Про війну – Зберегти в собі людину
Для написання цього твору я вибрала тему «Велика Вітчизняна війна в творах російських письменників XX століття», тому що вона мене дуже цікавить. Велика Вітчизняна війна не обійшла стороною і мою сім’ю теж. Мій дідусь і прадідусь воювали на фронті. З оповідань бабусі я багато дізналася про той час. Наприклад, як вони голодували. І для того, щоб дістати буханець хліба, ходили за багато кілометрів, і, попри те, що моя сім’я жила в селі, куди не дійшли німці, все одно вони відчували їх присутність і страждали від війни. Мені здається, що до теми Великої Вітчизняної війни письменники різних часів і народів звертатимуться ще дуже довгий час. А в нашій країні цей відрізок історії завжди буде присутнім в пам’яті і наших бабусь, і батьків, і наших дітей, тому що це наша історія.
Чи світить ласкаве сонце, чи шумить січнева заметіль, чи нависають важкі грозові хмари над Москвою, Орлом, Тюменню або Смоленськом, квапляться люди на роботу, снують по вулицях, юрбляться у яскравих вітрин, ходять в театри, а потім, прийшовши, додому, збираються усією сім’єю і п’ють чай, обговорюючи мирно прожитий день.
Тоді теж було сонце, йшли дощі, і гримів грім, але тільки вторили йому бомби і снаряди, а люди бігали по вулицях у пошуках притулку. І не було вітрин, театрів, парків з атракціонами. Була війна.
Моє покоління багато знає про війну від бабусь і дідусів, але цього недостатньо, щоб мати повне уявлення про Велику Вітчизняну. А знати про неї просто необхідно, щоб пам’ятати і шанувати пам’ять тих людей, які поклали своє життя на поле битви за нас, за наше майбутнє, за те, щоб сонцю було над ким світити.
Немає нічого ціннішого за ті твори про війну, автори яких самі пройшли через неї. Саме вони написали про війну усю правду, і, слава богу, в російській радянській літературі таких немало.
Нещодавно мені довелося прочитати твір. Д. Воробйова «Це ми, Господи!.». Ця повість розповідає про людину, що потрапила в полон.
До. Воробйов сам був в полоні в 1943 році, і повість ця дещо автобіографічна. Розповідається в ній про тисячі людей, що опинилися в полоні в роки Великої Вітчизняної війни.
До. Воробйов описує життя, або швидше існування, (тому що те, що ми звикли називати життям, до полонеників складно віднести) полонених людей. Це були дні, що тягнулися подібно до повік, повільно і однаково, і тільки життя ув’язнених, як листя, з осіннього дерева падали з вражаючою швидкістю. Те, дійсно, було тільки існування, коли душа розлучалася з тілом, і зробити нічого було не можна, але це було існування ще і тому, що полоненики були позбавлені елементарних людських умов для життя. Вони втрачали людський вид. Тепер це були виснажені голодом люди похилого віку, а не що пашать молодістю, силою і відвагою солдати. Вони втрачали своїх товаришів, що йшли разом з ними по етапу, тільки через те, що ті зупинялися від дикого болю в пораненій нозі. Фашисти вбивали і вбивали їх за голодне похитування, вбивали за піднятий недопалок на дорозі, вбивали « заради спортивного інтересу».
До. Воробйов розповідає страхітливий випадок, коли полонеником було дозволено зупинитися в селі: двісті голосів тих, що просять, благальних, голодних кинулися на кошик з капустяним листям, що принесла щедра стара матір, « накинулися на неї не охочі померти від голоду».
Але пролунала кулеметна черга – це конвойні відкрили вогонь по полонениках, що збилися в купу…. То була війна, то був полон, і так закінчувалося існування багатьох ув’язнених в полон приречених людей.
Головним героєм До. Воробйов обирає молодого лейтенанта Сергія. Читач практично нічого не знає про нього, мабуть, лише те, що йому двадцять три роки, що є у нього любляча мати та маленька сестричка. Сергій – це людина,
якому вдалося залишитися людиною, навіть при втраті людського обличчя, яке виживало, коли, здавалося, вижити було неможливо, який боровся за життя і тримався за кожну крихітну можливість бігти…
Він пережив тиф, його голова і одяг були повні вош, разом з ним на одних нарах тулилися троє або четверо полонеників. І він, одного разу виявившись під нарами на підлозі, куди товариші по службі скидали безнадійних, уперше заявив про себе, заявив про те, що житиме, боротиметься за життя щоб то не було.
Ділячи один черствий буханець на сто маленьких шматочків, щоб усе було рівно і чесно, живлячись однією порожньою баландою, Сергій таїв в собі надію і мріяв про свободу. Не здавався Сергій і тоді, коли в його шлунку не було і грама їжі, коли жорстока дизентерія мучила його.
Пронизливий той епізод, коли товариш Сергія, капітан Ніколаєв, бажаючи допомогти своєму другу, очистив його шлунок і сказав: «Більше в тобі немає нічого». Але Сергій, «відчуваючи іронію в словах Миколаєва», протестував, тому що « в нім і дійсно занадто мало що залишилося, але те, що там є, в самій глибині душі, не вырыгнул з блювотою Сергій».
Автор пояснює, чому Сергій залишався людиною на війні: «Це саме »те« можна вирвати, але тільки чіпкими лапами смерті. Тільки »те« і допомагає переставляти ноги по табірному бруду, пересилювати скажене почуття злості… Воно примушує тіло терпіти до витрачення останньої кровинки, воно вимагає берегти його, не замазавши і не спаскудивши нічим»!
Одного разу, на шостий день перебування в черговому таборі, тепер уже в каунаському, Сергій спробував бігти, але був затриманий і побитий. Став він штрафником, тобто умови були ще бесчеловечнее, але не втратив Сергій віру в «останню можливість» і біг знову, прямо з потягу, що мчав його і ще сотні інших штрафників на знущання, побої, тортури і, нарешті, смерть. Він вистрибнув з потягу зі своїм новим товаришем Ванюшкой. Ховалися вони в лісах Литви, ходили по селах, просили їжу у мирних жителів і потихеньку набирали сили. Немає меж хоробрості і відвазі Сергія, він ризикував життям на кожному кроці – зустрітися з поліцаями він міг у будь-який момент. А потім він залишився один: Ванюшка потрапив в руки поліцаїв, і Сергій спалив будинок, де міг знаходитися його товариш. «Я позбавлю його від мук і тортур! Я сам уб’ю його» – вирішив він. Можливо, зробив він це, оскільки розумів, що втратив друга, хотів полегшити його страждання і не хотів, щоб відняв життя у молодого хлопця фашист. Сергій був людина горда, і почуття власної гідності допомагало йому.
Все-таки эсэсовцы упіймали утікача, і почалося найстрашніше: гестапо, камера смертників… О, як же це приголомшує, що Сергій продовжував думати про життя, коли існувати залишалося декілька годин.
Може, і тому смерть всоте відступила від нього. Вона відступила від нього, тому що Сергій був вищий за смерть, тому що це «те» – духовна сила, яка не дозволяла здаватися, наказувала жити.
Розлучаємося ми з Сергієм в місті Шауляе, в новому таборі.
До.Воробйов пише рядки, повірити яким складно: «…І знову в тяжкому роздумі Сергій почав шукати шляхи виходу на свободу. Знаходився
Сергій в полоні більше року, і невідомо, скільки ще слова: «бігти, бігти, бігти»!- майже докучливо, в такт крокам, чеканилися в думці Сергія«.
До. Воробйов не написав, вижив Сергій або ні, але, на мій погляд, знати це читачеві необов’язково. Потрібно лише розуміти, що залишався Сергій людиною на війні і залишиться ним до останньої своєї хвилини, що завдяки таким людям ми перемогли. Ясно, що були на війні зрадники і боягузи, але їх затьмарював сильний дух справжньої людини, яка боролася за своє життя і за життя інших людей, пам’ятаючи рядки, схожі на ті, що Сергій прочитав на стіні паневежской в’язниці :
Жандарм! Ти безглуздий, як тисяча ослів!
Мене ти не зрозумієш, марно розум сила:
Як це я з усіх на світі слів
Миліше не знаю, ніж Росія?.
Чи світить ласкаве сонце, чи шумить січнева заметіль, чи нависають важкі грозові хмари над Москвою, Орлом, Тюменню або Смоленськом, квапляться люди на роботу, снують по вулицях, юрбляться у яскравих вітрин, ходять в театри, а потім, прийшовши, додому, збираються усією сім’єю і п’ють чай, обговорюючи мирно прожитий день.
Тоді теж було сонце, йшли дощі, і гримів грім, але тільки вторили йому бомби і снаряди, а люди бігали по вулицях у пошуках притулку. І не було вітрин, театрів, парків з атракціонами. Була війна.
Моє покоління багато знає про війну від бабусь і дідусів, але цього недостатньо, щоб мати повне уявлення про Велику Вітчизняну. А знати про неї просто необхідно, щоб пам’ятати і шанувати пам’ять тих людей, які поклали своє життя на поле битви за нас, за наше майбутнє, за те, щоб сонцю було над ким світити.
Немає нічого ціннішого за ті твори про війну, автори яких самі пройшли через неї. Саме вони написали про війну усю правду, і, слава богу, в російській радянській літературі таких немало.
Нещодавно мені довелося прочитати твір. Д. Воробйова «Це ми, Господи!.». Ця повість розповідає про людину, що потрапила в полон.
До. Воробйов сам був в полоні в 1943 році, і повість ця дещо автобіографічна. Розповідається в ній про тисячі людей, що опинилися в полоні в роки Великої Вітчизняної війни.
До. Воробйов описує життя, або швидше існування, (тому що те, що ми звикли називати життям, до полонеників складно віднести) полонених людей. Це були дні, що тягнулися подібно до повік, повільно і однаково, і тільки життя ув’язнених, як листя, з осіннього дерева падали з вражаючою швидкістю. Те, дійсно, було тільки існування, коли душа розлучалася з тілом, і зробити нічого було не можна, але це було існування ще і тому, що полоненики були позбавлені елементарних людських умов для життя. Вони втрачали людський вид. Тепер це були виснажені голодом люди похилого віку, а не що пашать молодістю, силою і відвагою солдати. Вони втрачали своїх товаришів, що йшли разом з ними по етапу, тільки через те, що ті зупинялися від дикого болю в пораненій нозі. Фашисти вбивали і вбивали їх за голодне похитування, вбивали за піднятий недопалок на дорозі, вбивали « заради спортивного інтересу».
До. Воробйов розповідає страхітливий випадок, коли полонеником було дозволено зупинитися в селі: двісті голосів тих, що просять, благальних, голодних кинулися на кошик з капустяним листям, що принесла щедра стара матір, « накинулися на неї не охочі померти від голоду».
Але пролунала кулеметна черга – це конвойні відкрили вогонь по полонениках, що збилися в купу…. То була війна, то був полон, і так закінчувалося існування багатьох ув’язнених в полон приречених людей.
Головним героєм До. Воробйов обирає молодого лейтенанта Сергія. Читач практично нічого не знає про нього, мабуть, лише те, що йому двадцять три роки, що є у нього любляча мати та маленька сестричка. Сергій – це людина,
якому вдалося залишитися людиною, навіть при втраті людського обличчя, яке виживало, коли, здавалося, вижити було неможливо, який боровся за життя і тримався за кожну крихітну можливість бігти…
Він пережив тиф, його голова і одяг були повні вош, разом з ним на одних нарах тулилися троє або четверо полонеників. І він, одного разу виявившись під нарами на підлозі, куди товариші по службі скидали безнадійних, уперше заявив про себе, заявив про те, що житиме, боротиметься за життя щоб то не було.
Ділячи один черствий буханець на сто маленьких шматочків, щоб усе було рівно і чесно, живлячись однією порожньою баландою, Сергій таїв в собі надію і мріяв про свободу. Не здавався Сергій і тоді, коли в його шлунку не було і грама їжі, коли жорстока дизентерія мучила його.
Пронизливий той епізод, коли товариш Сергія, капітан Ніколаєв, бажаючи допомогти своєму другу, очистив його шлунок і сказав: «Більше в тобі немає нічого». Але Сергій, «відчуваючи іронію в словах Миколаєва», протестував, тому що « в нім і дійсно занадто мало що залишилося, але те, що там є, в самій глибині душі, не вырыгнул з блювотою Сергій».
Автор пояснює, чому Сергій залишався людиною на війні: «Це саме »те« можна вирвати, але тільки чіпкими лапами смерті. Тільки »те« і допомагає переставляти ноги по табірному бруду, пересилювати скажене почуття злості… Воно примушує тіло терпіти до витрачення останньої кровинки, воно вимагає берегти його, не замазавши і не спаскудивши нічим»!
Одного разу, на шостий день перебування в черговому таборі, тепер уже в каунаському, Сергій спробував бігти, але був затриманий і побитий. Став він штрафником, тобто умови були ще бесчеловечнее, але не втратив Сергій віру в «останню можливість» і біг знову, прямо з потягу, що мчав його і ще сотні інших штрафників на знущання, побої, тортури і, нарешті, смерть. Він вистрибнув з потягу зі своїм новим товаришем Ванюшкой. Ховалися вони в лісах Литви, ходили по селах, просили їжу у мирних жителів і потихеньку набирали сили. Немає меж хоробрості і відвазі Сергія, він ризикував життям на кожному кроці – зустрітися з поліцаями він міг у будь-який момент. А потім він залишився один: Ванюшка потрапив в руки поліцаїв, і Сергій спалив будинок, де міг знаходитися його товариш. «Я позбавлю його від мук і тортур! Я сам уб’ю його» – вирішив він. Можливо, зробив він це, оскільки розумів, що втратив друга, хотів полегшити його страждання і не хотів, щоб відняв життя у молодого хлопця фашист. Сергій був людина горда, і почуття власної гідності допомагало йому.
Все-таки эсэсовцы упіймали утікача, і почалося найстрашніше: гестапо, камера смертників… О, як же це приголомшує, що Сергій продовжував думати про життя, коли існувати залишалося декілька годин.
Може, і тому смерть всоте відступила від нього. Вона відступила від нього, тому що Сергій був вищий за смерть, тому що це «те» – духовна сила, яка не дозволяла здаватися, наказувала жити.
Розлучаємося ми з Сергієм в місті Шауляе, в новому таборі.
До.Воробйов пише рядки, повірити яким складно: «…І знову в тяжкому роздумі Сергій почав шукати шляхи виходу на свободу. Знаходився
Сергій в полоні більше року, і невідомо, скільки ще слова: «бігти, бігти, бігти»!- майже докучливо, в такт крокам, чеканилися в думці Сергія«.
До. Воробйов не написав, вижив Сергій або ні, але, на мій погляд, знати це читачеві необов’язково. Потрібно лише розуміти, що залишався Сергій людиною на війні і залишиться ним до останньої своєї хвилини, що завдяки таким людям ми перемогли. Ясно, що були на війні зрадники і боягузи, але їх затьмарював сильний дух справжньої людини, яка боролася за своє життя і за життя інших людей, пам’ятаючи рядки, схожі на ті, що Сергій прочитав на стіні паневежской в’язниці :
Жандарм! Ти безглуздий, як тисяча ослів!
Мене ти не зрозумієш, марно розум сила:
Як це я з усіх на світі слів
Миліше не знаю, ніж Росія?.
