичаї. Готуючись до смерті, Оксана, залишає Степанові свій заповіт – самовіддано служити рідному краю. Драма закінчується тим, що Оксана прощається з сонцем, посилаючи з ним привіт на рідну Україну.
Головна героїня драми Лесі Українки «Бояриня» не є великою патріоткою в прямому розумінні, бо вона не виголошує промов на честь України та на смерть її ворогам. Але своїм життям Оксана доводить нерозривний зв’язок, який існує між кожною людиною та його рідною землею. Він неусвідомлений і тому ще міцніший. Тому, як би добре не було людині на чужині, але ностальгії за Батьківщиною нікому не оминути. Бо, як кажуть люди, де рідний край, там і рай.
На шляху українського народу до свободи було багато горя та крові, багато прикрих історичних прикладів можна привести з життя нашого народу. Одним з таких прикладів було примушення Богдана Хмельницького підписати договір з Москвою, який робив вільних українських козаків царськими підданими, холопами руських можновладців. Саме про цей час і цю подію і розповідає Леся Українка у своїй драматичній поемі «Бояриня». Але творів, які присвячені історичній складовій цієї події було написано багато, а Лесю Українку більше цікавив вплив подій в проекції на долю окремої людини, зокрема на долю жінки.
Головна героїня твору Оксана виходить заміж за Степана і відправляється жити до Московії. Вона навіть не уявляє собі, наскільки важко їй буде жити на чужині, далеко не тільки від вірних друзів, а й від рідної мови, рідних пісень, традицій та звичаїв рідної країни. Навіть, незважаючи на те, що дівчину дуже добре прийняла і свекруха, і сестра її чоловіка, незважаючи на те, що родина Степана стала для неї рідною, на перешкоді її щастя стало те, що Оксана не могла призвичаїтися до московських традицій, хоча перед цим вона заспокоювала себе такими словами:
«…Хіба ж то вже така чужа країна?
а ж віра там однакова, і мову
Я наче трохи тямлю, як говорять».
Оксана спочатку навіть сміється над словами свекрухи, яка бажає їй лише добра і каже: «З вовками жити, по-вовчі вити». Її все на Московії дивує – і одяг, і звичаї, і те, що дівчина на своєму одруженні не має права стояти поряд з нареченим і примушена одружуватися не промовив ні слова. А звичай московських бояр при частуванні цілувати господинь у вуста дівчину дуже обурює. Вона бачить, що московські боярині у порівнянні з українськими були справжніми невільницями у своїх золотих теремах.
Згодом Оксана розуміє, що справжня неволя проявляється зовсім не в цьому. Виявляється, що молодята не можуть поїхати на Україну до рідних Оксани, не маючи на це дозволу царя. Дедалі гірше – Степан забороняє Оксані приймати у своєму домі людей, які привозять дівчині вісточки з рідної землі і не дозволяє писати листів додому. Оксана дізнається, що не краще живеться і українським послам при царському дворі. Вони повинні постійно догоджати цареві, їм заборонено танцювати гопака та співати рідних пісень. Таке життя здається дівчині справжньою «неволею бусурменською». Врешті-решт дівчина не витримує, у відчаї вона промовляє: «Тай осоружна ж ся мені Москва!», а у її словах «Я гину, в’яну, жити так не можу!» відчувається безмежний відчай відірваної від рідної землі людини. Хоча Степан і пропонує їй повернутися додому, але вона все ж таки його жінка, і за совістю не може покинути чоловіка. А потім, вже хвора, вона не хоче їхати додому, тому ще не знайде сил подивитися у вічі рідним та друзям.
Немає ніякого сумніву, що хворобу Оксани спричинила туга за рідним краєм, туга за його піснями, звичаями та традиціями. «Не ростуть квітки в темниці», а тим більше вільні душею та розумом «квітки» з України, яка, незважаючи на багатовікове поневолення, змогла зберегти свої демократичні звичаї. Готуючись до смерті, Оксана, залишає Степанові свій заповіт – самовіддано служити рідному краю. Драма закінчується тим, що Оксана прощається з сонцем, посилаючи з ним привіт на рідну Україну.
Головна героїня драми Лесі Українки «Бояриня» не є великою патріоткою в прямому розумінні, бо вона не виголошує промов на честь України та на смерть її ворогам. Але своїм життям Оксана доводить нерозривний зв’язок, який існує між кожною людиною та його рідною землею. Він неусвідомлений і тому ще міцніший. Тому, як би добре не було людині на чужині, але ностальгії за Батьківщиною нікому не оминути. Бо, як кажуть люди, де рідний край, там і рай.
