«Камінний хрест як символ трагізму життя українського селянина» (за новелою Василя Стефаника «Камінний хрест»)
Василь Стефаник належав до тієї категорії митців, що віддавалися творчості сповна. Чи кожному письменникові говорили: «Не пиши так, бо вмреш»? Уся творчість Василя Стефаника – туга за високим у людині. Хай восторжествує людина-переможець, а не людина-раб! Не міг митець непересічного таланту примиритися з тим, що український народ, якому присвячені всі його твори, на власній землі відчуває себе не господарем, а рабом. Від народу взяв письменник тяжкий біль, чорну розпуку й перелив у слово. «Але не у тото слово, – писав Марко Черемшина, – що легенько ластівкою під сонцем літає, лише у тото слово, що мужикам у горлі застрягає і білим каменем кам’яніє».
Кам’яніє білим каменем слово Василя Стефаника, а нестерпні муки народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту, але не падає, символізує камінний хрест. Цей хрест залишив як згадку по собі, відправляючись на чужину, герой новели «Камінний хрест» Іван Дідух.
Масова еміграція трудящих була справжньою трагедією нації. Вразливе на людське горе Стефаникове серце обливається кривавими сльозами за селян емігрантів. Проводжаючи знедолених, письменник переживає разом із ними біль розлуки з рідною землею.
В основу новел «Камінний хрест» покладено дійсний факт. Штефан Дідух (у новелі – Іван), односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі хрест, який і донині стоїть на найвищому пагорбі в Русові. Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався Стефаник. Письменник не надає великого значення матеріальному добробуту людей в еміграції. Цікавлять його насамперед душевні муки селянина, викликані вимушеною розлукою з селом. Уся увага митця зосереджена на внутрішньому світі героя, його переживаннях, психології.
Портрет свого персонажа Стефаник подає в зіставленні з конем. «Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем». Таке зауваження промовисто свідчить про виснажливу працю селянина і набуває символічного значення: людина доведена до стану робочої худоби.
Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши в спадок хатчину й горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На ньому витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багатієм, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість, господарство, налагоджене такою каторжною працею й неймовірними зусиллями, Дідух добровільно залишає.
Кам’яніє білим каменем слово Василя Стефаника, а нестерпні муки народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту, але не падає, символізує камінний хрест. Цей хрест залишив як згадку по собі, відправляючись на чужину, герой новели «Камінний хрест» Іван Дідух.
Масова еміграція трудящих була справжньою трагедією нації. Вразливе на людське горе Стефаникове серце обливається кривавими сльозами за селян емігрантів. Проводжаючи знедолених, письменник переживає разом із ними біль розлуки з рідною землею.
В основу новел «Камінний хрест» покладено дійсний факт. Штефан Дідух (у новелі – Іван), односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі хрест, який і донині стоїть на найвищому пагорбі в Русові. Та справжніми прототипами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався Стефаник. Письменник не надає великого значення матеріальному добробуту людей в еміграції. Цікавлять його насамперед душевні муки селянина, викликані вимушеною розлукою з селом. Уся увага митця зосереджена на внутрішньому світі героя, його переживаннях, психології.
Портрет свого персонажа Стефаник подає в зіставленні з конем. «Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем». Таке зауваження промовисто свідчить про виснажливу працю селянина і набуває символічного значення: людина доведена до стану робочої худоби.
Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши в спадок хатчину й горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На ньому витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багатієм, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість, господарство, налагоджене такою каторжною працею й неймовірними зусиллями, Дідух добровільно залишає.
