"Казка про калинову сопілку" аналіз твору

Аналіз твору Оксани Забужко “Казка про калинову сопілку”

“Казка про калинову сопілку” аналіз

Тема “Казка про калинову сопілку” – це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

Ідея – пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

Жанр “Казка про калинову сопілку”

Оксана Забужко називає свій твір повістю “Казка про калинову сопілку”

Але “Казка про калинову сопілку” – це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Сюжет, фабула повісті “Казка про калинову сопілку”.

Повість “Казка про калинову сопілку” має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко “Калинова сопілка”, і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

Повість невелика за розміром – 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов’язані за змістом. А композиція твору струнка, чітка, красива.

Експозиція.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: “Ганна – панна”, плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні – панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя “на зло” своєму батькові “щоб знав!”, бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

• умови формування головної героїні Ганни – панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;
• обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав’язка.

Народилася у сім’ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива – “поганенька дитина”, не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною – панною, а люди казали: “Дідова дочка й бабина дочка”.

Розвиток дії.

Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна – панна завидувала Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: “сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. “Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась “якась інша, жорстокіша ураза”.

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати – про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато – багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну – панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь “на зло, щоб знав!” Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду – як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої – з думкою про відплату”. Допитливою була: все її хвилювала думка: “Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?” У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона”… та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні – знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!” У приклала сказане Ганна – панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала – посватався до неї, той же таки Дмитро – і погодилася Оленка, пов’язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже “Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!”. Горе, горе Ганні – панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в “перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?” І така злість, така обіда закипіла в Ганни – панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець “родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!” І був же й справді у Ганни – панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна – панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага “до посмаку крови”.

Весь світ здався Ганні – панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: “Чому, чому цей світ має належати Оленці?” Ображена на свою “десь заснулу долю”, Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на “другу тальку терезів”

Кульмінація.

Настала неділя – остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: “її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші”. Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -“вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло… і обм’якло”. Ганна ж панна ,”потрясаючи над головою скривавленим ножем п’яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо – до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя… І не пустила.

Ретардація.

Ретардація – (уповільнення) – це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко – це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ… “і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!” І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв’язка.

А що ж Ганна – панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: “Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава…” З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, “в хаті було порожньо, тільки на полу зостався… слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка – чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по – безвинними місячними ночами.”

Характеристика Ганни – панни.

У творі Оксани Забужко немає чорних і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдарованості і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни – панни та підкреслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж головна героїня твору саме Ганна – панна, “бабина дочка”, яка не просто розв’язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом навіть з Богом.

Як я говорила вже вище, Ганна – панна була незвичайна вже від народження: “вродилася з місяцем на лобі”. Цей знак непокоїв і матір, та дитя росло спокійне, некрикливе. І матері хотілося вірити, що півмісяць на лобі дівчинки – то добрий знак, а “можливо, й судилося їй князівство, може, й королівство”. Мрії про щасливу долю дочки зігрівали Маріїне серце, бо її особисте життя не склалося: батько не віддав її за того, кого вона любила, і щоб довести батькові, яку кривду він їй заподіяв, Марія вийшла заміж за першого , хто її посватав – Василя, – лише щоб дозолити батькові, “от щоб знав!”

І тепер час від часу вона бачила покійного батька уві сні і хотіла довести йому своє, – щоб знав, але так і не змогла.

Виростала Ганна – панна розумною дівчинкою. А доля – хитрунка уже віщувала їй майбутнє.

І першою звісткою долі – хитрунки була зустріч Ганни – панни з черницею, яка була ніби провидицею: передвістила вона Ганнусі служити Богові, податися у монастир. Відчула Ганна в собі якісь незвичайні сили.

І друга звістка не забарилася, іще більше вражаюча, бо сила ця вже виходила наверх. Якось дивно – раптово і водночас буденно, “отак спроста, звичайненько… взяло дівча і спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело – на півтора чоловіка углиб? І вже Ганнуся – не проста дівчинка, а “нестеменне Ганна – панна”, вже її за дорослу приймають. І вже звістка про неї полетіла, “як вогонь по соломі по навколишніх селах”. Горда вона стала, красива розумна.

І дар Божий обернувся проти неї, бо слава та, взявшись за руки з красою, стали для Ганнусі в’язницею.

Звичайно, саме її вибирали й на Лелю, й на Тополю, і вона щороку несла перший сніп і обжинковий вінок, але відчувала Ганнуся, що люди не люблять її, заздрять їй, була вона “наче вирвана з гурта”, наче не було їй, бідній, серед людей місця. Їй здавалося, що навіть батькова рідна хата “випихає її з себе”. Думалося, що всі, навіть батьки з сестрою, хотілося раптово повернутися, щоб почути їхню розмову. Вона прагнула зрозуміти, чого вона боїться, як їй врятуватися від того “когось”, що так пильно чатує на неї.

Неначе навмисно заважала Ганнусі у всьому сестра Оленка. Від самого народження Оленка була ніби ключем від замка, за яким була Ганнусина злість. Оленка завжди намагалася розізлити Ганнусю, єдине, чого вона хотіла, було “побачити Ганнусину злість, яка виходить наверх, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти”. Оленка не пускала Ганнусю у її власну долю, докучала сестрі, “тягла сестру у непролазні хатні будні, як корову за маличаг”.

О так і жила Ганнуся, поступово звужувалося коло з Оленки, подруг, власного “я” неначе ті стіни хатні підпихали дівчину до провалу.

До того ж ще додався пекучий жар і, не витримавши болю, Ганнуся відпустила руки, вже не маючи сили пручатися, темрява поглинула її повністю. Але Ганна нічого не розуміла, вона навіть насолоджувалася пусткою, у яку так стрімко падала.

І прийшло нове випробування – кохання, яке само по собі обернулося війною. І знову Ганнуся відчувала себе самотньою, ніби в пустці. Ні мати, ні батько не розуміли її.

А любов – війна дійшла до справжньої сутички. Дмитро, красень – парубок, господар хутора, одинак, єдиною парою собі вважав Ганнусю і “просто брав її в облогу”, так само, як і сестра Оленка.

Одного разу, наскочивши на Ганнусю, він хотів узяти її силою і, зі звірячою жорстокістю накинувшись на дівчину, вимовив: Чуєш, відьмо, – ану покажися!”. А відьма й собі не забарилася, “сама не тямила, що чинить… вивинулась – і вгородила йому зуби просто в м’якоть підгорля”. Вона відчула в собі щось відьомське, відчула той солонуватий присмак крові, який полюбила так само, як і воду (а може, й більше), і вже не джерело вона знайшла наступного разу, а мерця.

І тепер уже ворухнулася в Ганнуся думка: чи, може, й справді було б їй піти з бабою – прочанкою до монастиря?!.

Розлючений же Дмитро знайшов-таки, чим її допекти ,”не просто допекти, а вбити” – він посватав Оленку, а вона, Ганна – панна, опинилася “серед перестарків, перебірців”.

Тяжко вражена була Ганна отим сватанням, адже не вона, а “Оленка виявилась одмічена Божою ласкою”, а вона лише дурила себе примарним образом Ганни – панни.

Ось тому-то вона й пішла до панотця. І там, у його хаті, побачивши крізь вікно місяць, вона зрозуміла, чого прагла все життя. Пригадалося їй дитинство, як батько розповідав їй про Каїна і Авеля. Пригадалося питання, що мучило її відтоді: “чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову – не зглянувсь?! Може, Каїн і мастак помститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду… Богові давав до знаку, що порушена ним у світі рівновага, ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів”. У відповідь від панотця почула: „тож то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив іспит його гордині”.

А Ганнуся помічала вона свою гординю? Ні, своєї гордині Ганна – панна не помічала. Лише страх приймав її, бо остання надія була втрачена. А в голові лунало: “як же, як таке могло статися?” Як? Та це ж сестричка, Оленка – зміючка змовилися з Дмитром, щоб звести її зі світу.

Страшно стало Ганні – панні. Вертаючись поночі додому, вона знайшла на дорозі “розкішний парубочий пояс”. І почала збуватися її давно любима казка про Ганну – панну. Тільки не знала вона, що то не парубок, не князь явився їй серед ночі під вікно, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він панував над Ганною. А вона була щаслива з ним, тільки почувала у роті гіркуватий присмак крові. А ще переповнювала Ганну ядуча обіда на сестру – зміючку: Чому цей світ мав належати Оленці, а не їй?” Ображена на свою долю, Ганна вирішила помститися за всі свої кривди, обіди. Вона вбила сестру, не пустила її до щастя, якого вона, Ганна-панна, чекала усе своє життя.

… І не пустила…

Мова твору “Казка про калинову сопілку”

Мова твору Оксани Забужко співуча, калинова. Вона вмістила багатство всього українського словника, інтонованого дивовижно. Як прекрасно звучить “калинова сопілка”, сама авторка цієї повісті. У одному з інтерв’ю письменниця зізналася, що вона не прозаїк, вона лірик:” я писала, як пишуть поети…, коли все кристалізується десь у підсвідомості, а потім уже прориває і несе”. І коли читаєш “Калинову сопілку”, то здається що перед тобою прекрасна ліро-епічна поема, побудована на фольклорних джерелах, але цілком оригінальний, чародійний, фантастичний твір.

Мова твору милозвучна, багата художніми засобами, що допомагає краще зрозуміти образи, розкрити тему та ідею твору.

Ось наприклад, як одним реченням розкриває письменниця жіночу долю: “от вам і всенький жіноцький вік – не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти – вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, – агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням – шпортанням, хата -поле – город – кури – гуси – свині – корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?… Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде.”

Або ось опис природи: “осінь стояла тиха, прозора, як сльоза”. Чому, як сльоза? Бо й сама природа ніби плаче, ніби віщує біди, що має трапитись того дня у лісі.

Кожне речення у цій повісті, хоча вони, як на мене, таки величенькі, – це вишукана мова, відшліфована думка.

За висловом відомого письменника В.Скуратівського, повість Оксани Забужко “може, це й різко й категорично, але – шедевр. Може, тому, що з’явитися насамкінець його

А сама Оксана Забужко вірить:

Час рушати, смеркає.

Де я, там і буде вітчизна

І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

І ще: “Хай нове покоління поправить мене ще через 15 років”.

Творчість Оксани Забужко викликала у мене неабиякий інтерес, особливо її “Казка про калинову сопілку”, “Сестро, сестро”, “Дівчатка”, “Інопланетянка”, “Я – Мілена”. Попереду – “Міф про Шевченка”, “Польові дослідження з українського сексу” і ще багато нового, чого я чекаю від цієї письменниці, нашої сучасниці – Оксани Забужко.

Серед творів цієї письменниці, які я прочитала, найбільше мені сподобалася повість “Казка про калинову сопілку” і саме цей твір я обрала для аналізу.

Читаючи цю повість, ще раз переконуєшся, що українська література – це справжній скарб.

Великий і неспокійний сьогодні світ навколо нас. Багато в людині зла і гордині. Оксана Забужко за словами В.Скуратівського: “Створила справжній шедевр про історію нашого народу, про одвічну трагедію українського роду.”