Я вибрала долю собі сама...

Є такий вираз — „жіноча поезія”. Щось зневажливе відчувається в ньому, щось „другосортне”. Анна Ахматова не виносила навіть слова „поетеса” і завжди називала себе тільки поет. Але історія літератури реабілітувала жіночу поезію, бо справжній митець — чоловік чи жінка — поєднує в собі мужність і чуйність, відвагу і лагідність. Ліна Костенко в поезії не зрікається своєї жіночої суті, що допомагає їй удивлятися в життя зором вічної берегині людського роду. Вона увійшла в літературу, звернувши на себе увагу зрілим талантом і тонким відчуттям життя.

У поле зору Ліни Костенко попадають і нею переживаються трагічні аспекти буття. Вірш „Пастораль XX століття” — реквієм по загиблих хлопчиках — трьох пастушках, яких убила минула війна. Суворий реалізм зливається із схвильованим коментарем. Слова то сухі і точні, то немовби захлинаються від плачу:

   Отакі вони хлопці, кирпаті

   сільські аргонавти,

   голуб’ята, анциболи, хоч не роди!

Так може сказати тільки жінка, матір, що продовжує життя, і тільки поет може в кількох рядках передати моторошне відчуття раптової смерті, яка не зупиняє навколишній потік життя:

   Вечір був і цвіли під вікнами мальви.

   Попід руки держала отих матерів

   рідня.

   А одна розродилась, і стала ушосте —

   мати.

   А один був живий. Він умер наступного дня.

Лаконізм поезії Костенко не заважає вільному виявленню почуттів, лишає простір думці. У сумних рядках („Життя іде і все без коректур”) відбито усвідомлення того, що життя минає, не лишаючи часу для виправлення помилок. Спокійна відвага потрібна для того, щоб зрозуміти: не треба боятися

   ...прикрого рядка.

   Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

   Не бійся правди, хоч яка гірка.

   Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Є одне непоправне зло — „людині душу ошукать”.

Насолодження буттям без вимагання від нього тільки радощів характерне для поезії Ліни Костенко. Теплий, мудрий „Світлий сонет” стверджує цінність почуття, бо воно є живе джерело душі. У сонеті йдеться про тривіальну подію: закохана сімнадцятирічна дівчина ридає, бо хлопець любить іншу. З м’якою усмішкою поет ніби непослідовно стверджує: „Як пощастило дівчині в сімнадцять!” Щастя в тому, що є кохання, у щирих недовгих сльозах, у неповторності тих сімнадцяти. Ніби серце вчиться жити й приміряє майбутні радощі та біль...

А майбутнє, на думку Ліни Костенко, не десь там, за обрієм. Воно вже почалося. Тому треба поспішати любити

   травинку і тваринку,

   і сонце завтрашнього дня.

Вишуканий образ знаходить поет для того, щоб підкреслити вагомість духовних цінностей „в епоху спорту і синтетики”:

   Нехай тендітні пальці етики

   Торкнуть вам серце і вуста.

Нелегку долю поета Ліна Костенко обрала свідомо, як і написала у вірші „Доля”. У неї вистачає і хисту, і відваги, і гостроти зору, щоб її голос лунав на особливий лад, щоб ми його завжди пізнавали в поетичному хорі.