«Прагнення людини вивищуватися над оточенням через розрив родових традицій, нехтування народною мораллю варте осуду чи схвалення» за твором І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля»
П’єсу «Мартин Боруля» відомий український письменник І. Карпенко-Карий написав на основі реальних подій, які відбувалися в його родині. Так само, як і герой твору мартин Боруля, батько письменника у свій час вирішив довести своє дворянське походження. Але його зусилля ні до чого не привели, рід не було визнано дворянським, бо прізвище його предків і в старих, і в нових документах відрізнялося від дійсного прізвища родини однією літерою.
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Степан, син Борулі, став служити у місті канцеляристом. Батько не жаліє грошей, аби син вибився в люди, аби виглядав би дворянином. Степану це подобається, але й він розуміє, що це викинуті в нікуди гроші, хоча й зовсім їх не цінує. Веселі гуляння, які досить часто закінчуються пиятикою, більш за все приваблюють хлопця. Йому гарно жити в місті в своє задоволення. Але канцелярію закривають і молодшому Борулі нічого не залишається, як повернутися додому. А дома він бачить хворого батька та майже розорене господарство. Все це – наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічною стала сцена в кінці п’єси. В цій сцені головний герой спалює усі дворянські папери. Тим вогнищем Мартин нібито очищається і стає зрячим. Боруля відчуває полегшення, нібито в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом.
П’єса І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» поєднує в собі елементи комедії і трагедії. Хоча образ головного героя в цілому комічний, але за цим комізмом приховується страшна людська драма: засліплений «дворянською лінією», герой міг втратити усе майно, міг втратити дружину і друзів, міг зруйнувати власне життя і життя своїх дітей.
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Степан, син Борулі, став служити у місті канцеляристом. Батько не жаліє грошей, аби син вибився в люди, аби виглядав би дворянином. Степану це подобається, але й він розуміє, що це викинуті в нікуди гроші, хоча й зовсім їх не цінує. Веселі гуляння, які досить часто закінчуються пиятикою, більш за все приваблюють хлопця. Йому гарно жити в місті в своє задоволення. Але канцелярію закривають і молодшому Борулі нічого не залишається, як повернутися додому. А дома він бачить хворого батька та майже розорене господарство. Все це – наслідки бездумної гонитви за дворянством.
Символічною стала сцена в кінці п’єси. В цій сцені головний герой спалює усі дворянські папери. Тим вогнищем Мартин нібито очищається і стає зрячим. Боруля відчуває полегшення, нібито в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом.
П’єса І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» поєднує в собі елементи комедії і трагедії. Хоча образ головного героя в цілому комічний, але за цим комізмом приховується страшна людська драма: засліплений «дворянською лінією», герой міг втратити усе майно, міг втратити дружину і друзів, міг зруйнувати власне життя і життя своїх дітей.
