Символи повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» є яскравим зразком використання символічних образів і легенд з багатющої скарбниці української народної творчості. У цьому творі письменнику вдалося з надзвичайною проникливістю відтворити своєрідність і неповторність народного світогляду.
М. Коцюбинського на все життя полонили Карпати. Його захопила казковість цього краю, величність його природи і цікаве життя гуцулів з їх незвичайною філософією і багатою фантазією, їх образне, глибоко поетичне мислення. Вже сама назва повісті «Тіні забутих предків», над якою М. Коцюбинський дуже довго розмірковував, містить натяк на дихання століть, казковість і загадковість.
Початок повісті достатньо простий, як і належить казці або епосу. Але вже з перших слів твору в ньому з’являється фантастичний елемент. Головний герой твору Іванко був неспокійним вже з перших хвилин свого життя, таким неспокійним, що забобонна мати не знала, чим пояснити таку поведінку своєї дитини і навіть вважала, що її підмінили. Мабуть, баба на пологах не засвітила десь свічки, не обкурила хати, і їй замість сина підклали бісеня – вважала мати. Тож, одразу після свого народження герой повісті потрапляє в незвичайну атмосферу фантастичних і казкових народних вірувань, які батьки Іванка успадкували від своїх пращурів.
Але М. Коцюбинський бачить джерела фантастичних уявлень гуцулів не тільки в давніх традиціях, що йдуть від предків, а і в способі життя та особливостях самої природи, яка оточувала цей народ. Незвичайні природні явища й стають джерелом виникнення казкових образів. І для Іванка, і для його подружки Марічки увесь оточуючий світ був «як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Що дивно, так це те, що у дорослих героїв повісті фантастичні уявлення про життя не зникають, а тільки набувають декілька інших форм.
Дуже цікавою є сцена першого відвідування Іванком полонини, де він опиняється серед вівчарів. Він застає їх, коли ті розпалюють багаття, причому роблять це стародавнім способом – за допомогою каменю і тріски. Вівчарі настільки зайняті священним дійством, що навіть не відповідають на привітання хлопця. Та коли тільки-но маленький вогник вилетів із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру», усі обернулися і відповіли на Іванкове привітання.
І це дивацтво ватага ніяка не примха, а свідоме поклоніння людини вогню. Бо протягом усього сезону випасання овець тільки вогонь спроможний боронити вівчарів від будь-якого лихого маржинку. А коли Іванко знов повертається у село з полонини, то на рівнині залишаються люди, що «мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й згаснути».
Поставивши за мету у своїй повісті показати психологію гуцулів, письменник відповідно до дійсності наділив їх фантастичним уявленням про оточуючий світ. І в пісні, і в праці, і в буденному житті – скрізь гуцули бачать містичні сили. Тому фантастичні образи і символи М. Коцюбинський використовує не стільки для того, щоб створити романтичну оповідь, скільки для того, щоб передати особливості духовного світу і характерів героїв.
Кохання Марічки і Івана було трагічним з самого початку, тому, що воно були сильнішим і більшим за життя людини. Коли Марічка гине, Іван не може перенести цю втрату і тане на очах. Поклик мук кохання породжує в його душі фантастичні образи і ілюзії, а потім приводить до того, що Іван, як і його кохана Марічка, втрачає пильність і гине від жорстоких сил дикої гірської природи.
Змальовуючи у повісті непереможну силу кохання, письменник шукає джерела любові в таїнстві людської душі, таїнстві життя і природи, яка зберігає у своїх глибинах віковий досвід наших предків і веде до вірувань далеких наших пращурів.
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» – це ніби голос душі, який письменник прагнув розбудити в кожній людині, прагнув нагадати кожному з нас, що всі ми – українці, і забуті нами предки говорять з нами щодня рідною піснею, повір’ям, легендою, казкою, звичайним словом, голосом води, ростом дерева або весняної трави.
М. Коцюбинського на все життя полонили Карпати. Його захопила казковість цього краю, величність його природи і цікаве життя гуцулів з їх незвичайною філософією і багатою фантазією, їх образне, глибоко поетичне мислення. Вже сама назва повісті «Тіні забутих предків», над якою М. Коцюбинський дуже довго розмірковував, містить натяк на дихання століть, казковість і загадковість.
Початок повісті достатньо простий, як і належить казці або епосу. Але вже з перших слів твору в ньому з’являється фантастичний елемент. Головний герой твору Іванко був неспокійним вже з перших хвилин свого життя, таким неспокійним, що забобонна мати не знала, чим пояснити таку поведінку своєї дитини і навіть вважала, що її підмінили. Мабуть, баба на пологах не засвітила десь свічки, не обкурила хати, і їй замість сина підклали бісеня – вважала мати. Тож, одразу після свого народження герой повісті потрапляє в незвичайну атмосферу фантастичних і казкових народних вірувань, які батьки Іванка успадкували від своїх пращурів.
Але М. Коцюбинський бачить джерела фантастичних уявлень гуцулів не тільки в давніх традиціях, що йдуть від предків, а і в способі життя та особливостях самої природи, яка оточувала цей народ. Незвичайні природні явища й стають джерелом виникнення казкових образів. І для Іванка, і для його подружки Марічки увесь оточуючий світ був «як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». Що дивно, так це те, що у дорослих героїв повісті фантастичні уявлення про життя не зникають, а тільки набувають декілька інших форм.
Дуже цікавою є сцена першого відвідування Іванком полонини, де він опиняється серед вівчарів. Він застає їх, коли ті розпалюють багаття, причому роблять це стародавнім способом – за допомогою каменю і тріски. Вівчарі настільки зайняті священним дійством, що навіть не відповідають на привітання хлопця. Та коли тільки-но маленький вогник вилетів із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив у ватру», усі обернулися і відповіли на Іванкове привітання.
І це дивацтво ватага ніяка не примха, а свідоме поклоніння людини вогню. Бо протягом усього сезону випасання овець тільки вогонь спроможний боронити вівчарів від будь-якого лихого маржинку. А коли Іванко знов повертається у село з полонини, то на рівнині залишаються люди, що «мусять чекати, аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе бог, сам має й згаснути».
Поставивши за мету у своїй повісті показати психологію гуцулів, письменник відповідно до дійсності наділив їх фантастичним уявленням про оточуючий світ. І в пісні, і в праці, і в буденному житті – скрізь гуцули бачать містичні сили. Тому фантастичні образи і символи М. Коцюбинський використовує не стільки для того, щоб створити романтичну оповідь, скільки для того, щоб передати особливості духовного світу і характерів героїв.
Кохання Марічки і Івана було трагічним з самого початку, тому, що воно були сильнішим і більшим за життя людини. Коли Марічка гине, Іван не може перенести цю втрату і тане на очах. Поклик мук кохання породжує в його душі фантастичні образи і ілюзії, а потім приводить до того, що Іван, як і його кохана Марічка, втрачає пильність і гине від жорстоких сил дикої гірської природи.
Змальовуючи у повісті непереможну силу кохання, письменник шукає джерела любові в таїнстві людської душі, таїнстві життя і природи, яка зберігає у своїх глибинах віковий досвід наших предків і веде до вірувань далеких наших пращурів.
Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» – це ніби голос душі, який письменник прагнув розбудити в кожній людині, прагнув нагадати кожному з нас, що всі ми – українці, і забуті нами предки говорять з нами щодня рідною піснею, повір’ям, легендою, казкою, звичайним словом, голосом води, ростом дерева або весняної трави.
