«Характеристика Марії» за твором І. Франка «Сойчине крило»
Новела видатного українського письменника і поета І. Франка «Сойчине крило» по праву вважається новаторським твором, адже уперше в українській літературі у прозовий твір вводиться розлогий лист. Саме він і стає головним жанровим компонентом цієї новели, саме він стає розлогою ретроспективною оповіддю про взаємини головних героїв твору – Массіно і Манюсі. Навіть про їхні імена ми дізнаємося з листа.
У результаті новела «Сойчине крило» перетворюється у своєрідні «записки відлюдька», який заплющив очі на оточуючих людей, суспільство і державу. Протистоїть йому лист коханої дівчини, яка у реальному житті пройшла усі кола пекла і тому не може відмовитися від реальності існування. Тим паче, що її страшний життєвий шлях не порушив дівочих душевних глибин: душа залишилися чистою, а головне – люблячою.
Бурхливе життя Манюсі у новелі протиставляється пустому «паперовому» існуванню її коханого Массіно. Не зважаючи на жорстокі випробування долі, якої героїня повісті сама ж і прагнула, а потім сама ж і ненавиділа, її душа залишається без змін. І перше, що подає І. Франко у характеристиці Манюсі – це її сміх. Він виявляється символом ставлення героїні до життя, хоча, на перший погляд, у неї «начебто лице пустотливе». Манюся дуже добре відчуває природу, особливо поезію лісу. Слід додати, що лісові пейзажі новели усі пронизані інтонацією автора. У багатьох творах І. Франка образ оповідача і образ персонажу характеризують саме пейзажі. «Тямиш той ліс, мій рідний ліс… Се не був ліс, се я була».
Далі – перша зустріч з Хомою-Массіно у лісі, зародження почуття кохання: «Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, не затертими буквами вписатися в твою тямку». Таке визнання з вуст закоханої дівчини ми зустрічаємо уперше в українській літературі, і цей приклад найбільш яскраво характеризує поетику нової української прози початку ХХ століття. Крім того, уперше в творах українських письменників таких новаторських рис набирає образ фатальної жінки.
Пейзажі в новелі І. Франка «Сойчине крило» були «стафажем», а враження, яке Манюся хотіла справити на Хому – «високо артистичним». При цьому героїня у творі залишається найголовнішим і найвагомішим образом. Важливим моментом у новелі є опис сну. Складається враження, що усі пригоди Манюсі були тільки жахливим сновидінням. А повернення до реальності підкреслює основну новелістичну ідею автора. Це і повернення до рідного краю і повернення до душевної чистоти та своєї сутності.
В Манюсі не вбили віру в себе, віру у людину взагалі ні подвійна спроба самогубства, ні усі жахливі життєві перипетії. Але при цьому образ Манюсі так і залишився до кінця твору далеко не однозначним і може викликати найрізноманітніші почуття: «Віриш у бачення тая? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?»
У результаті новела «Сойчине крило» перетворюється у своєрідні «записки відлюдька», який заплющив очі на оточуючих людей, суспільство і державу. Протистоїть йому лист коханої дівчини, яка у реальному житті пройшла усі кола пекла і тому не може відмовитися від реальності існування. Тим паче, що її страшний життєвий шлях не порушив дівочих душевних глибин: душа залишилися чистою, а головне – люблячою.
Бурхливе життя Манюсі у новелі протиставляється пустому «паперовому» існуванню її коханого Массіно. Не зважаючи на жорстокі випробування долі, якої героїня повісті сама ж і прагнула, а потім сама ж і ненавиділа, її душа залишається без змін. І перше, що подає І. Франко у характеристиці Манюсі – це її сміх. Він виявляється символом ставлення героїні до життя, хоча, на перший погляд, у неї «начебто лице пустотливе». Манюся дуже добре відчуває природу, особливо поезію лісу. Слід додати, що лісові пейзажі новели усі пронизані інтонацією автора. У багатьох творах І. Франка образ оповідача і образ персонажу характеризують саме пейзажі. «Тямиш той ліс, мій рідний ліс… Се не був ліс, се я була».
Далі – перша зустріч з Хомою-Массіно у лісі, зародження почуття кохання: «Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, не затертими буквами вписатися в твою тямку». Таке визнання з вуст закоханої дівчини ми зустрічаємо уперше в українській літературі, і цей приклад найбільш яскраво характеризує поетику нової української прози початку ХХ століття. Крім того, уперше в творах українських письменників таких новаторських рис набирає образ фатальної жінки.
Пейзажі в новелі І. Франка «Сойчине крило» були «стафажем», а враження, яке Манюся хотіла справити на Хому – «високо артистичним». При цьому героїня у творі залишається найголовнішим і найвагомішим образом. Важливим моментом у новелі є опис сну. Складається враження, що усі пригоди Манюсі були тільки жахливим сновидінням. А повернення до реальності підкреслює основну новелістичну ідею автора. Це і повернення до рідного краю і повернення до душевної чистоти та своєї сутності.
В Манюсі не вбили віру в себе, віру у людину взагалі ні подвійна спроба самогубства, ні усі жахливі життєві перипетії. Але при цьому образ Манюсі так і залишився до кінця твору далеко не однозначним і може викликати найрізноманітніші почуття: «Віриш у бачення тая? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?»
