В. Королів-Старий «Мавка Вербинка»

«Мавка Вербинка» Василь Королів-Старий читати

В лiсi знявся переляк…

Першим вiсником прибiг сам не свiй — аж мордочка йому побiлiла — бувалий в бувальцях чорновухий Заєць. Захекавшись, вiн перебiг цiлим лiсом й кого тiльки спiткав по дорозi, перед кожним сiдав на заднi лапки, переднiми витирав вуса, вiдкашлювався й пошепки говорив:

— Бiда, братця! Бiда-а!.. Бачив я, своїми очима бачив на узлiссi мисливцiв, собак, загонщикiв… Тисячi, ти-и-сячi йдуть сюди… А в кожного по кiлька блискучих рушниць… Рiжки мiдянi, а торбинки величе-е-знi, мов лантухи… А собак! А собак! — тисячi!.. Тiкай, братця, куди хто!..

На цих словах вiн вiдсапував й прожогом летiв далi до нової зустрiчi. Навiть здибавши Лисицю, що саме вилiзла з нори й, приплющивши око на сонце, потягувалася зi сну, навiть перед нею був спинився на мить й гукнув:

— Бiда, братця!.. Мисливцi на узлiссi!.. Тисячi…

Але ж згадав, що й вiд самої Лисицi йому так само може бути бiда, а через те чкурнув ще дужче.

Всi мешканцi лiсу заворушились… Хто тiкав у поле, хто ховався у нору, хто шукав схови в дуплах або ж бiг до очерету, що густо порiс понад болотом.

А це, й справдi, залунав пострiл, загавкали ловецькi пси, заграли рiжки…

Мавка Вербинка, що на день ховалася у великому дуплi старої верби над болотом, прокинулась й нашорошила вуха. Серце їй болiсно стислося. Багато вже разiв на своєму вiку чула вона те собаче гавкання, рiжки, страшнi пострiли…

Чула й знала, що багатьом звiрам та птицям вони вiщують смерть. Знала й те, що ще бiльше буде таких нещасних, котрi довгий час конатимуть вiд ран, зарившися десь пiд кущами в листя. Будуть i такi, що вичуняють, але на все життя лишаться калiками.

З її чудових, такого кольору, як фiалки, очей полилися блискучi сльози. Вона миттю вискочила з верби й незримо побiгла, наче полетiла понад землею, до сусiднього великого лiсу, щоб кликати своїх подружок на помiч.

Ще не добiгла вона й до кiнця свого лiсу, як зачулися вже новi пострiли.

“Пiзно! Буде пiзно! — подумала Вербинка з вiдчаєм.— Може, вже там є прибитi, пiдстреленi, що потребують негайної помочi? А поки я поверну з подругами, у тих бiдолашних створiнь вiдлетить життя!”

Тодi вона заспiвала дзвiнким, мов срiбним голоском. Вона кликала Хух:

— Бiжiть швидше, сестрички, до сусiднiх лiсiв. Кличте Мавок: Ясининку, Дубовинку, Вiльхiвку, Кленiвку та Шипшиночку. Сьогоднi у нас буде багато нещасних. Боюся, що сама не вправлюся…

Й тiльки вона проказала тi слова, маленькi зеленi Хухи вже покотили з лiсу, мов перекотиполе, в рiзних напрямах. А Вербинка узлiссям полинула назад, щоб бути позад мисливцiв, бо там вона сподiвалася найшвидше знайти поранених та конаючих.

Вона пролетiла повз молодих i старих панiв, одягнених в мисливськi вбрання та зеленi брилi. Пролiтаючи навпростець, черкнулася об одного пса, що мало її не вкусив, бо почув, як запахло бiля нього її довге синє волосся. Далi пролинула над лiсниковою хаткою, де вона так часто бувала. Там жив добрий лiсник, що нiколи не уражав звiрiв, поважав Лiсовика, жалiв i малих Хух, а її, Мавку, дуже любив. Навiть часом ставив для неї на пеньку у мисочцi молочну кашку…

Тепер лiсникова хата була порожня. Самого ж лiсника угледiла Вербинка попереду мисливцiв з рушницею напоготовi та двома псами на ретязi.

Чула вона, як знову вибухнули пострiли, як жалiбно заскиглив пiдбитий Зайчик. “Князю! Князю!” — кричав вiн, немовби просив його пожалiти. Чула все новi й новi пострiли й почала уважно шукати пiд кущами.

Пiд старим, спорохнявiлим дубом її спiткав Лiсовик. Вiн був сумний, роздратований. Його свiтлi блакитнi очi палали, як синi вогники в печi, кулаки було затято так, що аж довгi кiгтi впивалися в руки.

— Доню! — тихо озвався вiн до неї.— Поклич собi допомоги. Буде багато лиха.

— Я вже покликала, тату. Послала Хух.

— То й добре. Не гай же часу… Ой, нароблять сьогоднi тi безбожники великого нещастя… Багато їх, багато… Я тим часом пiду попередити Водяника та Русалок. Може, хтось забiжить до води помирати…

Вiн сперся на свою сукувату патерицю й тихо посунув до болота.

А Мавка Вербинка вже угледiла пораненого Зайчика. Вiн закопався у мох, й тiльки по тому, як нервово здригалося його тiльце, можна було впiзнати, що там є хтось живий. Вербинка обережно пiдважила мох. Наполоханий Зайчик аж напнувся з останнiх сил, щоб втiкати, але, поглянувши каламутними очима, побачив Вербинку й тихо застогнав:

— Убили, убили мене, сестричко Вербинко!..

— Куди ж тебе поранено, Зайчику-Вуханчику? — спитала вона.

Зайчиковi було перебито задню нiжку й прострелено бока. Вербинка швиденько знайшла чисту, суху порхавку, притрусила йому рани, на нiжку намотала листу подорожника й обв’язала плискуватою, мов бинда*, травинкою. Потiм спинила кiлькох подорожнiх пухнатих джмеликiв, щоб вони дали хворому свого солодкого бiлого меду, а з великого листа ведмежого вуха набрала водицi й напоїла пораненого. Йому стало легше.

— Велике спасибi тобi, сестрице! Прикрий же тепер мене добренько мохом та листом, а зверху поклади бiльшу суху гiлляку, щоб не витяг мене вiдцiль якийсь забiглий пес,— попрохав Зайчик-Вуханчик.

Вербинка зробила все, що було треба, й слабий задрiмав. Тодi Мавка ще наказала ракшам та сойкам нiкуди вiдсiль далеко не вiдлiтати, аж поки не скiнчаться лови. Коли б же заблудив сюди якийсь пес, загадала пташкам крутитися в нього перед носом й вiдманити його з того мiсця, де лежав немiчний, постреляний Зайчик-Вуханчик…

Багато було працi Мавкам того дня у лiсi. Було пiдбито чимало тихих Зайчикiв, пiдстрелили ловцi й хитру Лисичку, заскочили пси й цiлу родину Курiпок: одних самi впiймали, iнших мисливцi повбивали, iнших тiльки поранили. Та й пiсля того дня було багато працi вже самiй Мавцi-Вербинцi, бо треба ж було й далi доглядати поранених, аж поки вони не видужають.

Але ж ще того-таки дня, коли був лов у лiсi, трапилася з нею значна пригода. Довелося їй зробити те, що рiдко робить невидима сила: мусила вона вперше в життi об’явитися перед людиною.

Коли вже Мавка перев’язала та подала першу допомогу кiльком пораненим, натрапила вона на молоду дику Кiзочку. Та стояла на трьох нiжках майже на чистiй прогалинi, так що її здалеку мiг побачити кожний.

— Тiкай, дурненька! Ховайся мерщiй в хащу!.. Ти ж чуєш, що в лiсi мисливцi та собаки,— гукала їй ще здалеку Вербинка.

— Чую й знаю, але ж я не можу! — заплакала бiдна Кiзонька.— Я вскочила в терновий кущ, i вiн пороздирав менi нiжки. Я не можу рушити далi — так менi болить i пече! — нарiкала вона.

Мавка знала, що кози, й справдi, не можуть стрибати на трьох ногах. Вона пiдбiгла до козеняти, швиденько перев’язала йому нiжку й, пiдтримуючи збоку, повела його до кущiв. В той момент на поляну виткнувся лiсник. Вiн побачив, як шкандибає Кiзочка й кинувся до неї. Звiсно, Мавки вiн не бачив.

Вербинка знала, що вiн — добрий. Але ж тепер, коли довкола була стрiлянина, коли вже люди повбивали стiльки звiрiв, вона страшенно злякалася. Бо ж знала вона й те, що на полюваннi й добрi люди стають жорстокими, а пролита кров викликає в них лихий запал, що пiдштовхує їх до вбивства безневинних створiнь. Й не могла вона стерпiти: заступила собою Кiзоньку, а сама об’явилася перед лiсником.

Лiсник остовпiв, побачивши перед собою незвичайно красну дiвчину, що з’явилася не знати звiдки. Здивовано дивився вiн в її темнi очi, що були, як фiалки або фiалова тiнь; дивився на довге темно-синє волосся, що вiдблискувало, як гайвороняче крило, любувався з її довгих свiтло-зелених шат. А тим часом вона простягла до нього нiжнi, бiлi, як лiлеї, руки, й вiн почув голос, неначе задзвонили навколо синi дзвiночки:

— Дядечку! Прошу вас, змилуйтесь над нею! Вона ж така молоденька, живе всього тiльки чотири мiсяцi, така гарна й тендiтна! Вона ж нiкому не робить шкоди!..

Лiсник все ще стояв нерухомо.

— Ти — Мавка? — спитав вiн, нарештi отямившись.

— Так, я — Мавка з цього лiсу. Зовуть мене — Вербинка. Ви ж — добрий, я це знаю. Це ж менi виносите ви молочної кашки на пеньок. А я оберiгаю та пильную всiх звiрят у вашому лiсi. Пожалiйте менi цю Кiзочку; дуже вас прошу, дядечку!..

— Добре! — промовив схвильований лiсник, у якого розм’якло серце. У людей завше м’якшає серце, коли у них щось ласкаво просить гожа дiвчина.— Добре! Я вiзьму її до себе й сховаю до свого хлiва. Там вона перебуде, поки одужають її нiжки, а потiм я знову випущу її в лiс. Не бiйся, у мене нiхто її не займе.

Вiн ласкаво погладив перелякану Кiзочку, взяв її на руки й понiс до своєї хатинки.

Коли лiсник оглянувся ще раз, Мавки вже не було видко. Тiльки вiн вчув, як продзвенiв її нiжний голосок.

— Спасибi вам, дядечку. Як я рада, що ви такий добрий!..

Лiсник вiднiс козеня додому й сховав його в хлiвi. Але ж, коли скiнчилися лови й до нього в двiр посходились пани мисливцi, то один багатий панич угледiв Кiзочку. Дуже вона йому сподобалася, й закортiло йому вiдвезти її до мiста. От i напосiвся вiн на лiсника, щоб той конче йому продав те звiрятко. Давав за неї великi грошi, навiть загрожував лiсниковi рiзними прикростями. Таж лiсник не схотiв нi за що її продати.

— Це Мавчина Вербинчина Кiзочка, доньки нашого Лiсовика. Сама Вербинка просила мене її захистити. А я дав їй своє слово, що вигою Кiзоньку й випущу в лiс.

— Мало що! То ж Мавка, не людина. Для неї ваше слово нiчого не важить, все одно, що сказати на вiтер.

— Нехай для неї й не важить, так зате моє слово важить для мене. Коли даєш якусь обiтницю, то мусиш її додержати,— вiдповiв лiсник твердо.

З того часу всi лiсовi мешканцi ще дужче полюбили свого доброго лiсника. Зайчики нiколи не гризли дерев у його садочку, Лисичка не крала його курей, а пташки чистоначисто оббирали з його дерев всю гусiнь та нищили шкiдливих комах…

По тiй пригодi минуло багато часу. Аж ось одного дня забiгло до того лiсу кiлька здорових сiрих Вовкiв, що їх розпудили мисливцi аж в московських лiсах. Осiли вони тут й почали хазяйнувати, як вдома. То Зайчикiв ловлять, то Кiзочку роздеруть. Одне слово, не стало життя тихим, мирним звiряткам вiд тих зайд — розбiйникiв московських. Лiсовик на них сварився, й Мавка та iншi невидимi лiсовi сили умовляли їх, щоб вони пiшли, вiдкiль прийшли. А Вовки тiльки облизуються та глузують.

— Нам,— кажуть,— тут краще, як дома! Бо вашi Зайцi та Кози ще не вченi. От ми їх i повчимо, щоб краще бiгали…

Та недовго вони панували. Як тiльки помiтив добрий лiсник, що в його лiсi хижаки-зайди завелися, то й почав їх вислiджувати. Вже аж трьох пiдстрелив. Однак останнi не тiкають. Тiльки стали хитрiшi й вискусовують* вiд лiсника. Тодi лiсник i каже собi:

— Ну, ви хитрi, та й я ж не дурний. Побачимо, хто кого перемудрить!

Узяв вiн лопату, пiшов у саму хащу та й викопав там велику глибоченну яму, таку, що була вона зверху вужча, а зiсподу ширша.

Потiм понакладав зверху тонкого хмизу й рясно притрусив жовтим листом, бо вже тодi був пiдзимок й багато листя з дерев пообпадало. Одне слово, так вiн хитро все те зробив, що нiхто б не впiзнав, де та “вовча яма”. Тiльки ж, щоб туди Вовкiв тягнуло, поклав у середину принаду: великий шматок старого сала.

Минуло день чи там два, аж чує лiсник зi свого двору, що виють Вовки. Прислухався — саме там, де вiн викопав на них яму.

“Ну, це вже певне якийсь туди вскочив!” — мiркує вiн.

Та й закортiло йому подивитися, дарма, що вже був вечiр i в лiсi стало зовсiм поночi. Вхопив вiн рушницю та й подався. Прийшов до того мiсця й почав обережно пiдходити до ями. Та й помилився, не догледiв! Як шугне зненацька однiєю ногою! Не втримався й полетiв сам у ту вовчу пастку.

Що його робити? Яма глибока, вилiзти не можна, бо ж нема за що зачепитися. А в ямi темно-претемно. I бачить вiн, що в тiй пiтьмi десь у кутку немов двi маленьких жаринки жеврiють… Аж серце йому захолонуло, бо вгадав вiн одразу, що там вкупi з ним i Вовк сидить. Мерщiй вхопився вiн за рушницю, а потiм й помислив:

“Ну, що ж, як я в пiтьмi промахнуся, не заб’ю того iрода одразу, а тiльки пораню?! Тодi ж вiн, пiдстрелений, живцем мене заїсть!..”

Так-от, i не стрелив вiн у Вовка, а вистрiлив угору, в повiтря. Думав, що тим i вовка настрашить та й, може, хтось почує той пострiл та й допоможе йому з ями видряпатись.

Але ж сидить вiн та й сидить, а нiхто йому на помiч не йде. Вистрелив вiн iще раз, а далi й боїться, бо лишився в нього тiльки один набiй. Отож, коли б Вовк захотiв на нього плигнути, то не було б йому чим i вiдбитися.

Засумував той лiсник. А далi як загукає:

— Рятуйте ж хоч ви мене, лiсовi духи!

Почули те сусiднi Хухи та мерщiй по Мавку Вербинку. Аж її нема дома: пiшла в сусiднi лiси прощатися з подружками, бо вже надходила зима, а Мавки швидко мусили лягати спати аж до весни.

Але ж, хоч як далеко була Вербинка, почула вона ще перший пострiл в своєму лiсi й мерщiй полетiла додому. Думала, що, може, знову почалися гони й знову їй доведеться пiклуватися пораненими звiрами.

Коли ж вона пiдлiтала до лiсу, то вчула й другий пострiл. А тут назустрiч їй викотились Хухи й розповiли, що сталося.

Вербинка подалася просто до ями. Хутчiй поскидала хмиз та листя. Й коли там стало виднiше, бо саме сходив мiсяць, побачила свого доброго лiсника з Вовком. Кинулася вона тодi мерщiй до свого батька.

— Тату,— каже,— швидше рятуйте лiсника!

Лiсовик одразу туди, та як налетить на дерево, що стояло бiля самої ями, так i повалив його. Деревина упала на вовчу яму, а його вiти попадали аж в глибiнь. Тодi лiсник вхопився за галузки й по них видрався нагору…

Не було чого йому й розпитувати. Знав вiн добре, що навколо ями всi дерева були мiцнi, їх i вiтер би не звалив, не те, щоб самi собою могли падати. Таж того вечора й вiтру жодного не було. Отож вiн враз зрозумiв, що врятувала його не хто iнша, як Мавка Вербинка, за те, що колись вiн захистив її Кiзоньку.

Так вони й поквиталися. Тiльки ж лiсник хотiв, щоб його було зверху. Взяв вiн цiле вiдро молока та корець пшона. Наварив величезний чавун кашi, притрусив цукром та корицею й поставив увечерi на пеньок…

Ото був веселий бенкет у лiсi тої ночi… Аж менi шкода, що мене туди не покликали!

Бо хто ж таки не любить молочної кашi з корицею?!

* Бинда — стрiчка.

* Вискусовують — тут: ховаються, уникають.